Якби Дятел міг собі уявити мій стан, він не почав би, як оце робить зараз, своєї чергової масної байки, цього разу про пастушку. Герої байки — він і дівчина з гірського селища, яку він здибав колись давно, коли ходив по гриби. Спершу вона його рішуче відшила, пригрозивши дати серпом по сідницях. Він не вгавав, а тому вона поступово змінила гнів на милість. Після швидкої зміни настроїв єдиною проблемою, що залишилася, був жених дівчини з крутим норовом, який у будь-яку мить міг вигулькнути невідомо звідки. До того ж виявилося, що вона незаймана, ревниво береже цноту для свого нареченого, послуговуючись традиційним методом через задній вихід. Дятел, який ніколи по слово до кишені не ліз, відразу погодився: «Ходімо на сінник, зробимо, як скажеш!»

Бабця щосили лупить себе кулаком по грудях, тому що ледве не вдавилася ковтком вина, почувши про такий несподіваний розвиток подій. Гадаю, на цьому байка і закінчилась би, коли б не надмірна бабцина цікавість: їй кортить дізнатися, чи справу таки було зроблено означеним способом, хоча вона й не згадує напряму, про що йдеться. Тобто її цікавить, чи можна додати ще один плюсик до Дятлових перемог. Він довго віднікується, відбувається жартами на діалекті, мінімізує, аж поки врешті не визнає, що коїтус таки мав місце, проти природи і за природою, тобто спереду і ззаду, extra et intra vasum.

«Ніколасові теж подобається ззаду».

Я міг би так і сказати, без зайвих преамбул, прямо, без ходіння навколо, без церемоній. Заради розваги я навіть перекладу цю фразу на діалект, готовий викрикнути її, як тільки стихне загальний регіт. Спершу така витівка здається мені вселенською дурницею; Верба часто по­вторює, що я пришелепуватий, і, мабуть, має таки рацію. Та вже через кілька секунд ота навіжена думка цілком мене захоплює, от-от готова вирватися назовні. І я вже сам боюся, що не стримаюсь і викрикну ті слова вголос, і всі очі будуть націлені на мене, а я не знатиму, як тепер викрутитися.

Ніколас — справжній придурок. Ми ж бо живемо не в 50-х, коли існували оздоровчі санаторії для божевільних. Тепер ніякого електрошоку, можна не хвилюватися.

Чого він боїться — що розчарує дідуся? Чи тримає все в таємниці, бо йому так вигідно: навідуватися сюди, нашвидкуруч вітатися із хворою бабусею і забирати грошенята з жилета?

А я от зараз скажу. Кожен повинен мати мужність бути тим, ким є: Ніколас — геєм, яких у світі повно, Дятел — дідом-бабником, у якого внук — голубий. Покінчимо з цим раз і назавжди.

Втуплююся поглядом у Вербу. У нього над верхньою губою пробиваються перші вусики, що робить його схожим на якогось південноамериканського революціонера. Він повертається, напевно, читає щось несамовите в моїх очах. Кладе мені руку на плече, ніби намагається утримати від чогось такого, чому й сам не може дати назви. Я вириваюся з-під його руки, штовхаю його коліном у стегно, у те саме місце, де в нього вже й так вискочив синець після удару минулого вечора.

— Ніколасові теж, — починаю голосно, щоб надати собі сміливості, — подобається ззаду, — додаю тихенько.

Верба добре все почув і аж рота роззявив від моєї божевільної витівки. Його шкіра, освітлена неоновою лампою альтанки, здається зробленою з алюмінію. А от Дятел з бабцею розвертаються у напрямку хати. Якесь електронне пищання перекриває мій голос. Воно лунає з пластмасового ящичка, що стоїть на табуретці і блимає червоним.

— Сигналізація! — вигукує Дятел, намагаючись скочити на ноги. Результат виходить сумний: старі ноги не слухаються і випростовуються поволі.

— О Господи, що відбувається? — промовляє бабця, зникаючи в темряві.

Дружина Дятла померла сьогодні на світанку. «Швидка» ніяк не могла знайти дорогу. Ми живемо у лабіринті подібних між собою вуличок та провулків, де купа будинків мають однакові номери з «а», «б» та «в». Тільки поштарці вдається відшукати потрібний, та й то після кількох років роботи.

