– Думаєш, ти знаєш, що таке чоловік? Де тобі таке знати! Чи знаєш, що таке дочка? Де тобі знати, що таке дочка! Думаєш, що розумієш цю країну? Хоч би часом! У тебе перекручені уявлення про геть усе! Тільки знаєш свої довбані рукавички! Ця країна огидна! Так, її зґвалтували. От з ким, по-твоєму, вона лигалася? Так, у такій компанії не зґвалтувати її просто не могли. Це тобі, друже, не Олд-Римрок, це хащі Америки. Вона увійшла в цей світ, у цей звихнутий світ, і пірнула в те, чим він повен, так чого ж ти хотів? Дівчинка з Римрока, Нью-Джерсі – авжеж, де їй знати, як у ньому поводитись, ну й всяка покидь користала з цього. От що вона знає? Вона як те звіря, що знагла викинули у великий світ. Ще не наситилася ним, ще досі намагається з ним гратися. Конура на Мак-Картер-хайвеї? А чого ж? Та хто завгодно втік би на її місці. Ти готував її до скону доїти корів? До якого життя ти її готував? До штучного, гаданого. Ти будуєш життя на припущеннях. Донині живеш у світі фантазій нашого старого, донині витаєш із Лу Левовим у його рукавичному раї. Рукавички тиранять родину, душать її, силують обертатися навколо найважливішого в цьому – навколо дамських рукавичок! Він, як і перше, запально розповідає про продавчиню, що, пропонуючи товар, споліскує руки, перш ніж доторкнутися до пари рукавичок іншого кольору? О, де ти, де, статечна старозаповітна Америко, країно, де будь-яка жінка мала двадцять п’ять пар рукавичок? Твоя дочка похерила всі твої норми, а ти й далі думаєш, що знаєш життя!

«Життя – це просто короткий відтинок часу, поки ми живі». – Мередіт Левов, 1964 рік.

– Ти хотів мати «Міс Америку»? Що ж, ти отримав її, але вона помстилася – вона твоя дочка! Ти хотів бути справжнім американським атлетом, американським морпіхом, крутим американським хлопцем, під ручку з красунею зі «шляхетних»? Ти волів стати частинкою Сполучених Штатів Америки? Що ж, ти став нею, друже, подякуй доні. Ця країна з усією своєю красою лізе тобі просто в горлянку. Дочка тицьнула тебе носом у лайно, у смердюче американське лайно, і тепер ти такий, як усі. Америка тріщить по швах! В Америки напад сказу! Трясця, Сеймуре, тебе побий, якби ти був батьком, який любить свою дочку…

Голос Джеррі гримить у слухавці; і дідько з ними, з пацієнтами, які одужують, які чекають у коридорі, щоб він подивився, як приживляються в них нові клапани й артерії, і щоб сказати, які вони вдячні йому за «подовження ліцензії». Джеррі кричить, кричить, коли прикортить, усе, що хоче, – чхати він хотів на лікарняні правила. Він з тих хірургів, що кричать у будь-якому разі; кричить, коли ти з чимось не згоден, кричить, коли ти його розсердив, кричить, коли просто стоїш перед ним і мовчиш. Робить не те, що радять лікарняні приписи, не те, чого чекає батько, не те, чого хочуть дружини; а робить те, чого він хоче, й так, як хоче він; кожним словом і вчинком, щохвилини він пояснює всім, що він і хто він, нічого не криє за ширмою – ані думок, ані голоду, ані зривів, ані бажань, ані злості. У царстві волі він – тиран, монарх безкомпромісний, непохитний. Він не марнує часу на жалі – навіщо я зробив те-то й те-то? чому я не зробив оте? – не виправдовується за свої паскудства. Імпульс ясний: приймай мене таким, яким я є, іншого мене не буде. «Проковтувати» що б то не було він не збирається. Коли щось йому не до вподоби, він здіймає ґвалт.

І це – рідні брати: в одного агресія витравлена з генів невідомим селекціонером, зате до генів другого агресія прищеплена.

– Був би ти люблячим батьком, – кричить Джеррі на Шведа, – ти б ні за що не кинув там свою дочку! Очей з неї не зводив би!

Швед сидить за столом; в очах повно сліз. Таке відчуття, немов Джеррі чекав цього дзвінка все життя. Потворність того, що трапилося, викликала в нього напад люті проти старшого брата, і тепер він не може зупинитися. «Все життя чекати можливості виплеснути на мене ці жахливі звинувачення», – думає Швед. Люди діють безпомильно: дізнаються, що тобі треба, і навідліг б’ють відмовою.

– Я не хотів залишати її, – каже Швед. – Ти так начебто не розумієш. Не хочеш зрозуміти. Я пішов не через те. Мені ноги підкошувалися, коли я йшов! Ти не хочеш зрозуміти. Як можна казати, що я її не люблю? Це жорстоко. Огидно. – Її забльоване лице мигтить йому перед очима, і він зривається на крик: – Та тут сама гидота!

– Ну, нарешті доходить! Мій брат формує власну точку зору. Власну, не позичену в чужого дядечка. Відмінну від широкого загалу. Блиск! Перший крок зроблено. Наші думи не такі вже й безхмарні. «Тут сама гидота». І що робитимеш? Нічого. А хочеш, я поїду й заберу її? Що скажеш?

