Тому просто дочекалася, коли ні тебе, ні свекра зі свекрухою не буде вдома, і пішла потайки разом з нашим сином Степаном, – голос Стажера похолонув. – Тут трохи нерозбірливо написано, секунду, – він кілька разів моргнув. – Пройшов час, але батьки, здається, так і не зрозуміли, чому я розлучилася. Твій деспотизм, те, що я тебе розлюбила, що у мене змінилися плани на життя – все це, із їхньої точки зору, було просто дурощами, які потрібно викинути з голови, і постаратися пристосуватися до "правил гри".

Головне, що чоловік не п'є, не б'є і не зраджує. Звичайно, батьки прийняли мене назад, але ще довго плакали, сперечалися, вмовляли одуматися. І досі вважають, що я занапастила своє життя. Та що там батьки – взагалі всі навкруги вважали своїм боргом сказати, що я даремно розлучилася".

По щоках Стажера покотилися сльози. Він плакав, абсолютно беззвучно, тільки трохи тремтіли плечі і рука, що стискала лист. Лангре, не кажучи ні слова, забрав листок. На іншій стороні він помітив коротку записку, вже на французькому. Мабуть, від другої дружини Крамера.

– "Я люблю тебе товстого, лисого, з грошима і без, хоч водієм автобуса. Я люблю тебе такого, який ти є", – вголос прочитав Лангре і знову перевів погляд на Стажера. – В мене ордер на твій арешт. Я знаю, що ти його син, Стефан. Чи звати тебе Степаном Крамером? Ти звинувачуєшся у тому, що намалював ті картини і довів людей до самогубства.

Стажер над силу посміхнувся, плавно, щоб не провокувати, підняв руки і витер мокрі від сліз щоки.

– І давно ви?

– Давно. Я знав це ще в першу нашу зустріч в моєму кабінеті. Повинен був розговорити тебе, а потім заарештувати на місці, але… – Лангре похитав головою. – Смерть сера Альприма, що купив три картини Алекса Крамера і змінила весь сценарій.

– Зрозуміло, – довго видихав Стажер. – Що ж, пан напарник, не против попалити?

На вулиці вони посідали прямо на ганку, на припорошені листям сходинки. Здавалося, пройшла вічність відколи на цьому самому місці Лангре власним тілом прикрив Стажера від кулі.

– На тебе немає справи. Де вона? – Запитав комісар.

– Татусь засунув за пояс, вийшов на вулицю і спалив за рогом, – Стефан знизав плечима. – На відновлення справи підуть роки, а пам'ять у людей коротка. Спочатку шукатимуть, потім згадувати і забудуть, і врешті – решт… Мікроавтобус, в якому затримали Грозного… Він же стояв і біля лікарні Святого Петра?

– Так, – не став юлити Лангре. – Так. Зараз він теж неподалік. А в ньому дванадцять оперативників, які весь день чекають, поки ти зізнаєшся.

– Не дочекаються, – гмикнув Стажер і зробив затягування.

Лангре трохи повів плечима, ніби кажучи – "твоє право".

– Я не винен, але в мене є пару думок із цього приводу, – тихо сказав Стажер.

Стажер, тим часом закинув голову вгору, ткнув пальцем в найяскравішу зірку на нічному небі:

– Якось мій батько показав цю зірку матері і сказав, що вона прилетіла звідти. Сказав їй не сумувати, що колись, коли прийде час, вона туди повернеться. Потім він її поцілував і попросив залишитися з ним на цій планеті, тому, що завдяки їй, він вперше не почуває себе самотнім. Я прочитав про це у старому щоденнику матері. Таким ось було їх перше побачення, їй тоді було всього вісімнадцять.

– Щодо її останнього листа. – Лангре глибоко зітхнув, підбираючи слова. – Розлучення в Росії вважається для жінки трагедією, ганьбою, клеймом на все життя. Батьки переживатимуть, і ховатимуть очі від сорому, родичі – шкодувати, свсіди – розпускати плітки і тому подібне.

– Багато жінок в Росії фінансово несамостійні і повністю залежать від чоловіка або від батьків. І якщо рідня була проти її розлучення, то жінці просто не було куди йти і нема на що жити, – Стефан стиснув руки в кулаки.