Коли «швидка» нарешті прибула, Дятел заліз усере­дину слідом за носилками, на які вклали дружину. Бабця поїхала слідом машиною. Я хотів поїхати з нею, але вона наказала, щоб я залишався вдома і позачиняв вікна та двері, розчинені навстіж. «Не вистачає тільки, щоб румуни залізли й обікрали», — сказала, і я не сперечався.

Вейна немає, у нього якісь невідкладні справи у крамниці. Я прийшов із мамою та Вербою. Тіло вже перевезли з моргу до кімнатки, де пахне квітами, хоча всі квіти навколо штучні, а тому в мене виникає підозра, що тут десь має бути прихована система вентиляції, через яку подається освіжувач повітря.

Коли ми приїхали, я підійшов до Дятла, який сидів на лавці разом із бабцею, прямо перед входом до жалобного залу. Решта родичів товпилися осторонь і тихо перемовлялися між собою. Дятел був у тому самому жилеті, розхристаній картатій сорочці і старих черевиках, що й напередодні. Ні ми не додумалися привезти йому одяг на зміну, ні він сам не попросив. Я нагнувся, щоб поцілувати його в щоку і висловити співчуття. Він притягнув мене до себе за плечі й обійняв. Притиснув до себе, а я в ту мить почувався останнім лайном через сказане ввечері, хоча й був упевнений, що він не почув.

Мені вже доводилося бачити мертвих: моїх дідуся й бабусю з татового боку. Помічаю, що дружина Дятла якась неприродно жовта. На щоках аж зелень проступила. Вирішуємо, що то через ту саму речовину, яка накопичувалася у неї в крові. Я уникаю торкатися шкіри (її родичі легенько торкаються до лоба пальцями або губами) і думаю, коли я востаннє бачив її живою, хоча й не пригадую, коли це було. Про неї я нічого не знаю. Можливо, смерть потрібна ще й для того, щоб усвідомити: коли доводиться по-справжньому думати про інших, то виявляється, що ми про них узагалі нічого не знаємо.

Верба навіть просльозився, чим змусив розревтися й мене. «Ану, заспокойся!» — наказую сам собі. Терпіти не можу, коли рюмсають, особливо коли примушують рюмсати ще й мене. Непомітно витираю сльози, вдаючи, що поправляю комірець поло.

Ніколас приїхав із великим запізненням — значно пізніше за нас — своїм мопедом. Для такої нагоди вибрав сірі штани в смужку і піджак з чорного оксамиту. З нагрудної кишені визирає бузкового кольору хустка. Мотається між Дятлом та купкою родичів (упізнаю серед них Бовдура, біляву матрону — напевно, матір Ніколаса). Врешті вирішує бути поряд із Дятлом: гладить його по плечу, шепоче щось заспокійливе.

Ніколас — єдиний, хто ще не зайшов до жалобного залу. І білява матрона нагадує йому про це. Тоді він нарешті наважується, розправляє руками штани і переступає через поріг. Заходить і виходить менше, ніж за хвилину, — так само, як і тоді, коли його бабця була ще живою. Коли виходить, іде до Дятла, який автоматично лізе рукою до кишені, але в останню мить завмирає.

Не знаю напевне, які стосунки між дідом та онуком (мені розказували, що колись у дитинстві через невідомі мені родинні проблеми Ніколас жив з дідом та бабою), але вся ота показна любов, погладжування, нашіптування мені здаються нещирими. Ясно, що Ніколас уже все прорахував.

Бабця з нами майже не привіталася. Врешті, з нею теж ніхто не вітається. Всі родичі, що поступово збираються, поглядають на неї скоса. Особливо Бовдур, як на мене, невдоволений її присутністю. Один зі щойно прибулих, старий чоловік, запитує якраз його, безпардонно ткнувши в бабцин бік ціпком, що то за жінка сидить поряд із Дятлом. А Бовдур відповідає йому півголосом:

— А ти що, не знаєш? То його нова хвойда.

Дятел повертає до них голову. Я теж роблю крок уперед: можу все зрозуміти, і те, що така ситуація не всім до вподоби,— але публічні образи на адресу моєї бабці терпіти не збираюся. Роблю ще крок і відчуваю, що мене хтось утримує.

— Заспокойся, куди ти?

Це мама, тримає мене за футболку, не хоче, щоб я втручався. Що ж, доведеться змиритися з тим, що своєї гордості і сміливості в мене бути не може. Такі, як я, мають сидіти вдома над книжками, мовчки вчитися і не завдавати клопоту. То це таким мене хочуть бачити: тупим невігласом із телешоу?!