Сьогодні «Ньюарк Мейд» працює тільки в Пуерто-Рико. Пішовши з Ньюарка, Швед якийсь час співпрацював з комуністичним урядом Чехословаччини і поділив роботу між своєю фабрикою у пуерториканському Понсе та чеською рукавичною фабрикою в місті Брно. Втім, коли випала нагода придбати годящу фабрику в Аґвадільї, що у Пуерто-Рико, неподалік від Маяґвеса, він плюнув на чехословацьку бюрократію, що дратувала його від самого початку, і зосередив свої виробничі потужності в Пуерто-Рико, купив там другу фабрику, чимале підприємство, завіз туди устаткування, відкрив підготовчі курси для персоналу і найняв ще три сотні робітників. Проте на початку вісімдесятих навіть у Пуерто-Рико почало все дорожчати, і майже весь бізнес (окрім «Ньюарк Мейд») переметнувся на Далекий Схід, де не бракувало дешевої робсили: спочатку Філіппіни, потім – Корея, Тайвань, а тепер ще й Китай. Навіть бейсбольні рукавички, найамериканськіші з усіх рукавиць, які свого часу шили батькові друзі Денкерти у Джонстауні, що в штаті Нью-Йорк, давно робляться в Кореї. Коли перший виробник рукавиць у п’ятдесят другому чи третьому році покинув Ґловерсвілль і став робити їх на Філіппінах, із нього сміялися, ніби він перебрався на Місяць. А коли він помер, у році десь сімдесят восьмому, то залишив по собі фабрику, де працювало чотири тисячі робітників, і, власне, вся галузь до того часу перебралася з Ґловерсвілля на Філіппіни. З початком Другої світової війни в Ґловерсвіллі діяло дев’яносто рукавичних фабрик – великих і малих. Тепер нема жодної – або закрилися, або переключилися на імпорт.
– Оті ділки не відрізняють стрілки від напалка, – казав Швед. – Самі цифри в голові, тільки й знають, що треба сто тисяч пар таких рукавичок і двісті тисяч сяких, таких-то кольорів, таких-то розмірів, а як їх роблять, де їх роблять, із чого роблять – ні в зуб ногою.
– А що таке стрілка? – поцікавився я.
– Деталь рукавиці між пальцями. Маленькі довгасті шматочки між пальцями. Їх висікають так само, як і напалок – великий палець рукавиці. От їх ми й звемо стрілками. Зараз такі спеціалісти, що, мабуть, не знають і половини того, що я знав у п’ять років, і вони керують бізнесом! Купить такий ділок оленячої шкіри… Вона могла б дати три з половиною бакси прибутку з квадратного фута, а він робить із неї долонні накладки для лижних рукавиць. Ото недавно розмовляв з таким. Нова серія, на кожну рукавичку йде смуга шкіри розміром п’ять дюймів на дюйм, і він платить за це задоволення три п’ятдесят за фут, а міг би заплатити півтора і непогано заробити. Помнож це на серйозне замовлення, і набігає вже сто тисяч доларів, але де йому про це знати! Міг би покласти сто тисяч собі до кишені, але ж ні.
Швед пояснив, що в Пуерто-Рико він застряг з тієї самої причини, яка свого часу тримала його в Ньюарку – здебільшого через те, що в нього тут дуже багато висококласних спеціалістів, які працюють на совість і забезпечують ту якість продукції, що її вимагали від «Ньюарк Мейд» ще за часів його батька. І ще Швед зізнався, що його сім’я дуже полюбляє віллу, яку він десь п’ятнадцять років тому збудував на Карибському узбережжі, неподалік від фабрики в Понсе. Його хлопці там поживали і горя не знали… І знову пішло-поїхало: Кент, Кріс, Стів, водні лижі, вітрильники, дайвінг, катамарани… Із того, що він розповів, я зрозумів, що при бажанні Швед уміє захопити розповіддю, а от розібратися, що в його житті могло б зацікавити співрозмовника, а що ні, то вже зась. Або з причин, для мене недоступних, просто обминав цікаві теми. Я багато віддав би, аби він знов переключився на Кайлера, Фортґанґа, Ласкі, Роббінса й Хоніга, на стрілки та інші подробиці виготовлення бездоганних рукавиць, навіть на менеджера, що переплатив за оленячу шкіру, та коли Швед осідлав свого коника, не могло бути й мови про те, аби якось культурно примусити його зіскочити із синівських успіхів на суші та на морі на щось інше.
Поки ми чекали на десерт, Швед зауважив побіжно, що дозволив собі після дзіті такі жирні ласощі, як дзабальйоне, бо йому ще бракувало десять фунтів ваги, хоча простату видалили ще два місяці тому.
