— Вони просто придурки, — вставляє мама, — вони тобі заздрять, адже, попри свої нормальні очі, вони — чудовиська, а ти — золотко.

Вейн іще більше погіршує справу, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.

— Не переймайся, — каже, — більше того: радіти треба. Знаєш, як казав колись один великий чоловік? Багато ворогів — більше честі[24].

Наступного дня ми знову вечеряємо у Дятла. Вейн із мамою не прийшли, знайшли якесь виправдання і подалися кудись із парою друзів, про яких я ніколи раніше не чув. Альтернативою вечері в альтанці для мене й Верби була б заморожена піца з тунцем та цибулею, від якої мене нудить, уже навіть від одного погляду на фото на упаковці.

Паралітичка нездужає, її залишили в хаті. Дятел пояснює, що у неї в крові назбиралося занадто багато отієї самої речовини, від чого обидві ноги розпухли як колоди. Бабця цього вечора незвично весела. Останнім часом вони з мамою не дуже ладять, гиркаються з найменшого приводу. Особливо коли куховарять разом. Адже у бабці свої переконання, свої методи, звички, якими вона керується протягом цілого життя. Так само, як у Дятла з городом. А мама хоче її виправити, підказує, як краще. Або дорікає їй, що та кладе забагато солі, бо сіль — то біла отрута, краще взагалі не солити, особливо у певному віці.

Поки чекаємо, коли приготується вечеря, Дятел запитує, куди ми збираємося поїхати на канікули. Верба їде на острів Ельбу, гостюватиме у батьків його шкільного приятеля. А я, напевно, поїду до кемпінґу в Пунта-Ала. Не встиг я договорити, як ось уже бабця несе гарячу сковороду зі стравою.

— У кого це там тітка — путана? — питає.

— Та ні! Я сказав, що поїду до кемпінґу з трьома друзями, двома хлопцями й дівчиною. У неї тітка живе в Пунта-Ала, а тому ми вирішили податися туди.

— Он як! А мені почулося: тітка-путана.

Поки ми всі регочемо з отого непорозуміння, Дятел швиденько наливає нам у келихи по самі вінця: червоне вино від його друга, смачнюще.

— І хто ця дівчина?

— Її звуть Іларія. Ми разом училися у середній школі і тепер час від часу спілкуємося. Вона недавно посварилася зі своїми подружками і через це не поїхала з ними. От і запросила мене і ще двох хлопців до кемпінґу. У нас підібралася дружна компанія. Але я ще не певен, чи ми справді поїдемо. Адже одному, можливо, доведеться почати тренування разом з командою з атлетики. А другий не відходить від нього ані на крок, як тінь. І якщо його друг не поїде, то й він залишиться вдома.

— Ну, то поїдете вдвох! — заявляє бабця радісно. — Якщо дівчина погоджується, значить, вона хоче бути з тобою. Невже оце бабі треба пояснювати тобі такі речі?!

— Ми просто друзі, — заспокоюю я її, не зважаючи на останню провокацію. — Розумієш: просто друзі. Я дивлюся на неї як на друга, інакше не зміг би.

Бідолашна Іларія. Якщо по правді, не така вона вже й негарна. Звісно, не з тих, на кого чоловіки шиї звертають на вулиці. Але в неї приємна усмішка, вона привітна, врівноважена, добра...

Тут мені спадає на думку, що я думаю про неї так само, як Сара про мене, за винятком того факту, що я додумався до такого за п’ятнадцять секунд, а Сарі знадобилося п’ять днів мовчанки, перш ніж вона надіслала мені повідомлення.

— Ясно. Ти її не хочеш.

— Не те що «не хочу», просто...

Вона мене перебиває, переводить розмову на інше:

— Знаєш, Марчелліно, послухай мене... тобі б знайти японочку. Сурйозну дівчинку, ретельну, охайненьку, з головою на плечах. Як ти.

Повертається до Верби, штовхає його ліктем у бік і підморгує йому, шукаючи підтримки.

— Авжеж, гарненьку японочку, — підтримує він, збагнувши відразу, куди вона хилить.

— За японочку для Марчелло, — проголошує тост Дятел і піднімає келиха.

Ми цокаємося, випиваємо разом, після чого наступає мовчанка, викликана ковтанням. Те, що стікає по наших горлянках, — дуже міцне й густе червоне вино, яке Дятел нам презентував на діалекті висловом, що у перекладі на чисту італійську означає «бичача кров». Бабця випиває більше половини келиха за раз. Коли нарешті опускає його на стіл, її очі збуджено поблискують. Видно, що в її голові вже зародилась якась химерна думка. Вона шкіриться, показуючи свої керамічні зуби з червонуватим винним нальотом. Знову піднімає вгору келиха:

— За японочку для Марчелло! І за її малесеньку піхвочку!

