У такому середовищі, з таким зарядом енергії в повітрі все ставало можливим. Так, можливо, хтось забрав Флетчера й отруїв його або розтрощив його череп об скелю. «Минуло триста п’ятдесят років, і зараз ми маємо те, що нам подобається називати цивілізацією, але чи насправді між цим така вже різниця?» — подумав Стів.

— Ходімо, приятелю, — сказав Грім, поклавши йому на плече руку на знак співчуття. — Стоячи тут, ми вашого собаку не знайдемо.

Стів кивнув і відвернувся. Він відчув, як сльози печуть йому очі, й тільки зараз збагнув, наскільки глибоко переживає зникнення Флетчера. Він мало вірив у те, що його ще можна знайти живим і здоровим. Але ж, чорт забирай, він любив цього собаку.

Вони спустилися до лісу, під крони дерев. Трохи нижче, там, де рельєф поступово вирівнювався, Піт зупинився. На стежці перед ним виросло кільце поганок кольору слонової кістки з зеленавим відтінком, воно було таким досконало круглим, що здавалося неприродним.

— Відьмине кільце, — сказав Піт. — Моя мама говорила: якщо нарахуєш понад тринадцять поганок у кільці, це означає, що тут танцювали відьми, і ти маєш пройти крізь нього з заплющеними очима, щоб відвести закляття. Пізніше я вже не вірив у відьом, а отже, робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.

Він майже невловимо кліпнув очима. Стів присів навпочіпки і простягнув руку, але Піт зупинив його.

— Обережно, вони отруйні. То бліді поганки.

Стів забрав руку і пробурмотів:

— Здається, ніби їх… хтось навмисно виростив.

— Саме тому їхні кола і називають «відьминими кільцями». Гриби ростуть як бур’яни, тож такі кільця можуть випнутися за ніч. Були часи, коли вони не на жарт лякали людей, але насправді то цілком природне явище. Грибниця розростається під землею в усіх напрямках, а коли поживних речовин не вистачає, з-під землі випинаються плоди. Природа є таємницею, але, як це буває з багатьма таємницями, майже завжди усьому є логічне пояснення.

Стіва трохи звеселило те, що ніхто з них не наважувався пройти першим крізь кільце. Нарешті, Роберт Грім взяв на себе ініціативу, за ним пішов Піт. Жоден з них не заплющив очей. Стіву стало цікаво, чи зробили б вони те саме, якби кожен з них був сам.

Піддавшись миттєвій примсі, збентежений через цей дурний напад забобонного настрою, що на якусь хвилину підточив його рішучість, Стів вдарив ногою по одній з поганок і розбив кільце. Роберт не помітив, як він це зробив, і Стів поспішив за ним навздогін.

Вони не залишилися на стежці, а почали прочісувати територію між порослими лісом виступами скельної породи та безіменними струмками. Схили були вкриті густими заростями папороті та порожніми мисочками від жолудів, розгризених якимись тваринами. Раз за разом вони свистіли або кликали, але через певний час припинили це. Якби Флетчер був десь поблизу, він не зміг би не почути того, як гучно вони продиралися крізь підлісок.

Розмову на цю тему зненацька розпочав Стів.

— Коли вона востаннє із власної ініціативи викликала нещастя? — запитав він, намагаючись підтримувати нейтральний тон у голосі. — Окрім подій 1967 року, звичайно.

— Тобто йдеться про випадки, про які ми знаємо з певністю? — відповів запитанням Піт. — О, то було дуже, дуже давно. Боже праведний, не знаю, чи живий ще хтось, хто б це бачив. У 1932 році, коли сталася та паскудна справа з розстрілом робітників зі старої лісової ферми, ніхто з нас навіть не народився. Але Катаріна не мала до того жодного стосунку. Біди завжди викликали люди, і це ніколи не зміниться, і накочуються ті біди хвилями. Звісно, є історія про шістьох офіцерів з Пойнту, які повернулися з Берліна у 1945 році: говорили, що їх знайшли повішеними на дереві поблизу відьомського водоймища, саме тут, у цьому лісі, але то чиста вигадка. Вільям Ротфусс, старезний дід, що живе у «Роузбурзі» й чекає, коли, нарешті, помре, стверджував, що офіційна версія, за якою вони всі загинули на фронті, є лише прикриттям, і що він був одним із тих, хто знімав тих офіцерів із дерева. Але говорив він про це лише у «Тихому чоловіку» після кількох порцій бурбону, а байка про те, що саме тут є відьомське водоймище, — суцільна побрехенька. Я можу показати тобі місце, де воно було, куди вони вкинули її тіло, але уся ця територія була заліснена вже після того, як у дев’ятнадцятому столітті ліс Чорної скелі став жертвою лісозаготівельної промисловості. Водоймище давно зникло.

