Рамона на сьомому небі від радощів. Сьогодні вони з Вейном побували на концерті Філіпо. Все пройшло просто чудово, вона вигукнула «сюрприз!», і він поцілував її в усіх на очах, а тому всі тепер знають, що вони зустрічаються.

Вейн збуджений, як юна фанатка, розмахує десятком CD-дисків з автографом Філіпо, яких набрав, щоб роздавати друзям і знайомим. Батько з донькою наклацали два рулони фотоплівки двома одноразовими «мильницями». По дорозі додому заїхали до фотоательє, щоб проявити і надрукувати знімки. Більшість фото вийшла погано через прожектори на сцені, решта — все чорне.

Коли їхній емоційний орґазм нарешті стих, — ми всі разом сидимо за столом перед вимазаними томатним соусом тарілками, — Вейн спохмурнів. Ніби занадто розслабився і тепер має взяти ситуацію під контроль. Ось знову говорить тим самим награно-показним тоном, яким звертався раніше до Дієґо:

— Ну, а до університету вступати ти збираєшся?

Рамона неуважно поглядає на мене і на Вербу, бо спершу подумала, що це запитання стосується нас. Потім напружується, піднімає голову. З її непевної реакції не зрозуміло, чи тема університету для неї нова, чи вони вже раніше вели про неї мову. Але це безглуздо, адже Рамоні ще довго вчитись у школі, перш ніж доведеться вирішувати.

— Не знаю, тату, я ще про це не думала, — відповідає.

Те, що ми з Вербою підемо до університету, — поза сумнівом. Ми ще не знаємо, на який факультет, але це деталі. Я вивчатиму щось гуманітарне: філософію, літературу або історію чи археологію. Верба запишеться на економічний або інженерний. Учора за вечерею Дієґо заявив, що наступного року піде працювати. Можливо, тому Вейн заговорив на цю тему з Рамоною. Дієґо говорив швидко, ковтаючи слова, повторював, що хоче подорожувати, щоб учитися різним ремеслам, пожити між різними людьми, набратися досвіду.

Вейн вагався: з одного боку, розумів, що та розмова з сином була важливою. А з другого — не хотів відмовлятися від задоволення стежити за історіями в «3х4 — найкумеднішому домашньому відео». До того ж мить була вирішальною: на екрані якраз показували те, що він називає «вихором». Маю на увазі серію коротеньких відеосюжетів про падіння та інші халепи, що супроводжуються бадьорою музикою (вчора ввечері, наприклад, вона супроводжувалася пісенькою «Surfin’ Bird» від рок-гурту «The Trashmen»). Не встигаєш посміятися з кошеняти, що впало у воду і перелякано втікає, як уже черга товстуна, котрий під час плигання з трампліну розламує його навпіл і б’ється обличчям об край басейну. І відразу тобі показують азіатського малюка, який перехиляється через бильце ліжечка, падає і плаче. Як смішно!

Під час розмови Дієґо поводився неадекватно (можливо, почасти під впливом музики), смикання щоки від шиї і до носа помітно посилилося, зіниці розбігалися у різні боки, як кульки в пінболі. Напевно, так діяла на нього піґулка, яку він прийняв, перш ніж приїхати на вечерю, щоб поговорити з батьком і підвести розмову до важливої теми у найнеприйнятнішу для цього мить, тобто під час його улюбленої інтелектуальної програми для дорослих. Поки Дієґо швидко перераховував усі види досвіду, що їх йому кортіло здобути, та місця, де хотів побувати, рукою він смикав себе за вухо з хрестиком із білого золота. А ще перекладав з місця на місце ніж та виделки: то вилаштовував їх поряд, то навхрест, то брав у руки, то знову клав на стіл, як маріонеток у ляльковому театрі.

Розмова пройшла без ексцесів, Вейн буркнув «Побачимо», і тим усе закінчилося. Дієґо на хвилинку зачинився у туалеті, потім з’їв іще одну порцію морозива і пішов.

І ось тепер, через добу після події, Вейнові надумалося влаштувати несподіваний допит Рамоні.

— Але що тобі хотілось би робити, як виростеш? Ти вже вирішила?

Рамона на мить замислюється, водить пальцем по вишитому зображенню ромашки на скатертині.

— Хочу стати візажистом, — каже, — робити макіяж.

Вейн мовчить, поглядає на нас, потім переводить погляд на мою матір, а та йому всміхається. Дивиться на мене. Дивиться на Вербу. Чекає на нашу реакцію, на схвалення? Я намагаюся зберегти якомога байдужіший вираз обличчя.

— От і добре, — каже нарешті, і ми всі полегшено зітхаємо. Pater familias[21] ухвалює вибір голосним відригуванням. Хрускотить пальцями, зручніше спирається ліктями об стіл і підпирає підборіддя стиснутою в кулак рукою. — Все ж краще, аніж скніти над книжками.

