І було в цьому слові щось привабливе, якась особлива аура, загадковість. Непосидючий означає ще й невгамовний, хвилюючий, непередбачуваний. Але що такого різного вбачали вони в нас? Усе через те, що я не пручався, не репетував (я теж хочу бути непосидючим!), не хапав за волосся одну і не ліз у пазуху рукою іншій? То, виходить, можна було, мені б таке дозволили, і Верба, можливо, тому так і робив, знаючи наперед, що йому все спишуть.
Мої труднощі з Сарою беруть початок звідти, від отих дуреп — маминих подруг. Це від них у мене залишився імпринтинг.
Тіті набридло сидіти нерухомо. Чи то в неї, можливо, затуманилося в голові після падіння. Хай там як, але вона несподівано злетіла — впевнено замахала крильцями і полетіла! — і сіла на вишні.
Вже майже восьма. Чую мамин голос, вона накриває стіл в альтанці. Ми знову вечеряємо в Дятла. Мамі воно байдуже, Вейнові — теж. Вона змушена через наполягання бабці («В інші пори року ми з вами ніколи не спілкуємось як слід»). Він погоджується, щоб укотре висловитися щодо чергових витівок на городі, похвалитися своїми досягненнями, показати всім, хто тут заправляє.
— Що посієш, те й пожнеш! — промовляє урочисто Дятел, повертаючись із городу з пластмасовим кошиком, повним овочів.
— Хазяйко, вина! — кричить він бабці, яка порається разом із мамою в кухні. Паралітичка цього вечора здається незвично мовчазною, якоюсь виснаженою, маленькою, пожовклою у своєму візку.
Коли Дятла лупцювали, Вейна вдома не було. Ми навіть боїмося собі уявити, що сталось би, коли б був. Він сам поспішає нас у цьому запевнити, скориставшись своїм витонченим риторичним засобом алегорії: «Якби я був удома, то зараз би вам довелося змивати кров із плит доріжки».
Дятел, звісно, і не думає визнавати свою поразку:
— Та то я перечепився у цих бісових сандалях, хай їм грець! — розводить руками. — І він захопив мене зненацька. Напав і вдарив іззаду, як той байстрюк!
Я поглядаю на паралітичку: вираз обличчя кататонічний, між грудьми, всипаними червоними родимками, стримить серветка. Я не певний, що вона зрозуміла, що саме сталося. Не думаю, що вона звернула увагу на жорстокий натяк у словах Дятла: як той байстрюк.
Повну картину того, що відбулося, я зміг установити протягом наступних днів, вислуховуючи і порівнюючи мамині та бабцині версії. Обидві збирають плітки й новини як невтомні бджілки, зносять їх до свого вулика і обробляють для власних таємних цілей. Кажуть, ніби Дятла побито через те, що сказала його дружина. Бовдур не бачив її до того кілька місяців і зайшов провідати. Застав матір у ліжку, покинуту на самоті, поки вітчим довбався на городі. Через спеку на старій була лише легка нічна сорочка, що залишала непокритими руки й ноги. Таким чином Бовдур і побачив синець у неї на одній нозі, а другий — на руці, та ще й подряпину на гомілці.
— Мамо, а звідки у тебе оцей синець? І оцей?
— То все він. Він поганий. Він мене б’є.
Насправді, якщо вірити жінкам, дружина Дятла, коли нікого немає поряд, сама підводиться, щоб піти до туалету або щось узяти поїсти. Вона любить добре попоїсти, і замолоду такою була. А тому постійно падає. Інколи Дятел прокидається серед ночі і знаходить її безпорадно розпластаною на підлозі, хіба що соває руками й ногами, як перевернутий жук-гнойовик лапами. А на допомогу не кличе — така вже гордовита! У деякі дні їй взагалі затьмарює мізки. Оскільки у неї проблеми з нирками, у крові накопичується якась особлива речовина, під дією якої вона починає плести нісенітниці. Треба б її прив’язувати до ліжка, — каже бабця.
— Як справи з городом?
Це я так перехоплюю ініціативу в розмові, тому що мені зовсім не хочеться й далі вислуховувати балачки про бійку, аж нудить від геройських нахвалянь Вейна, хоч його там взагалі не було, і насамперед — ніхто ані словом не згадує про моє втручання. Але й від мене вони теж такого не дочекаються.
— Взагалі-то непогано, — промовляє Дятел. — Треба б помідори обробити.
