Не було схвальних вигуків. Не було гомону. Над натовпом нависло тільки зніяковіле, притишене бурмотіння. Коли настала мить, якої всі так чекали, коли люди змогли на власні очі побачити тих «монстрів», що каменували Катаріну, здається, вони раптом згадали: попри жахливі звинувачення, ці хлопці були теж людьми, а двоє з них — дітьми; вони були людьми, з якими вони жили разом, і з якими будуть змушені жити й надалі. Готовність до розправи поступилася місцем сорому, збудження — зніяковілості. Тільки коли процесія наблизилась до групи людей, що стояли навколо бронзової статуї пралі, й хтось вигукнув: «Убивці!», а кілька безмозких кретинів почали шпурляти у арештантів великі соснові шишки, тільки тоді насмілилися люди в юрбі підняти погляди… обличчя в них були бліді, але очі блищали.

Тепер це для них було шоу, а шоу треба дивитися, а не копирсатися в самому собі.

Хлопці, зойкаючи, намагалися ухилитися від шишок, які залишали подряпини на їхній голій шкірі. Одному з охоронців шишка влучила у вилицю. Не гаючи ані секунди, він разом із двома іншими охоронцями накинувся на підбурювачів, щоб загасити пожежу, доки вона не перекинулася далі.

А далі, метрів щонайменше за тридцять п’ять, на східному боці перехрестя дивилися цей спектакль Стів, Джоселін, Тайлер і Метт. Збурення у центрі майдану сюди майже не дісталося, але й вони відчули неспокій, що пульсував у юрбі й розходився, ніби кола на воді. Вдома Стів і Джоселін несамовито сперечалися. У вівторок Джоселін забрала Тайлера додому відразу по голосуванні, адже хлопець не міг більше це витримувати. Вона звинувачувала Стіва у тому, що той не виступив проти. Більше того, вона була категорично проти присутності Метта на бичуванні. Вона кричала на Стіва — справді кричала — а Стів кричав у відповідь, що саме вона не дала йому піднятися з місця, коли для того була зручна нагода. Але вирок було винесено, і всі батьки були зобов’язані взяти з собою дітей старше десяти років, щоб вони теж засвоїли страшний урок. Про те, щоб знехтувати обов’язком, навіть не йшлося.

Стів був ображений, але розумів, що гнів і біль Джоселін були викликані ситуацією, яку вона не могла змінити, отже, вона зігнала злість на ньому.

«Судячи з облич у натовпі, ми, ймовірно, не єдина родина у Блек-Спрінзі, чиєю кухнею учора літали тарілки.»

Тепер він обняв членів своєї сім’ї, притягнув їх до себе й молився — не Богові, а здоровому глузду, — щоб вони так чи інакше пройшли крізь це випробування.

Джейдона, Бурака і Джастіна повели на поміст. Їхні сповнені страху погляди металися натовпом у пошуках останньої надії, останнього порятунку, останнього сліду людяності. Охоронці перекинули ланцюги, прикріплені до їхніх зап’ястків хомутами-стяжками, крізь дерев’яну A-подібну опору і потягли інші кінці ланцюгів униз, так що хлопці були змушені підняти руки догори і стати навшпиньки. А потім охоронці з’єднали ланцюги з бильцями і зійшли з помосту, залишивши в’язнів під поглядами юрби. Їхні стрункі тіла були блідо-синіми від холоду, випнуті ребра мокро поблискували від дощу. Троє звичайних американських хлопців у снікерсах і джинсах висіли, ніби тваринні туші на бойні.

Почав грати карильйон на Кришталевій церкві. Жителі Гайленд-Мілза і Гайленд-Фолза подумали б, що то якийсь ранній похорон. Карильйон грав свою мелодію, а на перехресті кричав Джейдон:

— Люди добрі, ви ж не дозволите цьому статися?

На щоках у нього були лілові плями від переохолодження, а з губ капала слина.

— Які ж ви, в біса, довбані збоченці! Будь ласка, зробіть щось, поки ще можете!

Але юрба невблаганно мовчала, і на поміст піднявся кат.

Довгими, повільними кроками він обійшов довкола засуджених, тримаючи в одній руці руків’я кішки-дев’ятихвістки, а в другій — шкіряні шнури зі свинцевими кульками на кінцях. Капюшон з прорізами і м’язиста будова тіла робили його схожим на мерзотного персонажа з фільму жахів. Джастін, ніби перелякана тварина, спробував відсахнутися від цієї маски, але від цього тільки повис на ланцюгах, дригав ногами, ніби танцюючи джигу, і його стогін було чути навіть у віддалених вулицях. Бурак плюнув у маску, але кат не відступив і продовжив свою справу. Різко смикнувши обома руками, він міцно вхопив усі хвости разом, і над юрбою прокотилось відлуння від загрозливого хльостання батога.

