Я вважаю, що Вейн (і це демонструє чергову незбагненну для мене рису його характеру) погодився лише тому, що і сам хотів потрапити на той концерт.

— Не спиш?

У мами є погана звичка: заходити до моєї кімнати, не постукавши, коли її щось непокоїть. Вейн уже хропе. Верба точно ще не спить, бо він завжди до пізньої ночі чатиться у своїй кімнаті з друзями, яких щодня бачить на морі. Мама знає, що його краще не чіпати, а тому заходить до мене: не спиш?

Прикладає вказівний палець до рота, закликаючи мовчати, заходимо разом до ванної, не вмикаючи світла. Вона показує рукою у напрямку вікна, що виходить на бабцин двір.

Їй знову вчувається «Звір, що зітхає». Я прислухаюсь, але нічого не чую. «Чуєш?» — наполягає вона. «Ні», — відповідаю, і тоді вона махає мені, щоб мовчав і слухав.

Я чую лише важке дихання Вейна в сусідній кімнаті. Та коли вуха нарешті звикли до тиші, то й мені вчувається щось незвичайне: зітхання загадкової істоти.

Вейн каже, що то борсук. Не знаю, звідки у нього така впевненість: де він міг бачити й чути борсука!? Як на мене, то може бути кіт, збуджений від кохання, або кіт-астматик / кіт з емфіземою легенів. Але щоразу, коли ми відчиняли вікно і світили у напрямку звуків ліхтариком, Звір, що зітхає, затихав.

— Зачекаймо ще трішки.

Мені так і кортить сказати мамі, що мені набридла ця гра і мене зовсім не цікавить, що воно за звір такий. Але не хочеться її ображати, розвіювати її віру в дива. А тому я опускаю кришку унітаза — обережно, щоб не грюкнула. Всідаюся зверху. Вона сідає на пухнастий килимок і опирається головою об стіну під вікном.

Уфффф-уфффф. Зітхання, хрипіння. Якби ми були на іншому континенті, я б подумав, що то якийсь здоровенний плазун чи змія.

— Я більше так не можу.

Це голос Дятла, шепіт: він промовляє на діалекті, що так більше не може. Ми з мамою переглядаємося, вона прикладає пальця до рота, щоб я мовчав і не рухався.

— Я більше не можу, — повторює Дятел, — я двадцять років чекав на цю мить. Пригадуєш? Я все поглядав тоді, як ти проходила через кедровий перелісок: така сурйозна, чепурненька. А я плівся з роботи у забрьоханій синій робі, брудні руки ховав до кишень, щоб ти не помітила. Не знав, що тобі такого сказати. Одного разу при зустрічі ляпнув щось про кедрові горішки, пам’ятаєш? Уся земля була встелена тими горішками, що їх напередодні поназбивало зливою. «От якби ми були дроздами, то влаштували б собі тут справжнє свято», — сказав я тоді. Ти не відповіла, усміхнулася мені і пішла собі далі, як завжди, тільки поправила ремінця від сумки на плечі. А я відчув себе повним бовдуром. Дрозди... це ж треба! Який телепень! І що?! І ось тепер зустрів тебе тут. Звісно, он скільки років спливло. Як для тебе, так і для мене. Особливо для мене. Ти аніскілечки не змінилася: така сама красуня! Коли я вперше тебе побачив, як ти приїхала сюди у тому побитому мерседесі, то очам своїм не повірив. Невже справді вона? Так, вона і є. Вийшла з машини, з переднього місця поряд із водієм, і відразу потому виліз отой бридкий голодранець. У таке мені теж не хотілося вірити. На мене навіть не глянула, жодним словом не обмовилася. Завжди була у компанії з отим: ніс гачком, дупа як діжка, ноги колесом... Я тебе кохаю. Кохаю, розумієш? Ходи сюди, лишень на хвилинку.

— Припини!

Бабцин шепіт пролунав рішуче, як то за нею водилося. Мама аж очі витріщила. А мене розбирав сміх, і разом із тим було соромно, хоча й кортіло послухати, адже мені ще ніколи не доводилося чути, як освідчуються в коханні у нормальному житті. В кіно завжди здається якось неприродно, награно. Крім того, щойно почуте освідчення було, напевно, останнім, зробленим на місцевому діалекті. Молодь (і я сам!) говорять ним погано і роблять купу помилок. Використання діалекту в наші дні обмежено кількома сталими виразами, приказками, лайкою, ідіоматичними образами. Навіть не думав, що діалектом можна скорис­татися, щоб освідчитись у коханні.

— Поки вона жива, і мови бути не може! Не годиться так.

