Литмир - Электронная Библиотека

Продовжмо розмову про смерть і бажання – зрозумілого на схилі літ відчайдушного бажання – відвернути смерть, не піддатися їй, робити все можливе, аби побачити цю смерть із чим завгодно, де завгодно, як завгодно, – тільки щоб не при доброму розумі.

Один хлопець із Флориди – як сповіщав надрукований перед зустріччю буклет, що його отримував кожен при вході, зі ста сімдесяти шести учнів нашого потоку двадцять шестеро живуть у Флориді… гарний знак, він означав, що донині кількість мешканців Флориди з нашого випуску перевищує (аж на шість чоловік) число тих, хто покинув цей світ. І до речі сказати, не я один цілий день бачив хлопців у чоловіках, а в жінках – дівчат. Отже, один пацан розповідав мені, що дорогою від Ньюаркського аеропорту, де він приземлився і взяв напрокат автівку, до Лівінґстона він мусив двічі зупинятись на заправках і випрошувати ключ від туалету, позаяк він дуже хвилювався. То був Менді Ґурлік, якого в 1950 році визнали першим красенем у класі, широкоплечий, з довгими віями, мачо, найкращий з-поміж нас танцюрист джитербагу. «Спокійно, Джексоне!» – полюбляв він казати, коли проходив повз мене. Якось старший брат Менді прихопив його з собою в «кольоровий» бордель на Оґаста-стрит, де вічно сновигали сутенери, а буквально за рогом стояла Брандфордська винарня, у якій заправляв його батько. Як врешті-решт зізнався нам сам Менді, він сидів там у холі, навіть не думаючи роздягатися, гортав журнал «Меканікс ілюстрейтед», що лежав на столику, й чекав на брата, зайнятого «тою справою»: з усього класу Менді був би найкращою кандидатуро на роль «малолітнього правопорушника». Саме він, Менді Ґурлік (а сьогодні Ґарр), водив мене в «Адамс-театр» на Іллінойса Джекета, Бадді Джонсона й на «нашу ньюаркську» Сару Воган; і він же, роздобувши квитки, водив мене на Містера Б. – Біллі Екстайна, коли той виступав у «Мечеті»; а в сорок дев’ятому Менді дістав нам квитки в Лорел-гарден на конкурс краси «Міс Засмага Америки». А ще з тим самим Менді я був разів зо три-чотири на радіо, коли вів своє шоу Білл Кук – чорношкірий ді-джей з оксамитовим голосом. Шоу виходило в ефір пізно ввечері в студії ВААТ, яка знаходилась у Джерсі. Суботніми вечорами я часто усамітнювався у своїй спальні, вимикав світло і слухав передачу Білла Кука «Музичний караван». Заставкою до передачі була композиція Дюка Еллінґтона «Караван» – напрочуд екзотичний і медитативний мотив, де вчувалися й Африка, й арабський Схід; ця мелодія ідеально пасує до танцю живота, і вже лиш через неї можна було вмикати радіо. «Караван» у виконанні самого Дюка викликав у мене приємну ілюзію, що я руйную всі бар’єри заборон, і навіть той факт, що я лежу між маминими свіжими простирадлами, не розвіював цю ілюзію. Перше «тум-тум» – початок, тоді набирає обертів тромбонна партія, а вже опісля – облеслива, по-зміїному заворожлива флейта. «Музика, від якої стояк», – полюбляв казати Менді.

Щоб потрапити на ВААТ і до студії Білла Кука, ми дістались чотирнадцятим автобусом до центру міста і вже за кілька хвилин тихенько, наче парафіяни в церкві, сиділи на стільцях, поставлених рядочком перед його заскленою студією. Білл Кук покинув мікрофон ведучого, вийшов до нас і привітався. Поки з вертлика награвало «расове музло», розважаючи невдах, яким не поталанило потрапити на студію, Кукі тепло потиснув руки двом високим струнким білошкірим «типам» в однорядних костюмах з «Америкен шоп», у сорочках із «Кастом шоппе» з виложистими комірцями. (Свій прикид на той вечір я позичив у Менді.)

