– Записка все ускладнює.

– П'ять мільярдів євро на його рахунку, – крутивши в пальцях запальничку, заперечив Лангре.

– Хм-м-м, – задумливо протягнув Стажер. – Адже і правда. З такою сумою і становищем в суспільстві можна було легко зам'яти все, що "сталося п'ятнадцять років тому".

– Якщо в людини багато нулів на банківському рахунку, це ще не робить її багачем. Раз він нікому не допомагає, значить він бідний, оскільки йому бракує на пожертвування іншим. Виходить, що він і сам потребував, – Лангре сховав запальничку в кишеню, відволікся від стін і подивився на Стефана. – Алекс Крамер прославився не лише завдяки своєму таланту, велику роль зіграла його аура загадковості. Вона додала нулів до вартості картин і кількості прагнучих бути хоча би присутніми на його аукціоні. Анонімний художник, про якого нічого невідомо, крім його імені. Та чи його це ім'я? Чи все ж псевдонім? Використання псевдоніма, до речі, теж частина маркетингу. Один з відомих способів продати продукт.

Лангре замовк, повернувся на санітарів, що вкладали тіло сера Альприма на ноші.

– Навіть, якщо в житті все йде гладко і добре, – перервав тишу Стажер, – обов'язково повинна з'явитися тварюка, яка водночас відніме це життя. Ніхто не застрахований від смерті.

Лангре нічого не відповів. Піднявши брови, він несхвально дивився на санітарів, які діставшись до сходів, вже двічі трохи не впустили тіло нещасного сера Альприма. Потрібно визнати, що мільярдер був дуже великої статури, а самі санітари явно були не раді тому, що саме їм довелося возитися з його транспортуванням.

– Більшість людей поняття не мають, чим зайнятися навіть недільним ранком , не кажучи вже про те, як прожити до старості. Якщо існує щось після смерті, цікаво, чим заповнить його цей бідолага? – Закінчив свою думку Стажер.

– Шкода його, – стиснув губи Лангре. – За життя в нього було стільки знайомих, а помер наодинці.

І дійсно, в номер не пускали нікого, крім представників закону, і на вулиці біля готелю юрбилися одні лише журналісти. І ніяких невтішних родичів, дружини, друзів. Нікого.

– На підлозі плями крові, розміром з… – почав було Стажер, але не встиг договорити, як його перебив Лангре:

– Говори правильно. Плями – схожі на кров, – зробив він акцент на другому слові. – Експертиза ще не проводилася, ти не можеш уточнювати, що це за плями насправді.

Стефан кивнув і продовжив далі зачитувати на кишеньковий диктофон свої короткі нотатки:

– На столі бюст невідомого чоловіка, схожого на Пушкіна.

Кімната вибухнула сміхом санітарів, навіть Лангре дозволив собі скупу, ледве помітну посмішку. Стажер скривджено блиснув на них, провів рукою по волоссю, і дивлячись в стелю, раптом запитав:

– Та все ж, чому ми старіємо?

– Щодня нам завдають шкоди, від якої ми не в силах повністю зцілитися, – заговорив санітар з примітною великою родимкою на носі. Перспектива поговорити йому явно була більше до душі, ніж виконання роботи. – В нашому організмі накопичуються ушкодження різного характеру, включаючи не лише захворювання органів, але і душі. Все це сприяє віковим захворюванням.

– Проте не всі живі організми такі. Взяти, наприклад гідр – вони схожі на медуз, що мешкають в прісних водоймах, і при цьому мають високу здатність до регенерації після практично будь – яких ушкоджень. Це дійсно вражає, – вклинився в розмову другий санітар з яскраво-рудою шевелюрою.

– Гідри направляють всі свої ресурси, передовсім на відновлення, а не на розмноження, як люди. В людини інша стратегія виживання на рівні свого виду, – заперечив той, що з родимкою.

– Люди часто помирають рано, але наша вражаюча плодючість дозволяє тим самим долати високий рівень смертності, – згідно кивнув Стажер. – Тепер, коли смертність серед новонароджених така низька, немає необхідності направляти стільки ресурсів на розмноження. Принаймні, така моя теорія.

– Якщо вдасться зупинити постійне ушкодження наших клітин і досягти так званого "незначного старіння", тоді, можливо, в нашого віку не буде верхньої межі. Якщо це станеться, зникне і причина, щоб ми взагалі помирали, – поділився своїми думками рудий, той, що давно відклав убік ноші і зовсім забув про бідного сера Альприма.