Приблизно о п’ятій чую гуркіт скутера, що в’їжджає на парковку. Це аж ніяк не Верба, він раніше сьомої з моря ніколи не повертається. Виявляється, то внук Дятла.

Вся зовнішність Ніколаса містить у собі щось парадоксальне. Його поведінка, одяг, зачіска — відкритий маніфест гомосексуальної гордості (сьогодні на ньому яскраво-блакитна сорочка, не застебнуті верхні ґудзики демонструють світу медальйон з етнічним орнаментом на шиї, до того ж набивний малюнок тканини сорочки гармонійно повторює темний колір індиго черевиків). Але ясно, як день, що він ніколи не розмовляв із Дятлом про свою орієнтацію; не насмілюється, навіть коли дід заводить свою вічну платівку зі старим репертуаром масних жартів та алюзій.

З іншого боку, якось безглуздо, що Дятел і досі не зрозумів особливостей природи Ніколаса. А можливо, і зрозумів, ще й як, просто боїться, не знає, як поводитися. І саме тому висловлюється про меншини так зневажливо, наповнюючи свої слова жорстокістю і погрозами.

— Від отих виродків мене завжди вернуло! — заявляє щоразу, коли згадує у своїх заїжджених байках, як то інколи буває, якогось збоченця, голубого, гоміка, лесбійку, підора, мужолюба. — Я б їх за ноги підвішував і лупцював носаками по дупі, аж поки не посиніє!

Ніколас вітається із Дятлом, який розкладає пасьянс на брудному столі альтанки.

— Сідай, посидь трішки з дідусем, — чую, як каже Дятел. Але Ніколас заперечно хитає головою і залишається стояти. Ясно, що боїться забруднити лляні штани, якщо сяде.

— Піду привітаюся з бабусею, — відповідає і зникає в хаті. Не минуло й хвилини, як вискакує звідти, як корок із пляшки. Повернувся до альтанки, розмовляє з Дятлом: лицемірна патетика, з якою він вдає, що хвилюється за стан здоров’я хворої баби. Але теми для розмови дуже швидко вичерпуються.

— Ну, добре, я поїхав, — заявляє Ніколас.

Топчеться біля альтанки, вдає, ніби розстібає ремінець каски, дає час Дятлові полізти до кишені рукою і вийняти звідти банкноту.

Нарешті Ніколас напинає каску і газує з місця мопедом. Поглядає у дзеркальце, щоб поправити чуба, який виглядає з-під каски. Ще трохи — і врізався б у сливу.

Вейн аж нетямиться від злості:

— Усе доводиться робити мені, все мені, — приказує, — а мені ж іще й на роботу ходити треба!

Протягом певного часу справи з городом ішли непогано. Суперечки обмежувалися нечастими й незначними епізодами. На стіл подавалася вирощена городина, яку слід було нахвалювати з довгим муканням: мммммм!

— Ось я зараз візьму й заберу свій бак для води! Мені он наші оливкові дерева полити треба! Чому це я маю поливати їх крижаною водою зі свердловини? Щоб вони позасихали всі?

Якщо на Вейна нападають веселощі, то всі навколо мусять веселитися. Якщо він сумує, слід сумувати. Зась комусь сидіти з похмурим виглядом, коли йде «3х4», а особливо — жартувати, коли день у нього не заладився. Не знаю навіть, що там сталося з городом. Але щось таки трапилось, напевно, знову посварилися чи через правильну дозу протигрибкового засобу в розчині для поливу, чи через сорт моркви, який краще посадити на осінь.

— От і добре, що того йолопа обікрали! Так йому й треба, — каже Вейн. — Якщо ти — йолоп, то гроші повинні залишатися у хитріших. Природний відбір.

Важко второпати, як саме це може пов’язуватися з городом. Але отой безглуздий зв’язок наштовхує мене на одну думку, ще безглуздішу. Ось уже чимало часу ніхто не згадує про крадіжку. Дієґо носа не показує. Вже давненько його тут не було. І ось тобі, з’явився, поводиться дивно, каже, що збирається їхати звідси. Він так само, як і я, знав, що Дятел тримає гроші в шухляді, з якої видавав нам на гостинець, коли ми ще були малими. І знає добре, як влаштована хата; знає, що дружина в Дятла — паралізована і глуха. А коли Дієґо навідався сюди востаннє, був виряджений як репер ґанґста: всі шмотки фірмові, мобільний новий, золоті сережка й ланцюжок, iPod. Отоді Вейн і зрозумів. Навіть не сам Вейн, а глибоко захована у підсвідомості частка його розуму, про яку він навіть гадки не має. Саме тому виправдовує крадіжку і вихваляє злодіїв. Приблизно так само, як Дятел несподівано починає лаяти геїв і особливо завзято робить це (треба ж такий збіг!) у той день, коли до нього заїжджає Ніколас.