— Ніколи не слід вірити пиякові, — зауважив Грім. — Тільки якщо він платить сам.

— Безумовно, у цій місцевості рівень самогубств незвично високий. І так було завжди. Здебільшого через соціальну ізоляцію, депресію та постійний психологічний тиск. Як у Японії, розумієте, де люди так тяжко працюють, що в якусь мить усередині них просто щось перемикається. І тут така сама історія. Гадаю, тільки тому, що Катаріна щодня поводиться за однією й тією ж старою схемою, в цьому місті ще можна жити. Стільки часу сплило відтоді, коли ситуація виходила з-під контролю. Тоді, у шістдесят сьомому році, мені щойно виповнилося двадцять, а тобі, Роберте… коли ти народився?

— 17 серпня 1955 року, в ніч, коли ураган «Діана» налетів на Гудзонську долину і викликав повінь, — відповів Грім. — Тоді жартували, що то річка мене виблювала.

— Я б у цьому й не сумнівався, старий ти шкарбане. Але ж дивись, навіть ти тоді був дитиною. Стіве, вона напрочуд стабільна — і в цьому наш порятунок. Люди, які зашили їй очі, одному Богу відомо як, зробили нам величезну послугу.

На мить Піт зупинився, взявшись у боки і оглядаючись довкола. Рослинність погустішала, дерева затуляли сонячне світло, шлях перепиняли пні та трухляві стовбури.

Розповідь підхопив Грім.

— Востаннє вона відхилилася від своєї поведінкової моделі, чи то пак принаймні це ми так вважаємо, у 1887 році, коли в лісі щезла Еліза Хоффман. Ніхто так і не дізнався, що примусило її це зробити, але суспільне обурення після того підштовхнуло Пойнт до рішення про заснування Відьмоконтролю.

— А що насправді сталося? — запитав Стів, адже він знав цю історію тільки в загальних рисах.

— Еліза Хоффман була дівчиною з відомої нью-йоркської родини, яка щойно переїхала до Блек-Спрінга, — відповів Піт. — Я чув цю історію від свого діда, який сам чув її від свого батька. А він був власником однієї з тих старих білилень, що процвітали у Блек-Спрінзі у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях завдяки чистій воді, що стікала з пагорбів. Але у 1887 році ремесло білильника вже вмирало. Ухвалили суворе законодавство щодо охорони довкілля, у містах почали виникати хімчистки та пральні самообслуговування, і це значною мірою спричинило зникнення традиційних білилень у нашому регіоні. Я кажу усе це для того, щоб підкреслити: бізнес старого Вандермеєра аж ніяк не процвітав. Хай там як, а одного дня Хоффмани, перебуваючи в лісі, загубили малу доньку. І ніхто її відтоді не бачив. Бідному дівчиську не виповнилося й восьми років. Батьки викликали рятівників зі службовими собаками, прочесали озеро Пополопен, але безуспішно.

— Отже, вони вирішили, що то викрадення, — припустив Стів.

— Саме так. Але ж жителі Блек-Спрінга краще на тому зналися. Протягом трьох днів вода у Струмку Філософа набула кольору темної крові, а на поверхню виплили незліченні дохлі горностаї. Ніхто не знав, чому вони втопилися в такій кількості. Кілька днів воду неможливо було пити. Прадідові довелося зачинити білильню на цілий тиждень, і нічого гарного це його бізнесу не додало. Але найхимернішим було те, що ця кров не була кров’ю горностаїв, бо всі вони втопилися. Дідусь говорив, що це все мало такий вигляд, ніби кровоточила сама земля.

Стів не знав, вірити цьому чи ні. Він черговий раз зауважив: навіть якщо ти відносно легко повірив в одне надприродне явище, це не означає, що і з наступним буде так само легко… тому він просто не був готовий вірити в це.

— Не скидається те на роботу Катаріни, — нарешті сказав він.

— Ось у цьому і полягає дивина. Ніхто не розумів, чому таке сталося і куди все-таки поділася дитина.