Дон рішуче відмовилася від поїздки. В ту першу зустріч щось у манері Оркатта їй не сподобалось: надто вже по-хазяйському він поводився, а від його експансивної люб’язності її якось корчило; їй здалося, що цей ґречний сільський джентльмен прийняв її всього лише за привабливу міщаночку-ірландку, котра якимось чином перейняла звички дам із вищої верстви, а зараз намагається непрошеною гостею припхатися в його садибу, зачинену для простих смертних. Самовпевненість – ось що вивело її із себе, його безмежна самовпевненість. Так, вона побувала в королевах краси, але… Шведу доводилося кілька разів бачити її поряд із цими багатенькими, у светрах із шотландської вовни, борцями за збереження природи і членами Ліги плюща. Швед щоразу дивувався, що вона нібито ображається на таких людей, починає чомусь наїжачуватись. Їй не бракувало самовпевненості – але тільки доти, поки поруч не з’являлися люди з «верхів». «Вибач, – казала вона, – я розумію, що це мій ірландський комплекс меншовартості, та я не люблю, коли на мене дивляться згори вниз». І хоч у глибині душі він схвалював цю колючість – знай, мовляв, наших: не дамо принизити себе якимсь нахабам! – водночас вона бентежила його і наганяла сум. Він хотів думати про Дон, як про напрочуд вродливу молоду жінку, котра багато чого досягла в житті – достатньо багато, аби не відчувати жодних соціальних утисків. «Просто ми трохи зазираємо в склянку, от і вся відмінність, – казала вона, розуміючи під словом «вони» протестантів, – але я так і чую насміх в його інтонації, коли він каже друзям-снобам: «У моєї нової сусідки кельтське коріння. А чоловік – єврей». Якщо тобі чхати на це, то їдь, а я, звиняй, не можу сумирно терпіти його зневагу до нашого з тобою непершосортного походження».
Вона була впевнена – і навіть без усяких з ним розмов, – що ходова пружина характеру Оркатта – це усвідомлення тієї найбільшої глибини шляхетного минулого, з якої виростають він сам і його вишукані манери. Тому вона того дня залишилася вдома, анітрохи не заперечуючи проти того, щоб побути самій із дитиною.
Рівно о восьмій ранку її чоловік і Оркатт вирушили в дорогу, перетнули округ по діагоналі – з південного сходу на північний захід, а відтак поїхали у зворотному напрямку, тепер не прямо, а вздовж звивистого кістяка цієї землі – хребта зі старих залізних рудників; усю дорогу Оркатт просторікував про славне XIX століття, коли всім правило залізо, коли мільйони тонн руди видобувалися з цієї самої землі; у всіх селищах і селах від Ібернії та Бунтона до Моррістауна годі було навіть кроку ступити, щоб не наткнутися на кузню, ливарню, цвяхівню чи вальцювальний цех. Оркатт показав йому старий металургійний завод, де робили перші рейки та вагонні колеса й осі для Морріс-Ессекської залізниці. Показав порохову фабрику в Кенвіллі, що виробляла динаміт для будівництва шахт, а відтак – уже для цілей Першої світової, – тринітротолуол; певною мірою це підготувало ґрунт для створення арсеналу в Пікатінні, де вже під час Другої світової війни виготовляли потужні артилерійські снаряди. Саме тут, у Кенвіллі, 1940 року стався вибух на складах боєприпасів – п’ятдесят дві людини загинуло, причина – недбалість, хоча спочатку шукали шпигунів і диверсантів. Він провіз його трохи понад старим річищем Морріс-каналу, яким із Піттсбурга доставляли антрацит для тутешніх ливарень. Несподівано для Шведа Оркатт з легкою усмішкою зауважив, що прямо навпроти Філіпсбурга на тому боці Делавара був Істон, а в Істоні, сказав він, був бордель для молодиків з Олд-Римрока.
Східний термінал на Морріс-каналі називався «Джерсі-Сіті та Ньюарк». Про ньюаркську частину каналу Швед знав ще змалку: йому розповідав батько, коли вони бували в центрі чи в районі Реймонд-бульвару, що неподалік від місця, де знаходилася єврейська молодіжна асоціація, ще в рік народження Шведа справжній канал з водою тягнувся вздовж Гай-стрит у бік нинішнього Реймонд-бульвару – цієї головної міської магістралі, по якій машини йдуть із Броуд-стрит, пірнають під Пенн-стейшн і через старий Пассаїк-авеню виходять на Скайвей.