– На відміну від старшого покоління, молодь не сприймає брак, як щось священне і вічне. Над молодими людьми вже не владні старі цінності і установи, вони хочуть самі вибирати, як їм жити і вважають, що якщо брак не приносить щастя, то навіщо він взагалі потрібен. По собі знаю, що зберегти всякий брак досить важко, – Лангре сумно посміхнувся. – Дуже важливо думати про те, який твій вклад у збереження стосунків, як особисто ти вирішуєш виникаючі проблеми.

– Проблем у них було багато, – стиснув губи Стажер. – Водій, який повертається додому всього на кілька днів, почуває себе гостем, а не господарем.

– Важливо зрозуміти, що розлучення це травма і величезний біль, який потрібно винести, перетерпіти, пережити.

– В дев'яності роки рухнув Союз. Мама ростила мене, як могла, коли батько кинув усе і втік до Франції, він зовсім не допомагав нам. Її скоротили на роботі, перебивалася, як могла. Я часто згадую "пиріжки", – Стажер прикрив очі, ніби і дійсно згадуючи. – Пиріжки – це був край нашого життя. Не пам'ятаю, скільки днів ми їли тільки перепічки з борошна і води…, мамі вже давно затримували зарплату. Одного разу, вона дістала заповітну скриньку зі своїми скарбами – сережки від бабусі, подаровані їй на вісімнадцятиріччя, обручка, прабабусине кільце, браслетик і підвіска. І пішла. Повернулася з пакетом продуктів, і почалося чаклунство – через пару годин будинок наповнив чудовий запах випічки. О, я тоді трохи з глузду не з'їхав, – Стажер прицмокнув губами, немов відчував на язиці, смак того давнього частування. Смак справжнього дива. – Але мені дістався лише один пиріжок. А мама наділа фуфайку і пішла в холодну зиму, прихопивши всі смаколики.

А коли повернулася, то обіймала мене, цілувала, плакала і сміялася. Їй повезло – мама підходила до машин, що стояли на перехресті, і пропонувала купити пиріжки. В одній з машин був директор ресторану. Він купив пару, поїхав, а через якийсь час повернувся і запропонував мамі пекти для його ресторану. Пройшло вже багато років, але і досі перед очима ця картина – мама в фуфайці, в руках повний піднос пиріжків, дбайливо укутаних в рушник, і я з голодними очима проводжаю її.

В мами лице сумне – сумне, адже в неї в руках їжа, але вона не може мені її дати, адже тоді вона не зможе заробити грошей – знову ж таки – на їжу, щоб прогодувати мене трохи подовше.

– А до того… до того, як мама пішла від батька було краще? Хоч трохи? – Запитав Лангре.

– Трохи? Можливо, – знизав плечима Стажер. – Але наша сім'я вже тоді перестала існувати. Традиційна сім'я, що насолоджується сімейним сніданком і спокійними бесідами після закінчення робочого дня – нездійсненна мрія далекобійника. Мало того – сім'я, а точніше, згода в сім'ї, стає головним болем тих, хто проводить своє життя на колесах. З цією проблемою стикається значна частина професійних водіїв.

Одні сподіваються на те, що мудра і дбайлива жінка не розлучатиметься, а якщо і піде від чоловіка, то тільки не тому, що така специфіка його роботи. Водії автобуса, що зіткнулися з цією проблемою, радять своїм колегам частіше замислюватися про те, чим займаються дружини в той час, коли їх немає вдома, і поставити собі питання, що важливіше: сім'я або трудові нормативи.

– Щодня, вирушаючи на роботу на громадському транспорті, ми не замислюємося, який сьогодні настрій у водія автобуса, тролейбуса або трамвая. А це важливо. Хороший настрій – немає приводу для занепокоєння, поганий – життя може знаходитися у небезпеці, – задумливо сказав Лангре. – Водій автобуса і іншого громадського транспорту схильний до стресових ситуацій, як ніхто інший.

Неадекватні водії на дорозі, зайнята виділена смуга, небажання водіїв поступатися дорогою громадському транспорту, невдоволені пасажири. Якщо до усього цього прикласти можливі особисті неприємності, то до депресії рукою подати. А людина за кермом з депресією – просто бомба уповільненої дії.

– Ви б жахнулися, якби побачили, що в моїй рідній країні робиться з автобусами. – Говорив Стажер. – Чим далі від Москви, тим гірше. Автобуси старі, ні про яку техніку безпеки мова і не йде. Глянеш на автобус в провінції, і волосся дибки встає. У Франції, наприклад таку старизну не можна використовувати для пасажирських перевезень.