Усе гаразд, вони дотрималися правил. «Розплющ очі», певне, став єдиним у світі партизанським рухом в інтернеті, який діє лише вдень. Усі його користувачі жили у Блек-Спрінзі й уночі мирно спали у своїх ліжках.

Але не тієї ночі. Тієї ночі вони шмигнули зі спалень, спустившись по водостічних жолобах, ніби партизани на загарбаній землі. Із собою вони взяли лопати, мотузки, чорний одяг і пару гострогубців. Не всі вони були між собою близькими друзями. Із п’яти хлопців, які вийшли з домівок тієї ночі, Тайлер назвав би справжніми друзями лише Лоуренса Вандермеєра з сусіднього будинку та Бурака Шеєра. Бо справжні друзі — не ті, з ким до третіх півнів обмінюєшся смс, а ті, кому можна розповісти про все, і про особисте зокрема. Але то мало би значення, якби, крім них, більше не було на кого покластися. Якщо вже ти народився у Блек-Спрінзі, то знав кожного змалку й остерігався дорослих, а не тих, хто разом із тобою бере участь у спільній справі.

То була перша осіння дощова ніч. Замість літнього дощика з неба сіялася справжня осіння мжичка, сонна й нескінченна. За сорок хвилин справу було завершено, але хлопці промокли до нитки. Вони взялися за руки, і Тайлер урочисто промовив:

— За науку, хлопці!

— За науку, — відлунням прозвучав голос Лоуренса.

— За науку, — хором промовили Джастін Вокер та Бурак.

Джейдон Холст стрельнув по них психоделічним поглядом і відгукнувся:

— Та пішли ви!..

Вранці хлопці з темними колами під очима від недосипання зустрілися на веранді кав’ярні «Сью’з Гайленд Дайнер» на міському майдані. Щоправда, вживання слова «майдан» на означення цього місця було явним перебільшенням. То було радше скупчення магазинів і ресторанів уздовж вулиць Лоуер Резервуар та Діп-Голлоу-роуд, що оточували Малу методистську церкву, яку всі називали Кришталевою через особливу форму її вікон, та старий цвинтар на косогорі. Дехто навіть вважав, що і слово «скупчення» було занадто виразним для опису жалюгідних забігайлівок і крамничок на перехресті. До таких скептиків належали й п’ятеро хлопців на веранді кафе Сью. Вони майже у летаргічному сні сьорбали капучино і лате, надто виснажені, щоб зайво хвилюватися з приводу подій, що наближалися.

— Хіба, дітки, ви не маєте бути у школі? — спитала Сью, принісши замовлення. Дощ ущух, але було прохолодно, до того ж Сью довелося витирати цілі калюжі води з пластикових столів і стільців.

— Ні, перші два уроки скасовано, і нас відпустили, — відповів Бурак. Решта або кивнули на знак згоди, або промовчали, заплющивши очі у блідому світлі. Бурак підробляв у Сью посудомийником, тому вони ніколи не платили за перше замовлення. А потім усі зазвичай переміщалися до м’ясної крамнички Гризельди на протилежному боці майдану. Гризельда була матір’ю Джейдона, що давало їм право на нове безкоштовне замовлення.

Бурак збрехав, але тільки наполовину. Перших два уроки було дійсно скасовано, проте зі школи їх ніхто не відпустив.

— В нас було попередження, хлопці, — сказала Сью.

— Знаю, мем, — люб’язно відповів Джейдон.

Для всіх, хто знав Джейдона Холста, така люб’язність була певною ознакою того, що невдовзі вони побачать ніби здоровезні миготливі неонові букви зі словом «СТЕРЕЖИСЬ!». Колись Тайлер сказав Лоуренсові, що, можливо, то лише завдяки Джейдонові взагалі існує слово «стережись», а також словосполучення «примусове доставляння до психлікарні» та «бомба уповільненої дії». Всі вони знали життєву історію Джейдона і намагалися ставитись до нього доброзичливо.

— Ми вирішили побути тут, а раптом щось станеться, то допоможемо.

— Ти просто ангел, Джейдоне. Я скажу про це твоїй матері, коли піду по бекон.

Бурак докладав зусиль, щоб не засміятися. Сью поставила тацю просто перед ним.

— Принести ще чогось, хлопці?

— Ні, дякую, мем, — відповів Джейдон із усмішкою, яка зростала, як хмара чадного газу.

Вона вже налаштувалася забрати зі столу розкрите меню, як Тайлер раптом притиснув його рукою, сильніше, ніж зазвичай.

— Залиште меню. Може, я щось таки замовлю пізніше.

— Гаразд, Тайлере, — відповіла Сью. — Покличеш мене, добре? Якщо будуть повідомлення, я дам вам знати. Сподіваюсь, цього не станеться. В них уже цілий хор напоготові.

Вона взяла тацю і зайшла у кафе.

Якусь мить усі мовчали. Здавалося, у цій тиші навіть повітря стужавіло від незручності ситуації. Потім Джейдон із кривою усмішкою промовив:

— Бісова ковінька!

— Чуваче, справді… ти зібрався до Дудлтауна абощо?

Попри полегшення, Тайлерове серце навіжено калатало у грудях. Якби Сью знайшла під меню відеокамеру, їм усім був би повний триндець. Камера з увімкнутим індикатором запису дивилася на південь, на вулицю Діп-Голлоу-роуд, де саме в цю мить двоє чоловіків ставили червоно-білу огорожу поперек дороги біля церкви святої Марії. Те саме відбувалося й на північ від них, там, де Олд-Майнерз-роуд перетиналася з центральною вулицею міста. З камери не було видно тієї частини майдану, але її бачили Тайлер, Джастін і Лоуренс. І була там іще одна річ. Із сусіднього з кав’ярнею Сью будинку для старих людей «Роузбург» вийшли вісім чи дев’ять тепло одягнених літніх жінок. Вони розмовляли поміж собою й несамовито нишпорили очима навколо. Узявшись усі разом за руки, вони пройшли крізь веранду кав’ярні до перехрестя.

— Шоу починається, — оголосив Джастін, — натовп божеволіє.

— Котра година? — спитав Тайлер.

Лоуренс зиркнув на айфон.

— Дев’ята тринадцять. Лишилася хвилина. Повертай камеру, чуваче.

Тайлер дуже обережно посунув приховану під меню камеру на протилежний кінець стола й націлив об’єктив на Олд-Майнерз-роуд, що круто вилася змією вгору повз зачинений Пополопенський туристичний центр. Дві бабці сіли на лавку біля фонтану із бронзовою пралею. Решта попленталися до цвинтаря. Щоб підшукати собі там зручні помешкання, — подумав Тайлер.

— Боже мій! — тихо промовив Джастін і хитнув головою. — Та вона осьдечки!

— Якраз вчасно, — сказав Тайлер, надто схвильований, щоб бути зібраним і холодним, як годиться людині, що веде репортаж. Він облизнув губи, заштовхав Лоуренсів айфон під меню й потримав його перед об’єктивом.

— Середа, дев’ята чотирнадцять ранку. Як завжди, точнісінько на місці.

З лісу позаду Олд-Майнерз-роуд вийшла жінка.