А Джейдон звернувся до маски, так тихо, що навіть люди у найближчому ряді його не почули. Почув лише кат.

— Тео, будь ласка, не роби цього, — сказав він.

І в цю коротку мить, коли він дивився в обличчя катові, в цю мить суцільної темряви, яка залишиться з ним на все життя, він здогадався, що під маскою був не Тео, а кат із давно минулих часів, з часів Катаріни, то був мучитель, чийого обличчя і чийого імені він не знав і ніколи вже не дізнається, тому що, коли усе це мине, коли буде знята маска, надворі буде знову 2012 рік.

Кат обійшов навколо і став за його спиною.

Карильйон грав свою мелодію.

Люди облизали губи.

Люди заплющили очі.

Люди молилися.

Кішка-дев’ятихвістка злетіла у повітря.

Брутальне, жахливе хльостання батога по оголених спинах трьох хлопців відлунювало від сусідніх будинків. Дев’ять зав’язаних вузлами хвостів краяли їхню шкіру, а свинцеві кульки, ніби кігті, заглиблювалися в їхню плоть. Вже після другого удару порснула кров. Хлопці верещали на всю силу своїх легенів — моторошними і тваринними були ті крики, ніби вереск свиней, з яких наживо здирають шкіру тупими ножами. Кат по черзі проходив повз кожного з них, по черзі кішка-дев’ятихвістка розпорювала їхню шкіру, по черзі пронизував їх кошмарний, нестерпний біль, не даючи часу, щоб перепочити, віддихатися, попросити припинити тортури.

Нажахана юрба дивилася, і звуки бичування оповивали її, і кожен відчув, ніби батіг шмагає його власну шкіру. Ляскання батога розносилось над усім містом, воно полинули долиною, на південь, уздовж ріки. Воно змусило молекули повітря запаморочливо кружляти у радіусі багатьох миль довкола. Якби хтось того ранку приклав вухо до металевого скелета Моста Ведмежої гори, він почув би тремтіння від шмагання батога, легке, ніби помах крил метелика. Але вуха до металу ніхто не приклав, бо ніхто не знав, що коїлося у Блек-Спрінзі. У ранкову годину пік люди їхали між Гайлендом і Пікскілом, слухаючи місцеві радіостанції «WJGK» і «WPKF». Слухали на трасах, під час руху, на мобільних телефонах, жуючи звичний сніданок людей, які щоранку їздять в інше місце на роботу, — багель, загорнутий у паперовий пакет. Америка прокидалася. Доброго ранку, Америко.

Коли кат підняв руку для восьмого удару, юрбою несподівано пробігло тривожне тремтіння. Люди скрикували, показували кудись пальцями, з вуст у вуста пошепки передавали: «Відьма… Катаріна… відьма… Катаріна… відьма тут…» Усі ті, хто стояв на західному боці перехрестя, одночасно підвели голови й побачили Катаріну ван Вайлер на центральному балконі «Пойнт-ту-Пойнт Інн». Ніхто не знає, що то було: чи то прояв колективної галюцинації, чи, можливо, якесь темне диво, але як тільки вони помітили її, кожен у натовпі побачив одне й те саме кошмарне видіння: відьмині очі були розплющені. Ніби пастух, що пасе своє стадо, вона поглядала згори, дивилася на мордування на перехресті й… сміялася.

Секунда — і видіння щезло, але усі були переконані, що вони його справді побачили. Вони його пережили. Катаріна дійсно там стояла, хоча, звісно, її очі та рот були зашиті, як завжди. Але її поява серед людей не здавалася випадковою. Тієї ж миті чи наступної всі вони зрозуміли з непохитною впевненістю, що усю цю виставу влаштувала сама відьма, що своїм розтлінним шепотом вона якимось чином витягла з них усіх те найогидніше, що ховалося всередині, заради втілення якогось диявольського плану. Бо як же інакше вони, такі пристойні, праведні люди, без спротиву дозволили вплутати себе у таку дикунську, порочну, аморальну розправу?

Ця думка вивільнила в юрбі такий потужний, тваринний страх, що люди у паніці почали розбігатися, спотикаючись і топчучи одне одного ногами. То був суцільний бедлам. На східній і південній сторонах перехрестя люди спочатку не збагнули, що сталося, але швидко метушня поширилась і на них, почалася штовханина, усі воліли забратися звідти геть. Навіть Колтон Метерс нічого не робив, щоб утримати натовп на місці.