Вейн негайно заявляє, що краще не треба, адже на цей тиждень прогнозують дощі, а тому сенсу від тієї обробки ніякої: «Тільки шкоди наробить». Дятел упевнений, що дощу не буде, а кожен наступний день для необроблених помідорів може вилитись у такі втрати, що й підрахувати важко. Вейн не вгаває, сперечається, запалює цигарку, цідить крізь зуби слова разом з димом. Як на нього, значення обробки перебільшують. У самому розпалі суперечки дзвонить мобільний. Чути нестерпне виття, під яке нарозспів лунають слова з «Чорної душі». Вейнові, так само як і його доньці, ота нова мелодія дзвінка до вподоби, він слухає ще кілька секунд, перш ніж відповісти. Я по-змовницьки перезираюся з Дятлом: із ним першим мені випало зустрітися поглядом. Із Вербою краще не перезиратись, а то ще не втримаємося і розрегочемось, а потім важко буде заспокоїтися. Вейн відповідає і говорить голосно; нам усім ясно, що дзвонить Рамона.
Вейн натискає відбій і гордовито повідомляє, що Філіпо пройшов відбір, його взяли, отже, альбом таки записуватимуть.
— Який альбом? — цікавиться Верба.
— Ну, альбом! На студії «Телереклама Рекордс».
— Он як! — промовляє Верба.
— Добре, — кажу я і підхоплюю виделкою картоплину.
Бабця гадки не має, про що йдеться, але підносить келих і промовляє тост. Щоб випити, будь-яка причина згодиться.
Ми всі дуже мляві, виснажені спекою і гарячим вологим повітрям, від яких навіть увечері немає порятунку. Дні тягнуться нескінченно. Вночі не заснеш від спеки і від комарів. У нас на вікнах немає сіток від комарів; виконроб хотів нас обхитати і змусити заплатити втричі більше, ніж годиться. Вейн колись їх таки поставить, разом із наличниками.
Несподівано паралітичка прокашлюється, задирає догори вказівного пальця, щоб звернути на себе увагу, як роблять святі на образах. Ми всі разом повертаємося до неї.
— Сьогодні ти бридкий, — промовляє, — аж глянути гидко.
Зависає мовчання. Це вона про свого чоловіка. Напевно, сьогодні якраз один із днів, коли у неї в крові накопичилася надмірна кількість отієї особливої речовини. У Дятла вухо заліплене пластиром, губа розпухла. Він далеко не в найкращій формі, якщо по правді. Всі повертають голови в його бік, а я втупився в тарілку, уважно вивчаючи архіпелаги з крапель оливкової олії, що плавають у кабачковому соку.
Дятел розвертається, кладе на стіл виделку. Гладить дружину по щоці рукою.
— Ви погляньте, хто обізвався! Кім Новак! — промовляє він. Повертає голову до нас, куточки рота сумно опущені.
Ми всі регочемо, хоча я й не знаю, хто така Кім Новак. Паралітичка й собі посміхається, за компанію. Та найголосніше заходиться сміхом бабця. Опускає ніж із виделкою на стіл, прикриває рота однією рукою, а другою стискає лікоть Дятла, який поглядає на неї зі своєю перекривленою посмішкою як змовник, поглядом коханця.
Хоча вже й минула десята, але мені не треба пити ніяких ліків. Та все ж відчуваю несподіваний напад незбагненного смутку, ніби хто вдарив мене у скроню, як той байстрюк. Бабця знайшла чергове десяте, двадцяте, тридцяте кохання усього свого життя. Їй не довелося до цього докладати анінайменших зусиль; вона готова була його прийняти, а тому воно само явилося їй до хвіртки, не треба далеко ходити. Якось само по собі вийшло, спонтанно, коли вона покинула Оттавіо. Згодом занедужала дружина Дятла, їй небагато залишилося. Так що все владналося.
А от у мене — навпаки: повторюється щоразу одна й та сама схема повного провалу; якщо описати її чорним по білому, вийде класичний лист до рубрики розбитих сердець від цілковитого невдахи. Шановна редакціє! Щоразу, коли мені подобається якась дівчина, у мене нічого не виходить, негайно з’являється хтось рішучіший і спритніший за мене, трапляється якась неприємна халепа, що виставляє мене повним йолопом у її очах на користь інших претендентів. А коли я намагаюся якось покращити справу, то виходить іще гірше. Що мені робити?
Беру до рук мобільний, ховаю його під стіл, набираю Сарин номер, а після першого гудка натискаю відбій. Через мить вона робить так само. Про це свідчить вібрація пропущеного дзвінка, яку я сприймаю як подарунок. Знаю, що це нічого не означає і нічого не змінює, — так, дрібниця. Хтозна, скільки дзвінків вона отримує щовечора і на скільки з них відповідає. Але я — вірний тільки їй, а тому ніякій іншій не дзвоню. Я кілька секунд насолоджуюся цим нерозділеним почуттям (єдино бездоганним, якщо вірити поетам!), яке ось уже протягом багатьох місяців плекаю в серці. Під впливом запізнілого скрекотання цикади десь високо в кроні дерев мене знову охоплює журба. Цього разу з усіх численних своїх метаморфоз вона обирає форму легенького лоскоту в підреберрі. Єдина втіха у цю мить полягає в упевненості, що принаймні цього разу я не дам ані крихти волі своїм інстинктам, в усвідомленні, що не проллю ані сльозинки через свою відданість.
