– Д-Д-Джонсон – військовий злочинець, – відповідала вона, – він не п-п-припинить війну тільки тому, що ти, діду, закликаєш до цього.

– Але розумієш, він ще й просто людина, котра має таку роботу.

– Він – акула імперіалізму.

– Є така думка.

– Що він, що Г-г-гітлер – одне й те саме.

– Ти перебільшуєш, дорогенька. Не те щоб Джонсон виправдав наші сподівання. Але ти забуваєш, що зробив з євреями Гітлер, дорога моя Меррі. Тебе тоді ще не було на світі, тому й не знаєш.

– Те саме робить Джонсон із в’єтнамцями.

– В’єтнамців не саджають у концтабори.

– В’єтнам – це і є один в-в-величезний концтабір! Річ не в тому, що там «наші хлопці». Це однаково, що сказати: «Треба встигнути вивести штурмовиків з Аушвіца до Р-різ-різдва».

– Доводиться бути дипломатом, дорогенька. Не можу ж я називати президента вбивцею і сподіватися, що він мене послухає. Правда, Сеймуре?

– Думаю, це не дуже доцільно, – погодився Швед.

– Меррі, ми всі солідарні з тобою, – переконував її дід. – Ти це розумієш? Повір, коли я читаю газети, я теж починаю казитися. Отець Кафлін, сучий син. Відважний літун і так званий національний герой цієї країни Чарльз Ліндберг – нацист, гітлерівець. Містер Джеральд Л. К. Сміт. Великий сенатор Більбо. Так, у цій країні повно доморощених мерзотників, ніхто не заперечує. Містер Ренкін. Містер Дайс зі своїм комітетом. Містер Дж. Парнелл Томас із Нью-Джерсі. Ізоляціоністи, расисти, фашисти-«нічогонезнайки» – не десь, а у конгресі США! Негідники типу Парнелла Томаса, котрі загриміли зрештою за ґрати. А зарплату ж їм платять американські платники податків. Страшні люди. Гірше не буває. Містер Мак-Каррен. Містер Дженнер. Містер Мундт. Ґеббельс із Вісконсина, вельмишановний містер Маккарті – в геєні вогненній йому горіти! Його приятель – містер Кін. Мерзотник. Паскудник, дарма що єврей! Тут завжди вистачало покиді, як і в будь-якій іншій країні, й до влади їх приводили виборці, оті мудрагелики з правом голосу. А газети? Містер Герст. Містер Мак-Кормік. Містер Вестбрук Пеґлер. Справжні фашисти й реакціонери, пси погані. Як я їх ненавиджу! Запитай свого тата. Так, Сеймуре? Я ж їх ненавиджу?

– Так.

– Але в нас демократія, люба. І подякуймо за це Богу. Тобі не конче злитися на своїх рідних. Хочеш – пиши листи. Хочеш – голосуй. Можеш на першому-ліпшому розі стати на ящик і виголосити промову. Зрештою, можеш піти в морську піхоту, як твій батько!

– Ой, діду, морська піхота – це про-про-про…

– Чорт забирай, Меррі, тоді переходь на інший бік! – вигукнув він, закусивши вудила. – А що? Якщо хочеш, іди в їхню морську піхоту. Таке бувало в історії. Це правда. Коли тобі стукне стільки, скільки треба, ти можеш перейти на той бік і воювати в армії противника, якщо хочеш. Але я не раджу. Люди цього не люблять, і, сподіваюся, тобі вистачить розуму зрозуміти чому. Неприємно, коли тебе називають зрадником. Але таке бувало. Така можливість є. Наприклад, Бенедикт Арнольд, він так і вчинив. Перейшов на бік ворога, як я пам’ятаю. Мій однокласник. І, мабуть, я поважаю його. Він мав мужність відстоювати те, у що вірив. Важив життям, захищаючи те, у що вірив. Але він, Меррі, був не правий, як на мене. Він перейшов на інший бік у революційній війні, і, на мою думку, хлопець сильно помилився. А ти не помиляєшся. Ти права. Твоя сім’я на сто відсотків проти цієї довбаної в’єтнамської війни. Тобі не треба бунтувати проти родини, бо родина з тобою заодно. Ти тут не одна така противниця війни. Ми всі проти неї. Боббі Кеннеді проти…

– Зараз проти, – презирливо процідила Меррі.

– Ну так, зараз. Краще зараз, аніж в інший раз, правда ж? Будь реалісткою, Меррі, витати в хмарах – марна справа. Боббі Кеннеді проти війни. Сенатор Юджин Мак-Карті проти. Сенатор Джавітс проти, а він – республіканець. Сенатор Френк Черч проти. Сенатор Вейн Морс проти, і то як! Я в захваті від цього чоловіка. Я написав йому і удостоївся відповіді з власноручним підписом. І звісно, сенатор Фулбрайт проти війни. Він, як вважають, запропонував Тонкінську резолюцію…

– Ф-ф-фул…

– Ніхто не каже…

– Тату, дай Меррі сказати.