Сьогодні після полудня нам подзвонили у двері. Як завжди, вдома були лише я і мама. Вейн трудився у крамниці, Верба смажився на морі.

Дзинь-дзинь-дзинь. Дзвінок пролунав тричі: це наш код, яким ми оповіщаємо, що прийшли свої. Щось на кшталт родинної азбуки Морзе: «Відчини, це я».

— Ось і бабуся! — почули ми бабцин голос. Часом вона говорить про себе у третій особі, як Юлій Цезар: бабуся застудилася, бабуся хоче пити, в неділю бабуся приготує тірамісу.

Зазвичай мама ходить до неї о певній годині, щоб привітатися, провідати, поцікавитися, чи їй нічого не треба. Мама не любить, коли бабця приходить до нас. Мама взагалі не любить, коли до нас хтось приходить.

— П’ята година! — весело вигукує бабця. — У Лондоні в цей час п’ють чай.

Вона принесла кекс. Коли пече щось солодке для себе чи для Дятла, робить подвійну порцію, щоб і на нас вистачило, а потім віддає мамі.

Мама не п’є чай, особливо влітку. Каже, що від чаю в неї розширюються судини, від чого знижується тиск, і вона відчуває слабкість. Почувши їхні голоси, я й собі заглядаю до кухні. Бачу маму на драбинці; вона шукає на верхній поличці кухонної шафи чайну заварку. Бачу бабцю, що нишпорить по кухні: шукає чашки у шафці для каструль, а ложечки у шухлядці для серветок.

Своїм насупленим поглядом мама передає мені все своє роздратування. Так само, як і Вейн, вона — звір, що не терпить, коли пхаються на його територію. Бабця нічого не помічає, всідається до столу, відрізує собі добрячий шмат власного кекса і з задоволенням їсть, в очікуванні, поки чайник виконає покладений на нього обов’язок.

— Дорогенька, що з тобою? — запитує у мами, яка, чов­гаючи капцями, наближається до столу з іще не розкритою від целофану коробкою чаю «Твінінґс».

— Та ні, нічого, втомилася трішки.

— Гм... Якийсь вигляд у тебе хворобливий. Скажи мені, що з тобою?

— Нічого, мамо. Кажу тобі, все добре.

— Не вигадуй. Мами відразу все відчувають.

Отак вони ще деякий час сперечаються: мама заперечує, не пояснюючи причин свого невдоволення; бабця наполягає, намагаючись встановити діагноз нездорового вигляду доньки.

Незважаючи на те, що в світлиці у нас є чайний столик (невисокий стіл, завалений жіночими журналами), ми без зайвих церемоній всідаємося за кухонним столом. Мама розливає чай. Поки ми вмочаємо в чашки пакуночки з чаєм і смикаємо їх угору-вниз, тримаючи за нитку, мама нарізує лимон.

— Ні! Я п’ю чай з молоком, ти забула? В Лондоні його всі так п’ють.

Мама ще більше дратується і викидає у відро для сміття лимонні скибочки. Затим рушає до холодильника, відчиняє його, бачить, що молока там немає. Перетинає кімнату, так само човгаючи капцями. Знову залазить на драбинку в пошуках молока на полиці.

Бабця відрізує собі ще один шматок кекса, по-змовницькому прикладає до рота вказівного пальця: мовчи.

Мама злазить з драбинки з упаковкою молока в руці, бере ножиці з шухлядки, з різким гуркотом зачиняє шухлядку. Двома пальцями згинає куточок картонної упаковки.

— Ой! — вигукує.

Порізалася ножицями. Стромляє врізаного пальця до рота, незграбним рухом перекидає щойно відкриту упаковку, звідти хлюпає молоко і стікає калюжею на підлогу. Мама інстинктивно підхоплює упаковку закривавленою рукою. На підлозі біле змішується з червоним.

— Я ж бо казала, що з тобою щось не те, — знову заводить бабця. Підводиться, марно шукає рулон з паперовими рушничками, щоб витерти калюжу. Я кидаюся на допомогу, прибираю упаковку з молоком, хапаю ганчірку, щоб протерти підлогу. Бабця випадково вступає в молоко. Промовляє «ой!», переставляє ногу, залишивши на підлозі вологий відбиток.