Пора: Дятел розгортає серветку і викладає зверху на ній рядок піґулок. Наливає собі в келих вина, ковтає таб­летки одна за одною і вже не сміється.

[вирвано кілька сторінок]

У нашому селищі бабця першою отримала дозвіл на розлучення за Законом Фортуни–Басліні. Вона частенько розповідає про це з відтінком гордості в голосі, саме тому я так добре пам’ятаю назву закону.

Ми з Вербою не знали її чоловіка, «дідуся» Фабіано, який помер кілька років тому. Бачили його лише раз на похоронах однієї з далеких родичок. Він тоді потиснув нам обом руку і заявив із певною урочистістю, що рано чи пізно, а всі там будемо, і ми — теж.

Він, мабуть, був диваком, хоча визнаю, що мені доводиться керуватися у своїх висновках тим, що́ розповідають про нього бабця і мама. А вони часто перебільшують, коли описують лихі вчинки всіх своїх родичів, гіперболізують завдані обрáзи, надають надмірного значення дрібницям і по-своєму інтерпретують безневинні слова. Вони так постійно чинять і одна з одною, а тому сваряться.

Я пригадую один епізод із дідом Фабіано, про який мені розповідали. Він теж пов’язаний із похоронами: напевно, вони навіювали йому філософський настрій. Він їхав у похоронній процесії своєю спортивною автівкою разом з іншими. Треба сказати, що він був нетерплячим на вдачу, непосидючим, «крутьком», — як то кажуть на нашому діалекті. Нарешті йому увірвався терпець тягтися на черепашачій швидкості, і він на повну гучність увімкнув радіо з пісенькою Рити Павоне, виправдавшись потребою розважати маминих двоюрідних сестричок, які його обожнювали і яких він охоче катав у своїй машині, — врешті, як і будь-яких німфеток. Дайте мені молоток! Навіщо він тобі? Хочу зацідити ним у голову кожному, хто мені не до вподоби[12]. Отак приблизно можна описати його вдачу.

Після розлучення у бабці була ціла купа женихів. Декого з них я знав. За старою звичкою вони вимагали називати їх «дядечко»: дай ручку дядечкові Енріко; обніми дядечка Ріно; поцілуй дядечка Оттавіо.

Оттавіо був останнім. Коли ми переїхали до нової домівки, бабця зустрічалася з ним уже досить тривалий час. Набагато старший за неї, доволі вульгарний, що взагалі-то відповідає її смакам, із пофарбованим волоссям, золотим ланцюгом на шиї і слинявим ротом. У нього була донька, з якою він був у поганих стосунках через меншого сина, якого від Оттавіо народила сімнадцятирічна продавчиня, найнята на роботу до їхнього родинного сигаретного кіоска в 60-х роках.

Ще до посиденьок із випивкою у Дятла такі вечері з випивкою влаштовувалися і в дядечка Оттавіо. Я тоді був ще зовсім малим, а тому мені не наливали. Пригадую, як соромився сидіти за столом у захмелілому дорослому й підстаркуватому товаристві, яке голосно реготало і непристойно жартувало на тему сексу. Тоді бабця — завжди вона! — заохочувала Оттавіо до розповідей про його залицяння до молодесенької продавчині. Він довго відпирався, але врешті завжди погоджувався. І починав розповідати, чи то знічено, чи то з вихвалянням, про поплескування по сідницях, про кепкування із подвійним змістом, якими не давав бідолашній проходу (Ти ковбаски не хочеш спробувати? А з товкачем умієш управлятися?), пригадував, як терся об дівчину щоразу, проходячи повз неї за вузьким прилавком кіоска. З тих років свого життя Оттавіо насамперед запам’яталося постійне відчуття напруги, яке змушувало його переживати «важкість отам, унизу». Той вираз особливо веселив бабцю, так само охоче вона сміється тепер із подібних виразів Дятла.

Коли в Оттавіо почалися перші старечі болячки (то операція на меніску, то видалення катаракти на оці), кохання враз закінчилося. Бабця втомилася від нього, все частіше дратувалася без причини і вже не влаштовувала вечорниць у нього вдома. Все повторювала: «Він старий, геть старий!» Хоча різниця у віці в них була всього чотири чи п’ять років. Саме вона підштовхнула його в обійми Ольги, доглядальниці з України, яка для бабці належала до узагальненої категорії безсовісних «сиділок-румунок», що понаїхали до нас, аби спокушати наших дідуганів.

