– Дівчата, диви, – сказала одна, – та то ж той глухонімий, що торгував картками біля базару.

– А мо', ні?

– Таж він, по штанцях упізнала. Вродливенький.

– Еге.

– Слухайте, дівчатка, – мовила найстарша, – а що я вам скажу... якби та з ним, га?

Інші пирснули.

– Та ну тебе!

– А що? Однаково ж глухонімий. З таким і сорому менше. Та не знатиме ніхто.

– То спробуємо.

– А як?

Дівчата підкралися до Обормота-молодшого і, відважившись, почали лоскотати в носі травинкою. Той чхнув і розтулив одне око. Далі друге. Дівчата засміялися і потягли за чуба.

– Годі-бо, вставай, проспиш усе.

Згадавши, що він усе ще глухонімий. Обормот замугикав і замахав руками.

– Чисто тобі обормот.

Обормот-молодший хотів образитись, але дівчата були такі свіжі й соковиті, що годі було й сердитись.

– Слухай, – посмикала його старшенька і почала на миґах показувати, чого би то вона хотіла, інші попадали зо сміху. Обормот зрозумів, але не знав, як себе повести в такому становищі. Він мугикав і крутив головою. Та розохочені дівчата не дали йому довго мугикати і швидко стягли з нього індійські штанці. Так, удруге за цю добу, наш герой опинився знову без штанів. Пручатися було даремно, бо на боці дівок була перевага в силі. Якщо спочатку Обормотові було досить приємно, то далі, коли дівчатам забажалося ще, він ладен був уже заґвалтувати. Одначе напасниці це врахували й запхали йому в рота якесь шмаття, щоб не подавав голосу. Уся чоловіча гордість збунтувалася в Обормотові від такого поводження. З образи він мало не заплакав. А проклятущі дівки, допавшись, мов дурень до мила, чинили йому далі таке, що тому залишилося лише одне – знепритомніти.

Що він і зробив.

***

Дід Свирид відчув себе погано.

Сталося це скоро після того, як приїздив останнього разу лектор райкому партії. Можливо навіть, сталося це саме тому, що приїздив лектор райкому партії. Лектор промовляв так красномовно і так вимахував руками, що заснути в залі клюбу не було ніякої можливоси. Дід Свирид вертівся на всі боки, немов його блохи кусали. Вертівся і покашлював. А вертівся і покашлював дід Свирид тому, що був перший на селі політик, передплачував кільканадцять ґазет і цікавився всім, що відбувається на світі. Отже, чи міг він бути байдужим, коли лектор упірнув з головою в міжнародну політику? Ні, не міг. Вже хто-хто, а дід Свирид почував себе в таких питаннях, мов риба у воді. З Джонсоном він був запанібрата, про Ґолдуотера оповідав так, ніби нещодавно побував у того з гостях, де Ґолль для нього був свій хлоп, Насера поплескував по спині, а з Мао попивав чаї*. Торкався іноді дід Свирид і країнчудесівських політиків, але секретар райкому, що якось був завітав до села, покликав діда Свирида і пояснив, що політика – річ хороша, але що нею треба займатися в певних межах, а ще ліпше зовсім не займатися. Отже, будучи політиком, дід Свирид міцно засвоїв цю політику і не дуже розпускав язика. Та недарма кажуть: язик – ворог мій. Очевидно, і дід Свирид не завжди був з ним у приятельських відносинах.

Коли лектор заліз у самі нетрі міжнародної політики, так що тільки п'яти стирчали, у діда Свирида дух перехопило, дід Свирид відчув, що язик у роті заворушився, хоч як він його не ковтав. А лектора, чим далі, все більше охоплював шал. Він вимахував руками, бив себе в груди, тикав указкою в мапу півкуль, що висіла на стіні, підскакував до трибуни і знову мчав до мапи, хапав цитату за цитатою і жбурлав їх у залю, після чого хапав себе за волосся і бігав по авансцені, ніби дістав шкипідару межи свої власні півкулі. Нарешті, коли екзальтація залі сягла апоґею, лектор підняв себе за чуба і з гуркотом опустив на підлогу.

– Тепер прошу питання, – недбало кинув він у залю і видудлив увесь графин води.

Дід Свирид не витримав.

– От ви сказали, мунізм уже на горизонті, – поважно погладив він свою бороду і розправив вуса.

– Звичайно, – кивнув лектор. – У вас є сумніви?

– Та ні, боронь Боже! Просто я хотів спитати, що воно таке – горизонт?

– Гм, – мугикнув зневажливо лектор, – такі речі навіть малеча знає, а ви… Усе ж я визначу: горизонт – це уявна лінія, до якої, скільки не скачи – не доскочиш. Зрозуміло? Примітивніше: ти до неї – вона від тебе, ти до неї – вона від тебе.