– Операція пройшла успішно?
– Цілком.
– А для двох моїх друзів, – сказав я, – все закінчилося гірше, ніж вони сподівалися. Для чоловіка така операція може закінчитись катастрофою, навіть якщо пухлину видалять.
– Так, я знаю, буває.
– Один став імпотентом, – сказав я. – Другий теж імпотент, плюс нетримання. Мої ровесники. Для них це був справжній удар. Хай Бог милує. А там і до підгузків рукою подати.
Тим «другим» був я сам. Оперували мене в Бостоні, про операцію не знав ніхто, крім мого бостонського друга, який підтримував мене й допомагав як міг, допоки я не звівся на ноги. Коли я повернувся до свого самітницького дому в Беркширі, до якого від Бостона дві з половиною години на автівці, то вирішив, що буде краще, якщо ні про рак, ані про всі його ускладнення я нікому нічого не скажу.
– Що ж, – підсумував Швед, – я так бачу, що ти ще легко відбувся.
– Мабуть, так, – відповів я доволі приязно й подумав, що це ходяче втілення самовдоволення має все, чого йому хотілося. Він поважав усе, що треба поважати, приймав усе, що слід приймати, ніколи не марудився сумнівами, не потерпав від надокучливих думок, не мучився від безпорадності, не занапащував себе обуренням, не піддавався гніву… Життя просто розкручувалося перед Шведом, наче м’якенький клубок вовни. Цей ланцюжок міркувань повернув мене до його листа з проханням дати фахову пораду щодо батькової біографії, за яку він узявся. Я не збирався першим порушувати цю тему, і мені було дивно, чому він мовчить про це і навіщо писав отой лист. Єдине пояснення, яке я міг дати – тепер, коли дізнавсь, яким було його життя, доволі бідне на контрасти і не дуже обтяжене суперечностями, – зводилося до припущення, що і бажання написати лист, і зміст його мають якийсь стосунок до перенесеної ним операції та тих незвичних відчуттів, що стали її наслідком, до несподіваних нових переживань, які він виказував. Так, думав я, лист з’явився тому, що Швед Левов нарешті відчув, що таке бути не здоровим, а слабосилим, бути не сильним, а кволим; що означає втратити привабливий вигляд і як воно – соромитися власної немочі, відчути, що таке приниження, неповноцінність, близькість небуття і питати в себе: «За що?» Несподівано зраджений своїм чудовим тілом, що завжди дарувало йому тільки впевненість і відчуття переваги над іншими, він моментально втратив рівновагу і вчепився за мене, єдиного з усіх людей, як за чарівну паличку, покликану прикликати дух покійного батька і заручитися підтримкою його могутнього духу. На хвильку його нерви дали слабину, і цей чоловік, котрий, як я міг бачити, все життя намагався залишатися річчю в собі, перетворився на слабку, змучену сумнівами істоту, якій дуже бракує підбадьорливих слів. Смерть увірвалася в солодкий сон його життя (як двічі за останні десять літ вона вривалася у мій світ), і тепер навіть його бентежило все те, що бентежить людей нашого віку.
Цікаво, чи виникало в нього бажання оживляти спогади про відчуття тлінності, що його він пережив під час хвороби, яка зробила певні неминучості не менш реальними, аніж обставини життя його родини? Пригадувати тінь, що непомітно розсувала пласти його благополуччя, наповнюючи шпари поміж ними замогильним холодом? Утім, він прийшов на обід, як ми й домовлялися. Чи означало це, що його страхи ще й досі гнітять його, що янголи-заступники не встигли повернутись на свої позиції і що сигнал відбою ще не пролунав? Чи показна безтурботність, коли йшлося про речі, які не так давно чіпляли за живе, допомагала розігнати останки його побоювань? Що більше я думав про цю безхитрісну з вигляду душу, що сиділа навпроти, наминаючи дзабальйоне, про її щонайщирішу щирість, тим подалі мої думки відносили мене від Шведа. Людина, що ховалася в цьому чоловіку, була для мене майже непроникна. Зрозуміти її я не міг. Я не міг уявити її взагалі, прийнявши своє власне пояснення Шведового розладу: невміння доходити висновків щодо чого завгодно, крім видимих проявів. Смішно, сказав я собі, підкопуватися під цього хлопця, намагаючись зрозуміти його. Це – заткнутий глечик, який ви однаково не відкриєте. Думками вам його не взяти. Це і є таємниця його таємниці. Це все одно, що намагатися проникнути в суть «Давида» Мікеланджело.