Ясно, що бабця мала на увазі паралітичку.

— А от коли її не стане, — продовжувала, — там побачимо.

— І що мені робити? Ти кажеш, що мені треба порішити мою жінку, щоб бути з тобою?

— Нічого такого я не кажу! Ти здурів?! Я лише сказала: коли її не стане.

— А я маю спокійно чекати, коли вона згасне як свічка? І я сам постарішаю ще на рік, і ти теж, люба моя. Немає у нас часу, розумієш? Кохання — воно зараз, і серце б’ється зараз, а завтра я вже, може...

Зависла мовчанка. Я уявив собі, як Дятел бере за руку бабцю і притискає ту руку собі до грудей, під хрестиком, на якому Христос б’ється головою об червону перчину.

— Поки вона жива, не хочу. Не хочу. Годі, ходімо вже спати.

— Ні, почекай! Іще хвилиночку, посидьмо ще трішки разом.

Почувся гуркіт пересунутих стільців. Неприступна, безжальна бабця не захотіла чекати ані секунди, зачинила засклені двері веранди, побажавши на добраніч. Дятел поплівся до хвіртки, важко човгаючи по землі своїми побитими сандалями.

Звір, що зітхає, кудись подівся.

Коли ми сьогодні вкотре прийшли вечеряти до Дятла, я слухав його оповідки та вихваляння своїми подвигами трохи інакше. Мені навіть шкода його стало, адже він таким чином намагався показати бабці: ти навіть не здогадуєшся, яким я був, не знаєш, що втрачаєш.

Поки він говорить (розповідає, як у молодості їздив до Монте-Карло на червоній «Ламбретті»), я мимоволі приглядаюся до обличчя його дружини. Не бачу на ньому ніяких емоцій, погляд невідривно спрямований в одну точку, глибокі зморшки у деяких місцях набувають жовтувато-зеленкуватого та синюватого відтінку. Невже він і справді її б’є? То зацідить ляпаса, то дасть штурхана, — звичайно, не щоб убити, ні! — а щоб покарати за те, що й досі жива, що йому заважає: клята жовто-зелено-синя личинка, яка плюється отрутою.

Дятел пускає по колу пляшку з «J&B», Вейн поливає зверху морозиво, мама заперечно хитає головою, каже, що вже і так у голові паморочиться. Верби сьогодні немає, пішов із друзями на піцу.

Те, як Дятел плекає в собі упевненість, що його уявний світ не піддається часовому впливу, викликає зворушення. Розказує про ресторан у Монте-Карло, де зупинявся більше шістдесяти років тому: «La Bolognaise — Cuisine italienne». Тоном знавця заявляє: якщо трапиться нагода, обов’язково навідайтеся туди; там такі лазаньї роблять, яких і в Італії не скуштуєш. А офіціантки за якимось химерним задумом убрані як балерини: у рожеві балетні пачки й пуанти.

І в нього, і в його товариша, з яким вони разом подорожували, у кишенях вітер гуляв. Спершу вони налупилися всього, а коли принесли рахунок, сказали на діалекті: «Ось нам і гаплик!», що означає приблизно «нам прийшов кінець». Почувши ті слова, офіціантка, яка проходила повз них, розсміялася. Дятлові особливо кумедною видавалася та деталь, що дівчина зрозуміла сказане на діалекті. Від цієї розповіді реготала тільки бабця, решта відбулися чемними усмішками.

На Дятлові тоді був білий лляний піджак — такий гарний, що на Лазуровому березі всі жінки на нього задивлялися, ледве шиї не поскручували. Та й він сам — чорнявий, із напомадженим «півником» на голові, смаглявий, як корсар. Француженки в один голос торочили, що він схожий на Мастроянні. А він не розгубився: «Так я ж його брат! Marcello c’est mon frère!»[13]. Деякі весело сміялися у відповідь («c’est pas vrai»[14]), інші дивувалися(«c’est vrai?»[15]). А він затягував у ліжко і перших, і других, без вагань чи жалю. «Головне, — каже, звертаючись до мене, — зав’язати розмову і викликати симпатію. А тоді вже — все запросто, дадуть, нікуди не дінуться!»

То що ж їм було робити? Таких грошей ні в нього самого, ні у товариша не було. Ходімо покуримо, вставай! Дятел залишив на спинці стільця свій білий піджак у всіх на виду, а зустрівшись поглядом з офіціанткою-балериною, промовив: «Fumare dehors, fumer, plus panoramique»[16]. Висмаливши цигарку до половини, вони з приятелем роззирнулися навколо, нікого поблизу не було, — і ноги в руки! Той піджак коштував менше, ніж салати в меню.