Тяжкому лиху тих, що прийшли, не було кінця, а ненависть до зрадника позбавила їх спокою.

На щастя, ворог не знайшов таємного входу до бібліотеки Ханоя. Але зникли всі книги, що знаходилися в будинках ченців. Через цю зраду і крадіжку книг його охрестили ім'ям "Чорний Книготорговець" або "Чернець, який торгує книгами". Так, в різних частинах світу спливають згадки про цю людину. Але і досі його не вдалося виявити, впіймати та покарати. Він і став їх головним ворогом, помста – одна з головних цілей.

Живим знайшли лише Мріадра. Зляканий до смерті і забруднений в чужій крові хлопець сидів посеред згарища, що раніше було їх майстернею і щось бурмочучи, вколисував тіла посічених мечами своїх вчителів. Мріадр зміг врятувати лише один меч, а інші два були загублені назавжди. Казали, що саме вбивці забрали зброю, а третій меч, учень Мріадр тримав у своїй хаті, він повинен був нанести на нього майстерне гравірування.

Цей меч повинен був стати подарунком батьку Панадію, який на той час правив Братством, а в той страшний день був із загонами ченців у поході. Будинок Мріадра спалили, як і всі інші, але хлопець витягнув меч з вогню пожежі, і страшні опіки свідчили про те, чого йому це вартувало.

Через кілька днів ченці, поховали жителів і потягнувши в джунглі на поживу стерв'ятникам трупи ворогів, почали відновлювати Монастир. З важким серцем ченці носили камені і будували нові будинки.

Це були важкі часи для Монастиря, адже їх сенсом було змінити людей, але швидше люди змінили Братство. В цих землях вони заснували: "Союз Землі, Людини і Неба в ім'я справедливості". Вони не пішли з місця, просоченого кров'ю близьких, і не змирилися зі своїми втратами. Події минулого навчили їх жити по – іншому. Один раз на рік, за стіни Монастиря йшов загін ченців на пошуки зрадника. Цілий рік вони шукали і переслідували його. Коли вони поверталися з порожніми руками, Авраал посилав наступних. І так із року в рік.

А потім в одному з походів загинув Панадій. Його тіло так і не знайшли, а з ним пропав і останній меч. В страшному замішанні було все Братство, терміново необхідно було обрати нового Главу. Ось тоді і проголосували всі дванадцять кантрі ченців за Авраала. Ясноокий і мудрий чернець, очолив Братство і ніколи не втрачав надії не лише знайти втрачений меч Панадія, але і відшукати зрадника "Книготорговця". З часом їх володіння розширювалися, вдосконалювалися, оновлювалися. Було побудовано два селища: Тигровий і Білокам'яний.

Авраал ненавидів і любив свої спогади. Минуле, як стара хвороба, нагадує про себе в самий невідповідний момент, прекрасно знаючи, яку тугу навіває своєю присутністю. Він навчився запитувати ні ‘’за що"?, а "для чого"? Старий так і не зміг поховати у собі пам'ять минулого, хоч у нього і був син, якому він і передавав всі свої знання, але незабутній біль, все одно ще жив у ньому і іноді віднімав такі потрібні сили.

Авраал був Главою найдавнішого на планеті Братства "Коулунг", що через кількість його засновників – означає "Дев'ять Драконів". Саме вони розкрили таємницю Агарії. Коли Ханой біг з Підземного Світу, він захопив з собою велику зброю, створену в ім'я помсти всьому світу за його брехливість і жорстокість. Тому в умах засновників, вибір для людства став простий: або ченці беруть розвиток людства у свої руки і зможуть, як контролювати, так і правити, або існуванню людства треба покласти край.

Потік думок заповнював розум ченця. Дітара мучили питання і сумніви.

– Останнім часом багато хто намагався проникнути на території селища. Раніше вони не могли дістатися навіть до центру густих джунглів, а тепер вільно доходять до ущелини і навіть рухаються далі. Їх настирливість явно збільшилася. Те, що загін індусів пішов на вірну смерть, переправившись через озеро, говорило про найвищу ціну, яку вороги готові були заплатити. За що?

Роздуми супроводжували його. Єдине, що було для Дітара зрозуміло, що життя мавра цінніше за інші життя.

– Можливо, старі полонені зможуть розповісти правду. – Говорив сам з собою чернець. – Або сам мавр, якщо виживе.