– Було б дивовижно жити в світі, в якому смерть стане необов'язковою, – нарешті вирішив прийняти участь у дискусії і Лангре. – Зараз замислиться кожен без виключення засуджений до страти, хоча більшість з них не зробили нічого такого, щоб заслужити подібне. Смерть – занадто жорстке покарання. Коли живеш, знаючи, що в тебе немає вибору, адже все одно рано чи пізно доведеться зустрітися з Кістлявою. А тепер, повернемося до справи, – ляснув у долоні Лангре. – Що скажеш, Стажер? Є якісь думки?

Стефан, що утнувся в телефон, помовчав пару секунд, і став швидко водити пальцями по сенсорному екрану та бігати очима по чорних рядках.

– Харон – персонаж з грецької міфології! – Вигукнув він, радіючи, що так швидко знайшов в пошуковій системі потрібне йому слово. – Він перевозить душі померлих через річку Стикс в Підземеллі Царства Мертвих. Виходить, той, хто залишив записку, вважає себе кимось на зразок перевізника душ? – Питально зігнув брову Стажер. – А в вас з'явилися припущення?

– Відчуваєш запах фарби? – Лангре повів носом, ніби принюхуючись. – Картинам не більше року, а запах фарби занадто різкий. Послання написав Алекс Крамер і нам треба його знайти.

– Щодо запаху згоден, але ось стосовно записки… – Стажер з сумнівом похитав головою. – З чого ви взяли, що її залишив саме Крамер?

Лангре перевернув картину, на зворотному боці якої, виразно виднівся підпис : "Алекс Крамер, 2019 рік".

– Треба ж, – здивовано округлив очі Стефан, вражаючись тому, як легко може розмотуватися клубок, якщо тільки трохи уважніше придивитися до деталей. – Почерк співпадає з тим, що в листі. І рік підходить.

Поки Стажер старанно шукав адресу художника, Лангре зробив пару останніх ковтків вже захололої кави і продовжив оглядати номер. Цього разу не в пошуках доказів, а з чистої цікавості подивитися, як живуть заможні люди. Люкс надто вражав своєю пишністю і зручністю. Здавалося, що тут було все для комфортного існування. Навіть халати, і ті на вигляд були м'якими, сліпуче-білосніжними, з емблемою готелю на грудях. В готелях, в яких доводилося зупинятися Лангре, халатів не видавали.

– В одному тільки Парижі офіційно зареєстровано одинадцять Алексів Крамерів, – сховавши телефон в кишеню, відрапортував Стажер. – Найбільше під опис підходить Крамер, який мешкає в промисловому районі. Звідси доїдемо за двадцять хвилин.

– Що ж, тоді поїхали, – кивнув Лангре. – Не втрачатимемо час.

Вийшовши з готелю, Лангре викинув в урну порожній зім'ятий стаканчик і, користуючись можливістю, швидким рухом підпалив цигарку. Він з насолодою затягнувся і мерзлякувато перекрутив плечима. Все ж на дворі стояла, хоч і м'яка, але осінь. Її пожежа поступово охоплювала все більше і більше дерев, з яких обгорілими вогнями опадало сухе листя. Лангре закинув голову вгору, гадаючи, чи буде сьогодні дощ. Тим часом паркувальник встиг підігнати машину Стажера – зовсім новенький "Рено".

Опустившись на пасажирське сидіння, Лангре відмітив, що в салоні, як і раніше пахне шкірою і свіжістю – саме цим поєднанням запахів, властиві нові автомобілі. Машину з такою комплектацією, явно недешеву, навряд чи подарували Стажерові за успішне закінчення академії. Швидше молодик, як і багато його однолітків, хотів покрасуватися і купив тачку в кредит. Втім, сам Лангре був більш ніж дорослою людиною, тому розсудливо залишив свої думки при собі.

– Щоб стати хорошим поліцейським, одного таланту мало, але і без нього нікуди, – м'яко рушивши з місця, заговорив Стефан. – Нас вчили, що "результат понад усе". Відділу потрібні показники, так який сенс тягнути з чотирнадцятою формою?

– Показники, Стажер, це лише цифри, так само, як і твої оцінки в атестаті, – гмикнув Лангре. – А ось совість допомагає людині не лише протистояти смертоносним силам природи, але і взаємодіяти з іншими людьми.