Сміх буде, плач буде Перламутровий. – Рядки з вірша Павла Тичина «Арфами, арфами».

Знаєш, як казав Олекса Опасистий: резон не резон, а за чужий я не відповідаю сон. – Сатирична поема «Сон Попова» (1873) російського класика Олексія Костянтиновича Толстого (1817-1875) закінчується рядками: «Резон ли в этом или не резон — Я за чужой не отвечаю сон!» Ім'я та прізвище Олексія Толстого Віктор Рафальский жартома «переклав» українською мовою: Олекса Опасиситий. До речі, О.К. Толстой мав українське коріння – за материнською лінією він був правнуком останнього українського гетьмана Кирили Розумовського.

Геннадій Кофанов.

2018.

Мандруючи разом з героями Віктора Рафальського сторінками роману, мимоволі пригадуєш веселі та сумні історії персонажів безсмертного твору Ільфа і Петрова. А невситима жадоба чуттєвих утіх та широта характерів трьох Бовдурів – головних дійових осіб оповіді викликають асоціації з іншими видатними героями цього жанру (хоча й значно віддаленішими від нас у часі й історичними реаліями): Ґарґантюа і Пантаґрюель з однойменного роману Франсуа Рабле.

І все ж роман Віктора Рафальського своєрідний: це – роман-сатира. Сатира гостра, нещадна, в якій присутній і елемент фантасмагорії, і чорний гумор, і підкреслена алегоричність сатиричних образів – типажів, що уособлюють головні засади радянського способу життя. Саме цей момент відрізняє його від роману «Дванадцять стільців» та «Золоте теля», де хоча й висміюються певні вади новонароджуваної бюрократії, але надто вже «полегшеним гумором». Основна критика спрямована не проти системи, а проти пережитків дрібнобуржуазної моралі в свідомості окремих громадян молодої республіки.

Віктор Рафальський підноситься вище, він занурюється в глибину соціальних явищ, рубає в корінь, в систему, яку ми тепер називаємо «сталінською моделлю соціалізму», або скорочено – сталінщиною. Тому його твір, на нашу думку, є новим явищам в українському літературному процесі, і йому немає аналога ані в класичному, ані в новочасному українському письменстві. Критика суспілства, подібна до сатири «Незвичайних пригод трьох Бовдурів у Країні Чудес» вимагає від автора не лише неабиякого таланту, але й передусім особистої і громадянської мужності. І що автор названого роману її має – він довів це багатостраждальними роками у «спецпсихушках».

Та все ж за духом, стилем та глибиною зачеплених проблем і безкомпромісністю викладу матеріалу названий роман стоїть десь поруч з романом сучасного російського філософа і письменника Олександра Зінов'ева «Сяючі висоти». Останній видано у 70-х роках за кордоном, у Швейцарії. Слід саме тут зазначити, що свій твір Віктор Рафальський написав значно раніше – в 1966 році.

І хоча роман О. Зінов'єва (хоча з запізненням) все ж знайшов і продовжує знаходити своїх читачів, значно раніше написаний аналогічний твір українського автора тільки тепер виносимо на суд громадськості на сторінках «Кафедри». На жаль, з огляду на обмежений тираж нашого часопису, незрівняно меншого кола читачів.

Принагідно зауважимо, що окремі сторінки роману Віктора Рафальського читаються з таким актуальним інтересом, як буцімто перед нами не думки, висловлені 22 роки тому, а аналітичний виклад якого-будь перебудовного «Огонька» або «Московских новостей». (Звернімо увагу бодай на місця, де свої міркувння висловлює Похмура Особа). Це ще раз підкреслює всю непересічність автора пропонованого читачам «Кафедри» твору.

Можливо, окремі місця комусь здадуться менш художньо переконливими, або ж не відповідатимуть вибагливим смакам, проте маємо справу з безперечно талановитим твором і, підкреслюємо, незвичайним явищем в сьогочасній українській сатиристиці.

Пропонуємо читачам два уривки з роману Віктора Рафальського «Незвичайні пригоди трьох Бовдурів у Країні Чудес».

Анатолій Бутрин, робітник-вантажник, грудень 1988 р.

***

(З сайту «Сахаровский центр», розділу «Воспоминания о ГУЛАГЕ и их авторы». Перекладено з російської)

Рафальский Віктор Парфенійович (р.1920), вчитель, філолог.

1920. – Рік народження[3].

1950-і рр., початок. – Вчитель Калушської середньої школи (Станіславська область, Україна).

1954, жовтень. – Перший арешт[4]. Обвинувачення в антирадянській діяльності. Слідство Станіславського обласного управління ДБ.

1955. – Відправлення до Москви в інститут ім. Сербського на психіатричну експертизу. Поміщений у четверте (політичне) відділення, очолюване Д. Лунцем. Заступник Д. Лунца – Маргарита Тальце, що особисто допитує ув'язнених після введення їм сильнодіючих препаратів. У відділенні 69 «пацієнтів». Перспектива – тюремна психіатрична лікарня, де застосовуються тортурні методи «утихомирення» – «укутка», «розтяжка» і т п.

1955, кінець. – Поміщення в Ленінградську тюремну психіатричну лікарню. Застосування до ув'язнених нейролептиків.

1956, березень. – Втеча. Пробирається на Україну. Звернення по допомогою до свого учня, який виказує його владі. Знову ув'язнення до тюремної психлікарні, в одиночну камеру. Результат експертизи, проведеної проф. Случевським, психіатром Кильчевською – осудний.

1956-1959. – Митарства в'язницями і тюремними експертизами – перебував у тюрмах Києва, Харкова, Львова, Москви, Вільнюса. Проведено шість психіатричних експертиз – три в Ленінграді, три в Москві по колу – держбезпека (тобто інститут ім. Сербського) – психіатрія (у Ленінграді). Інститут ім. Сербського наполягає на неосудності Рафальского, а Ленінград – на осудності, сильному рефлексі волі, наслідок чого – втеча.

1957. – Знайомство з Данилом Леонідовичем Андреєвим, сином письменника[5], в інституті ім. Сербського.

1959. – Звільнення.

1962. – Другий арешт, у Києві. Привід для арешту – наявність у літературному архіві Рафальського декількох «кримінальних», з погляду офіційної ідеології, творів, а також нібито участь у студентських заворушеннях у Москві. Ведення КДБ слідства в Києві. Відмова Рафальського від участі в слідстві. Направлення на психіатричну експертизу в Павловську лікарню Києва. Визнання осудним. Повторна експертиза в інституті ім. Сербського з діагнозом «неосудний».

1963-1964. – Переведення у Казанську тюремну психлікарню. Постійні уколи нейролептиків.

1964, жовтень. – Звільнення. Усюди відмова в прописці. Нелегальне проживання в Києві.

1967. – Арешт втретє. Літературний архів Рафальського – підстава для органів ДБ Тернопільської області пред'явити обвинувачення за політичною статтею.

1968, літо. – Слідство у глухому куті. Направлення на психіатричну експертизу в Москву, в інститут ім. Сербського. Оголошення неосудним, що ставить його поза законом.

1969. – Дніпропетровська тюремна психлікарня. Санітари із числа кримінальників. Підстави для поміщення до психлікарні – критичне ставлення до становища в країні, релігійність і т.д.