Бабця першою озивалася до Ольги щоразу, коли та, штовхаючи попереду інвалідний візок, проходила по вулиці повз нашу хату. Як тільки звичні балачки про погоду вичерпувалися, бабця вміло переводила розмову на будиночок на морі, власником якого був Оттавіо, на його все нові болячки, на невміння розумно поводитися з грошима, на складні стосунки з дітьми, на майбутні проблеми з розподілом спадщини, вигідні хіба що якимось хитрюганам, адже у наші часи, дорогенька...

Як тільки бабця нарешті отримала безсумнівні докази, що Оттавіо їй зраджував (важко визначити, які саме дії стали для неї найголовнішим доказом провини, зважаючи на той факт, що бабця сама не раз запевняла Ольгу, ніби Оттавіо — імпотент...), вона не вагалась ані миті. Того ж дня зібрала усі манатки Оттавіо у пару валіз, виставила їх до його машини (нерозлучна «Мерседес Пагода» блакитного кольору) і безцеремонно вигнала його з дому.

Діти теж знати його не хотіли і навіть стали на бік бабці в усій цій історії. Незначні заощадження Оттавіо придалися для оплати кількох забаганок Ольги, котра хутенько зникла, як тільки з’ясувалося непорозуміння щодо будиночка на морі, який виявився занедбаною, напіврозваленою хижею, яку ніхто не купив би і де, крім плісняви на стінах та чаїних гнізд, нічого не було. Те, що ще залишалося від накопиченого за сорок років від торгівлі сіллю, цигарками, тютюном та від тертя за прилавком, через кілька місяців вичерпалося. Адже Оттавіо жив у готелі і, як і багато чоловіків його покоління, не вмів куховарити, прати і прасувати. Звиклий до зручностей так само, як і всі, чиї кращі роки життя припали на період економічного буму, що забезпечив їм спокій і добробут, і не маючи анінайменшого наміру від них відмовлятися, Оттавіо двічі на день харчувався у ресторані, брудний одяг відносив до пральні, а прасували речі йому в готелі.

До останніх днів він не продавав свій «Мерседес Пагоду». Його так і знайшли в автівці наприкінці минулої зими: брудного, неголеного і неживого.

У Філіпо справи йдуть вгору, краще нікуди. Подейкують навіть про відеозапис для італійського MTV. Більша частина новин про нього надходить до мене від Вейна. А коли з’являється Рамона, то негайно починається прямо-таки їх екстрений випуск. Як мелодію дзвінка на телефоні обоє встановили його нову пісню «Ніч середини літа»: «В очах твоїх / Бачу, бачу світлячків. / У цю ніч, коханааааа,/ Середини літаааа». Із цим синглом гурт «The Stolen» виграв конкурс. Тепер запишуть оцей альбом і їм повалять гроші, — переконано запевняє Вейн. Рамона, як папуга, знай собі повторює чиюсь фразу, занадто розумну, щоб вона належала їй самій; каже, із виходом альбому гурт «The Stolen» затвердиться на найвищому щаблі у рейтингу нових зірок сучасної італійської поп-музики. Але після тих завчених слів у її очах замість літніх світлячків легко читається хвилювання упереміш із тривогою. Адже їй ясно: якщо раніше їй іще інколи випадало щастя бачитися з Філіпо, то тепер і того не буде.

А у Вейнових очах я не бачу нічого, крім безглуздої гордості: Філіпо такий, Філіпо сякий, і цілий довгий перелік його майбутніх успіхів.

А от про Дієґо згадує все рідше. Я його вже кілька тижнів не бачив; востаннє — за тиждень до крадіжки, коли він пропонував мені наркотики. Я порозпитував у чаті серед своїх друзів, які його знають. Кажуть, він днями стирчить на морі, у барі пригощає всіх холодним чаєм та морозивом, вдаючи з себе багатія. Зараз він зустрічається із Джулією, Сариною подругою, яка (так мені повідомили) зробила собі на животі татуювання «SWEET LOVE».

Рамона приходила і вчора ввечері. Разом із батьком усі вуха нам проторохтіли за вечерею своїми розповідями про успіхи Філіпо, про пісню про літо, про відеокліп, про дати туру. Заручившись підтримкою пляшки з віскі «J&B», вона випросила у батька дозвіл влаштувати Філіпо сюр­приз. Вейн відвезе її на концерт, де вона несподівано для коханого вигулькне прямо перед сценою йому на подив.