– Ага! – сказав дід Свирид. – Тепер як на долоні. І ще питання: коли у нас побудують соціялізм?

– Пробачте, товаришу, але ми вже до мунізму доходимо.

– Так то ж на горизонті.

– Дався вам той горизонт! Що, власне, вас цікавить: Мобуту, Лі-Син-Ман чи Аденауер?*

– Та то все ясно. А от коли, приміром, соціялізм буде?

– По-вашому, що ж – нема?

– А хто його зна. Ви людина образована, вам і знати. А тільки ми, приміром, пупці надриваємо, а за роботу отакенна дуля.

– Ну то що?

– Як то що? А де ж воно оте: від кожного за здібністю і кожному по труду?

– Це ж як розуміти? Ви ніби анти?

– А що воно таке – «анти»?

– Ну проти, проти чогось, проти країнчудесівської влади.

– А до чого тут влада?

– Як то до чого? Вона ж вас годує, чи хто?

– Хоч би сама прохарчувалася, а то ще нас.

Лектор – указку навпіл.

– Ви... ви... ви розумієте, що говорите?

– Авжеж. Та ви не кричіть – це вам не культ. Тепер свобода слова.

– От-от-от! Культу нема – це ви вірно. І свободи слова, товаришу, теж нема.

Тут лектор трохи забрехався і, зрозумівши, аж посинів.

– Хто? хто сказав, що свободи слова нема? Ви мені того – дивіться. Провокатор.

Заля загула.

– Та що ви його слухаєте. То ж дід Свирид.

– Йому щоб усе по правді. А що ж тоді кривді робити?

– Далебі: не нагодуй кривду – і правда подохне. Кажуть, було, люди, таке...

– Давай, давай, Микито, кажи!

– Товариші, без галасу: хто хоче висловитися?

– Дід Микита хоче! Давайте, діду, на сцену.

– Та я тільки баєчку…

– Давайте баєчку, давайте, діду!

Випхали діда на сцену, заля аж регоче, а лектор стоїть і тільки графином покручує. Миршавий, горбатенький дідок кліпає одним оком (на другому – більмо) і, постукуючи костуром, виправдовується:

– Таж я... Ну от, єй-же, присєйбо, нема що казати. Ото люди! Ну хіба баєчку.

– Байку! – стукотить заля. – Байку!

Лектор виливає останні краплі води з графина на носовичок і прикладає до чола.

– Так ото, люди, було, кажуть, таке. Ходить Кривда по Країні Чудес, та так, знаєте, вбрана, та така розмальована. На голові – отаке, на ногах тухлі шпилькові, Іде ото, значиться, а назустріч Правда. Боса, на тілі шмаття, в голові реп'яхи, з порепаних п'ят клопи визирають, та ще й у животі тельбухи марша «Легко на серце» виграють*. «Ти?» – Кривда до неї. «Я» – каже. «Що це з тобою?» – «Та життя немає. Куди не піду – женуть. Зовсім заганяли. Забула вже, коли і їла». – «Ну раз так – пішли». – «Куди?» – «До ресторації». – «Та в мене ж ані-ані». Розсміялася Кривда: «А я навіщо?». Повела Кривда Правду до ресторації. Посідали. Замовляє Кривда усякі закуски – коклети, яєшню хранцузьку, англійське смаження, галушки, пампушки, марципани усякі, ну, і як водиться, питво горячительне: коньячок, горілочку, те, се. Нажерлися Правда з Кривдою, як коти. сидять, ледве дихають. А вже й платити треба. Кличе Кривда охвіціянтку і питає: «Дєвушка, скільки з нас?» – «Вісімдесят», – каже. «Ну то давайте здачі», – Кривда до неї. «Платіть, – каже та, – дам». – «Таж я вам сотнягу дала». – «Коли?» – «Та тільки що». – «Не давали ви мені ніякої сотняги». – «Брешете, – каже Кривда, – бо давала. Кличте директора, раз так». Прийшов. «Що таке?» – «Та от, – пояснює Кривда, – дала сотнягу, а охвіціянтка здачі не дає». – «Як? що? – директор до тої. – Клієнтів обдурювати? Геть!» Та, звісно, в сльози. Що поробиш – тра платити. «Добре, – каже, – заплачу». І двадцятку Кривді кидає. «Але де ж Правда?» А Правда так тихенько з-за столу: «А я тут». – «Тут? – каже дєвушка. – То чого, ж ти мовчиш?» – «А що мені казати, коли я сита», – одвічає Правда. Оце, люди, і вся баєчка.