– Ні.

– А якщо ні, тоді чого телефонуєш?

– Не знаю. Щоб ти допоміг.

– Тобі ніхто не допоможе.

– Ти жорстокий. І зі мною жорстоко поводишся.

– Це правда, я не вмію прикидатись цяцею. І не вмів – он у батька спитай. Це ти в нас білий та пухнастий. І ось догрався. Нікого словом не образиш. Усі провини вішаєш на себе. Усяка думка має право на життя. Авжеж, це «ліберально», а ти – ліберальний татусь, що й казати. І що? У чому фокус? Хочеться зберегти все у цілості. І подивися, у якому ти лайні!

– Не я почав війну у В’єтнамі. Не я показував її по телевізору. Не я зробив Ліндона Джонсона Ліндоном Джонсоном. Ти забуваєш, як це починалося, чого вона кинула бомбу. Ця клята війна…

– Так, війну почав не ти. Зате ти виростив таке накачане ненавистю дівчисько, якого ще не бачила Америка. Що не слово, то бомба.

– Я давав їй усе, що міг дати, все-все. Присягаюся, все. – Він більше не стримує сліз, розчиняється в плачі, й це зовсім незвідане відчуття, так ніби виплакатися було найбільшою метою в його житті, найдорожчою серцю мрією, і він досяг її, у мить, коли згадує все, що дав Меррі, а вона прийняла, оте спонтанне спілкування душ, яке наповнювало їхнє життя, що одної чудової днини зненацька (хай що б казав там Джеррі, скільки звинувачень не висував би проти нього з такою зловтіхою), нез’ясовним чином знавісніло їй. – Тебе послухати, так з цією бідою кожен дурень упорається. Але ніхто не може з нею впоратись. Ніхто! Нема такого способу. Ти думаєш, я нічого не петраю в житті, геть не петраю? Якщо вже так, то де ти візьмеш тих, хто петрає… якщо я… розумієш до чого? Яким я маю бути? Якщо вже я живу неправильно, то що тоді інші?

– О так, я тебе розумію.

Розплакатися було для Шведа практично так само немислимо, як, скажімо, утратити рівновагу при ходінні чи підбити когось на злий вчинок; іноді він ледь не заздрив тим, хто віднаходив утіху в плачі. Та братова реакція знищила останні рештки металевої стіни, які ще трималися купи, перегороджуючи шлях чоловічим сльозам.

– Якщо хочеш сказати, що я не… – схлипнув він, – що я не… що це життя мені не по зубах… то я скажу тобі, воно нікому не по зубах.

– От! Нарешті дійшло! Не по зубах. Усім нам не по зубах. І всяким праведникам – теж! Завжди жити за правилами! – Джеррі не приховував огиди, що клекотіла в голосі, – ходить тут, бачте, і все робить правильно. – Скажи, ти перестанеш корчити із себе цяцю, кинеш свою силу волі проти волі дочки? Так чи ні? На стадіоні в тебе виходило. Там ти набирав очки. Пам’ятаєш? Ти кидав свою волю проти волі суперника – і вигравав. Може, уяви собі, що це всього лиш гра? Хоча ні, не поможе. Ти ж у нас людина дії, ти гожий для стандартно чоловічих справ, а в нас тут не стандартна чоловіча справа. І ти не знаєш навіть, як до неї підступитися. Ти бачиш себе тільки на полі з м’ячем, виробником рукавичок і чоловіком «Міс Америки». Тупієш, гинеш від нудьги зі своєю «Міс Америкою». Дівчина-ірландка з елізабетських корабелень і єврейський виходець із віквейської школи корчать із себе білих англосаксів-протестантів – БАСП. Корови. Коров’яче товариство. Стара колоніальна Америка. І ти гадав заволодіти цим фасадом задарма? Гарні манери, добрі наміри. Але за це так само слід платити, Сеймуре. Тут би і я жахнув бомбою. Став би джайном, оселився б у Ньюарку. БАСП, щоб я здох! Я і не знав, що ти такий законопачений. Але ти справді законопачений. Тугенько сповив тебе наш старий! Чого ж ти хочеш, Сеймуре? Зав’язати з цим? Теж незле. Будь-хто інший на твоєму місці вже давно струсив би прах із ніг своїх. Ну, дерзай! Визнай, що вона поклала на твоє життя, – і кінчай із цим. Визнай, що є речі в тобі, які їй ненависні, – і проведи межу: порви з цим стервом, раз і назавжди. Визнай, що воно чудовисько, Сеймуре. Навіть чудовисько від когось родиться, усі чудовиська від когось та й пішли. Але чи потрібні батькам такі діти? Кінчай! Ну, а якщо ти не готовий і просто дзвониш, щоб поплакатися, то ради Бога, їдь туди, забери її звідти. Можу і я по неї з’їздити. Що скажеш? Це твій останній шанс. Остання особлива пропозиція. Якщо ти хочеш, щоб я приїхав, я підтягую кінці, стрибаю в літак – і до справи! Поїду туди, і, будь певен, я витягну її з Мак-Картер-хайвею, витягну цей міх лайна, цю просяклу егоїзмом мерзотницю, що втягує тебе в свої мерзенні ігрища. Зі мною такі жарти не проходять. Ну то як, мені їхати?