Дітар попрямував до таверни "Тінь Лотоса". Він знаком покликав до себе Орхана і той попрямував назустріч до командира. Крокуючи вперед і не повертаючи голови, Дітар сказав майже пошепки:

– Вирушай до Тигрового селища, розшукай мого друга, кантрі ченця Агіаса, і повідом йому, що наша зустріч опівдні біля шахти. А потім розкажи йому, що сталося вранці. Далі збери загін з двадцяти чоловік, переглянь всі джунглі між Білокам'яним і Тигровим, і залишся чергувати біля озера на ніч. Йди.

В таверні завжди щось відбувалось. Заходячи туди, ніколи точно не знаєш, що чекає тебе цього разу. Дітар відкрив двері і спустився в загальний зал круглої форми.

– Де господиня? – Прозвучало це навіть занадто голосно, але в словах Дітара чувся неприкритий біль.

Не чекаючи відповіді, Дітар сів за стіл і поклав перед собою скривавлений одяг із золотим розписом – бойовий одяг Анріса. Нечисленні відвідувачі таверни тихо і непомітно стали покидати зал.

Вона з'явилася в центрі таверни, в яскраво – червоно – золотистих язиках полум'я червоної сукні, розріз подолу з обох боків доходив майже до стегон, щоб не сковувати рухів дівчини, темно – коричневі штани, заправлені в червоні чоботи, із злегка загнутими носами. З посмішкою, відкинув яскраво-червону відлогу, вона відкрила поглядам рудувато – каштанове волосся, забране в акуратний хвіст. Іраель окинула зал теплим поглядом.

– Я часто вибираю квіти для прикраси будинку. Мені дуже подобається синій колір, тому і квіти я обираю сині, але, як мені здається, ніхто цього не помічає. – В голосі Іраель чулося здивування, але не суттю питання, а тим, що люди почали поспішно покидати таверну при її появі. Такого ще не бувало, швидше навпаки – її краса служила магнітом для жителів селища.

– Іраель, скільки я тебе знаю,завжди дивлюся на квіти, що прикрашають твій стіл і кімнату, я вважаю, що в тебе є чоловік.

– Любов до кольорів, це все що від нього залишилося.

– Я ніколи тебе не запитував, що з ним сталося. Можливо, настав час?

– Як може чогось не знати сам Дітар – найсильніший і мудріший воїн не лише Білокам'яного, але і всього Братства? Того, хто подарував мені любов до квітів, давно вже немає. Він був простим ченцем, ще одним хранителем таємниці Братства. У моєму серці залишився його погляд – довгий, як літній день і ніжний, як весняна ніч. Тільки у зрілому віці починаєш впізнавати такі погляди з натовпу. Називав мене самою кращою і улюбленішою. А я і досі шукаю в таверні або на вулицях, його погляд. – Іраель подивилася Дітару прямо в очі і продовжила:

– Я знаю, що змогла би полюбити цю спину, або будь – яку іншу, і ті очі надовго, напевно назавжди, але я відвертатимуся. А, що чернець Дітар, тут робить після заходу сонця? – Насторожено запитала господиня таверни.

– Як завжди, оберігає твій сон. – З награною посмішкою, відповів чернець. Він дотягнувся рукою до найближчої склянки з вином і відпив, бажаючи змочити горло.

– Може є і інші причини, по яких ти тут?

Чернець дивився в середину келиха. Червона рідина грала від світла вогнів. Він перевів погляд на співрозмовницю і продовжив:

– Я шукаю кантрі ченця ОльханКарина.

– Він тут.

– Треба обговорити похорони ченця. – Нарешті Дітар зміг заговорити у справі.

Тут тільки дівчина звернула увагу на згорток, що лежав на столі, і зрозуміла, що перед нею – символ смерті.

– Хто? Хто загинув? – По тихому, тремтячому голосу, все стало ясно про ім'я загиблого, Іраель вже сама здогадалася.

– Анріс. Твій брат. – Не відводячи очей від неї, повідомив Дітар.

Дівчина не могла повірити. Ім'я загиблого прозвучало в цих стінах, і луною відбивалося в її думці, і знову, і знову доносило до неї страшну звістку.

– Як?! – Вирвалося з вуст дівчини. – Як це могло статися?