– Вибач, дитино. Я слухаю.

– Фу-фулбрайт – расист.

– Хіба? Ти певна? Сенатор Вільям Фулбрайт з Арканзасу? Та ну. Ти щось плутаєш, дівчинко. – Якось вона уже висловилася не дуже схвально про одного чоловіка, якого він поважав, – супротивника Джо Мак-Карті, й тепер він щосили стримувався, щоб не накинутися на неї через Фулбрайта. – Але дай і мені закінчити. Що я казав? На чому я зупинився? На чому, чорт забирай, я зупинився, Сеймуре?

– Твоя думка полягає в тому, що ви обидва проти війни і хочете, щоб вона припинилася. Тут нема через що сперечатися – от що ти мав на увазі, по-моєму, – сказав Швед. Він тримався нейтрально, рівновіддалений від обох вогнедишних жерл, це влаштовувало його значно більше, ніж бути опонентом кожного. – Меррі вважає, що писати листи президенту вже пізно. Вона каже, що це марна справа. Ти ж вважаєш, що марна, не марна, але ти можеш це робити і робитимеш далі; принаймні залишиш своє ім’я в історії.

– Точно! – вигукнув старий. – Послухай, що я тут йому пишу: «Я все життя є членом демократичної партії». Слухай, Меррі. «Я все життя є членом демократичної партії…»

Проте жодні його звернення до президента війну не спинили, і ніякі розмови з Меррі не «знищили в корені» й не «придушили в зародку» катастрофу. Він єдиний у сім’ї бачив її наближення.

– Я знав. Було ясно як день – щось насувається. Я відчував. Я намагався запобігти цьому. Вона стала некерована. Щось зламалося. Я чув це. Я казав вам: з цією дитиною слід щось робити, з нею щось не так. Та вам в одне вухо влітає, в інше вилітає. Ви мені постійно: «Тату, заспокойся. Тату, ти перебільшуєш. Тату, в неї складний період. Лу, дай їй спокій, не сперечайся з нею». – «Ну, вже ні, – казав я вам, – не дам. Вона – моя онука. Я проти того, щоб дати їй спокій. Не хочу втратити онуку і не заспокоюсь. У неї ж не всі вдома». А ви дивилися на мене, як на божевільного. Ви, всі. А я був правий. Щодо помсти я був правий!

Удома жодних новин не було. Він молився, щоб прийшла звісточка від Мері Штольц.

– Нічого? – запитав він у Дон, яка готувала на кухні салат із щойно зірваної на городі зелені.

– Нічого.

Він налив випити собі та батькові й виніс келихи на терасу, де ще працював телевізор.

– Ти приготуєш смажене м’ясо, любий? – запитала його матір.

– Так, буде м’ясо, кукурудза й улюблені помідори Меррі. – Звичайно, він хотів сказати «улюблені помідори Дон», та вже коли обмовився, то виправлятися не став.

Мати сторопіла, але, переборовши хвилювання, сказала:

– Ніхто не готує м’ясо так, як ти.

– Дякую, мамо.

– Мій великий хлопчик. Найкращий у світі син. – Вона обійняла його і вперше за весь тиждень не стримала сліз. – Вибач, я згадала, як ви мені телефонували.

– Я розумію тебе, – сказав він.

– Коли вона була маленька, ти набирав мене, давав їй слухавку, й вона казала: «Привіт, бабусю! Знаєш що?» – «Не знаю, дитинко. Що?» І вона мені щось розказувала.

– Ну-ну. Ти так добре трималася. Не здавайся. Ну ж, тримайся.

– Я передивлялася її дитячі фотографії…

– Не треба. Краще не дивися. Ти ж умієш тримати себе в руках, мамо. Нічого не вдієш, треба.

– Любий, ти такий сильний, ти так підтримуєш нас, поруч із тобою ми просто оживаємо. Я так люблю тебе.

– Добре-добре, мамо. Я теж тебе люблю. Але, будь ласка, будь обережна при Дон.

– Так-так, постараюся.

– От і молодець.

Його батько, який – о чудо! – вже десять днів зберігав цілковите самовладання, вимовив, дивлячись на екран телевізора:

– Жодних новин.

– Жодних новин, – відлунив Швед.

– Зовсім ніяких.

– Зовсім.

– Ну, що ж, – сказав його батько, показуючи, що скоряється долі, – гаразд, так, значить, тому й бути, – і повернувся до телевізора.

– Як ти вважаєш, Сеймуре, вона ще в Канаді? – спитала матір.