– А що б я міг такого для вас збацати, джентльмени? – поцікавився Кукі, що був сама ґречність. Менді, телефонуючи до мене, завжди імітував цей теплий тон. Я попросив щось мелодійне, що-небудь із репертуару «міс Діни Вашингтон» чи «міс Саванни Черчилль» – о, як захопливо звучало в ті роки це хтиво-шляхетне «міс» в устах ді-джея! – тоді як Менді у своїх смаках, куди різкіших і авторитетніших, ніж у Біллових одноплемінців, робив ставку на виконавців дещо іншого ґатунку: на Рузвельта Сайкса – салонного піаніста зі сміливими манерами, на Айворі Джо Гантера («Коли від мене ти пішла, я ле-е-е-е-едь не втратив розум»), і на один квартет, який Менді (мені так здалося) з особливою пихою називав «Рей-О-Вікс», наголошуючи перший склад точнісінько так само, як це робив Мелвін Сміт – чорний хлопчина із Саут-сайду, котрий у пообідню пору підробляв розносником товару в крамниці Мендіного батька. (У суботу й неділю доставкою замовлень займалися Менді та його брат). Одного вечора Менді зібрався з духом і разом із Мелвіном пішов на Бекон-стрит, щоб наживо почути бібоп – у вітальні, що знаходилася над кегельбаном, у помісті Ллойд-менор, куди не потикався жоден білий, за винятком хіба що шибайголової Дездемони, яка приятелювала з музикантами. Не будь-хто, а саме Менді Ґурлік уперше привів мене до крамниці платівок на Маркет-стрит, де ми рилися серед уцінених дисків по дев’ятнадцять центів за штуку, щось знаходили, тоді слухали знайдене і, прослухавши, вирішували, що купити знову. У роки війни задля підтримки морального духу на домашньому фронті в липні та серпні раз на спортмайданчику біля Ченселлор-авеню проводилися щотижневі танці, і Менді зазвичай крутився у вируючому натовпі, – сусідів-дорослих, школярів і малечі, які до пізньої години весело витанцьовували навколо пофарбованих у білий колір «баз», де влітку ми нескінченно грали у свій софтбол – та пропонував усім охочим щось гостріше, спокусливіше і звабливіше, аніж заслухані Ґленн Міллер чи Томмі Дорсі: танці під музику, яку полюбляла майже вся наша братія, у примарному світлі, що сочилося зі шкільних вікон. Яку б танцювальну мелодію не грав оркестр, що сидів на прикрашеній прапорцями естраді, Менді практично весь вечір гасав майданчиком, наспівуючи: «Кальдоніє, Кальдоніє, чому твоя велика голова така тверда? Камінь!» Менді виспівував це, як він сам пафосно заявляв, «безкоштовно» з таким самим надривом, що й Луїс Джордан та його «П’ятірка барабанників» на платівці, яку він завжди ставив на програвач, коли запрошував «Сміливців» з якоюсь певною метою (для гри в «сім карт» зі ставкою не більше долара, для мільйонного розгляду «смажених» картинок із Трудяжкою Тіллі в тих поодиноких випадках, коли збиралися для групової мастурбації), і ми, коли він був удома сам, вривалися в його кімнату, де завжди чорт міг ногу зламати.

І ось тепер я бачив Менді зразка 1995 року, віквейського пацана, з усіх нас найменш придатного на роль взірцевої дитини, чий психотип метлявся між ледь викличною відчайдушністю і безпардонною зухвалістю, якій ми заздрили, весь час балансував поміж веселою зневагою, хлопчачою чарівністю й облудою. Це був елегантний, непутящий, трохи навіжений Менді Ґурлік, якого чомусь оминули і в’язниця (коли ми, четверо-п’ятеро «сміливців», за його командою сідали кружка в його кімнаті, спустивши штани, та змагалися, хто перший «стрельне», щоб виграти два долари призових, я був певен, що в’язниці йому не минути), і пекло (де, за моїми прикидами, він мав стовідсотково опинитись після смерті, найвірогідніше, підрізаний яким-небудь «укурком» – розумійте це слово, як хочете – в кольорових кварталах), а звичайний собі ресторатор, який вже відійшов від справ, власник трійки стейкхаусів «Ґарр-гриль» у передмісті Лонг-Айленд – та ще й на зустрічі з нагоди сорок п’ятої річниці випуску, що нівелювало всю його лиху славу.

– Дарма так хвилювався, Менді, ти й так виглядаєш нівроку. Добре зберігся!

І він справді виглядав нівроку: гарно засмаглий, підтягнутий, високий, вузьколиций бігун у чорних туфлях з крокодилової шкіри, у чорній шовковій сорочці та зеленому кашеміровому піджаку. І тільки срібляста чуприна сприймалася як щось чужорідне, так ніби це було не його волосся, а позичене зі скунсової спини хутро.

– Просто стежу за собою, от і весь секрет. Телефоную якось до Мутті…

Марті «Мутті» Шеффер – майстер бокових кидків, пітчер софтбольної команди «Сміливці», за яку виступали ми троє, а також, як свідчила подана в буклеті біографічна довідка, «фінансовий консультант» і (хоча здавалося, це вже фантастика, варто тільки було пригадати, що головною розвагою Мутті, який мав дитяче обличчя та до смерті боявся дівчат, була «гра в монетки») батько трьох дітей (36, 34 та 31 рік), дід двох онуків (2 роки, 1 рік).

12
{"b":"759914","o":1}