У голові юного Шведа те канальне «Морріс» завжди асоціювалося не з округом Морріс – який тоді здавався далеким, як, скажімо, Небраска, – а зі старшим батьковим братом на ім’я Морріс. У 1918 році, в двадцять чотири роки, вже маючи взуттєвий магазин – точніш сказати, магазинчик на Феррі-стрит, де мешкала польська, італійська та ірландська біднота, – яким він заправляв разом з молодою дружиною і який був найбільшим родинним досягненням, поки контракт із Жіночою службою Армії США не вивів на перший план «Ньюарк мейд», він помер буквально одразу від грипу під час епідемії. Навіть на тій екскурсії, скільки б разів Оркатт не згадував Морріс-канал, Швед спочатку згадував дядька-небіжчика, якого ніколи не бачив, улюбленого, досі оплакуваного батькового брата, на чию честь, як колись здавалося малому Сеймуру, був названий канал під Реймонд-бульваром. Навіть коли його батько купив на Централ-авеню (не більше як за сотню метрів од місця, де канал повертав на північ до Бельвілля) фабрику, що буквально тулилася до будівлі міської залізниці, назва «Морріс-канал» у нього однаково пов’язувалася не з історією розбудови Сполучених Штатів Америки, а з історією боротьби власної родини за виживання.
Пройшовшись моррістаунським штабом Вашингтона – він для ввічливості вдав, що не бачив ще жодного разу цих мушкетів, гарматних ядер, старих окулярів, хоч уперше побував тут у четвертому класі, – вони з Оркаттом покинули Моррістаун, проїхали далеченько на південний захід і дісталися стародавнього, часів Американської революції, церковного цвинтаря, де спочивали вбиті воїни, а в братській могилі – двадцять сім солдатів, жертв епідемії віспи, яка охопила в цій стороні військові табори навесні 1777 року. Оркатта, котрий усю дорогу читав йому лекції з історії, екскурсоводницький запал не полишав і тут, серед давніх могил, і він безупинно просвіщав Шведа. Пізніше, за вечерею, коли Дон запитала, куди Оркатт його возив, він зі сміхом відповів, що той «обслужив його на всі сто. Він – просто жива енциклопедія. Я ще ніколи не почувався таким неуком».
– Дуже нудно було? – поцікавилася Дон.
– Ні, аж ніяк не нудно, – озвався Швед. – Він класний малий. Приємний. Не розгледиш одразу, але щось у ньому є. Не тільки пиха. – У Шведових вухах бриніло Оркаттове зауваження про істонський бордель, а вголос він сказав: – Його родина знана ще з часів Революції.
– Хто б міг подумати! – обізвалася Дон.
– Він знає все на світі, – промовив Швед, удаючи, що не розчув її сарказму. – Наприклад, ми були на старому цвинтарі, що на вершечку найбільшого пагорба в цій околиці. Там є давня церква; так от, вода, яка в дощ падає на північний бік її даху, стікає на північ і потрапляє в Пассаїк, а потім у Ньюаркську затоку, а вода, яка падає на південний бік, стікає на південь, у Раритан, і зрештою опиняється в Нью-Брансвіку.
– Не вірю, – промовила Дон.
– Але це факт.
– Нізащо не повірю. Не може вона стікати в Нью-Брансвік.
– Та годі тобі, Дон. Це цікаво з точки зору геології. Дуже цікаво. – Він навмисно додав оте «дуже цікаво», щоб вона зрозуміла, що він не співчуває її «ірландському комплексу меншовартості». Негоже йому (так само, як і їй) мати подібний комплекс.
Уже вночі, у ліжку, він думав, що коли Меррі стане школяркою, він умовить Оркатта взяти і її на таку саму екскурсію, аби вона з вуст справжнього експерта дізналася історію місцевості, в якій росла. Щоб побачила, де проходила на початку XX століття залізниця, якою із садів округу Гантердон через Вайтхаус у Моррістаун возили персики. Проклали тридцять миль залізниці лише для того, щоб возити ці фрукти. Поміж багатіїв у великих містах було страшенно модно ласувати персиками, і їх із Моррістауна переправляли в Нью-Йорк. Спеціальний персиковий поїзд – хіба це жарти? У погожий день із Гантердона виїздило сімдесят вагонів персиків. Два мільйони дерев росло там, поки не сталася навала попелиці, яка й знищила їх усі. Але він сам може розповісти їй і про поїзди, і про дерева, і про попелицю, сам покаже, де були ті рейки. Для цього вже не треба Оркатта.
