– Сеньйори, не треба овацій, – скромно опустив очі додолу Бендер.

Узявшись за справу, Бендер, здавалось, вкладав у неї всю свою енергію, хист і багатолітній досвід. Обормоти не могли надивуватися тій зяповзятливости, з якою великий комбінатор рвав павутиння таємної змови навколо непорочних близнюків. Він метушився, влаштовував рандеву, з'являвся знову і знову зникав. Словом, було ясно, що бій буде виграно.

– Ви знаєте, що вам загрожує? – сказав він одного разу після чергового зникнення. – П'ятнадцять. П'ятнадцять років таборів суворого режиму.

Обормоти застогнали..

– Проте не все ще втрачено, і завтра я вам доповім про наслідки.

Перед тим «завтра» брати цілісіньку ніч не спали, стогнучи й охаючи. Таким непорочним, таким чистим – трапити в лещата країнчудесівського правосуддя, та це ж кінець усьому – життю й ідеалам.

На ранок Бендер припхався весь у поросі, немов проскакав навколо всього Кавказу.

– Ну, черга за вами! – втомлено впав він у крісло.

– Скільки? – скочили Обормоти.

– Сто тисяч за кожну дівку.

Обормоти полегшено зітхнули й кинули на стіл триста тисяч.

«Здається, я трохи прорахувався», – подумав великий комбінатор, обмацуючи очима паку грошей на столі.

«Здається, я вже трапив на ниточку, – у свою чергу подумав великий розвідник. – Так фінансувати може тільки...»

Капітан не докінчив своєї думки, та й без того було ясно, хто так може фінансувати шпигунів.

Того ж вечора Бендер і Тата сиділи біля телевізора і дивилися Водяного в ролі Мишки Япончика*.

«Ех, Япончик, Япончик! – носилося десь у Бендеровій голові. – "Все йде, все минає, і краю немає. Куди воно ділось, відкіля взялось? І мудрий, і дурень нічого не знає"*. Нема Япончика – є Остап Бендер. Не стане Бендера – буде ще хтось. Діалектика...»

І великий комбінатор поклав руку на голе плече Тати.

Обормоти після того мов удруге на світ народилися і вирішили на майбутнє бути обачнішими в жіночих справах. Обпікшись на молоці – вони тепер дули на воду.

***

Тим часом Бендера не полишала думка про інспекторську поїздку на місце схову його фондових капіталів. Уже понад рік він не був у тих місцях і не мав можливості помацати своє золоте теля. Поява Півтораівана, старого знайомого, не на жарт його схвилювала. Кілька разів йому вже навіть снилося, як проклятий, капітан залазить до схрону, вовтузиться там, і тільки його довжелезні ноги стирчать зовні, блискаючи штиблетами. Отже, будь-що треба було, заради власного спокою, скочити на ревізію. Справа полягала лише у тому, як це зробити. Бендер був твердо впевнений, що Дзюба завітав у Сочі виключно підглядати за ним,. Бендером. Вирватися з-під того нагляду йому здавалося було малоймовірним. Отже, належало піти на хитрощі. Ці хитрощі полягали з тому, щоб не тікати від Півтораівана, а навпаки – тулитися до нього. Бендер був вельми задоволений тим рішенням. І він вирішив підмовити Обормотів разом з капітаном зробити таку собі туристську подорож у гори. Цим він мав намір збити Дзюбу з пантелику.

Обормоти радо погодилися на Бендерову пропозицію, тим більше, що курорт їм за останній час досить таки набрид. Треба було трохи розважитися.

Великий розвідник, як і слід було чекати, поставився до цієї подорожі з великою підозрою – так що Бендерові сподівання збити того з пантелику не виправдалися. Цілком очевидно, що він цього не знав і хитро потирав руки. Півтораівана теж потирав руки. Взагалі, за останні дні. він був собою задоволений: виявилося, нарешті, обличчя розвідки, з якою він мав справу, а тепер ще передбачається підозріла експедиція в гори. Тут ґав не лови!

– Куди, ж ми рушимо? – поцікавився Півтораівана.

– На Сунжу*, – відповів Бендер, розгортаючи на столі мапу.

– А де це?

– У Чечено-Інгушетії, – тицьнув той пальцем у мапу.

– А що ми там забули? – спробував пожартувати Дзюба.

Цього було досить, щоб Бендер подивився на нього скоса.

«От пройда, – подумав він і навіть вилаявся: – беріївський осколок».

– Маршрут такий, – сказав він уголос, – до Грозного літаком, а там пішки до Карабулака*. Чудові місця.

Так, власне, й зробили. До Грозного полетіли на ІЛ-І8, а з Грозного, купивши рюкзаки і дещо з провізії, рушили понад Сунжею до Карабулака.

Стояла така спека, що, здавалося, гори навколо спливали потом. Добре, що хоч поруч була ріка, в каламуть якої можна було пірнути, коли вже надто допікало. За перший день, ледве пройшли десять кілометрів, причому зупинялися під усякими приводами, аби тільки присісти... То в когось муляло ногу, то чомусь давили наплечники, то якомусь з Обормотів бажалося кляцнути фотоапаратом, то, нарешті, когось тягло в кущі. Загалом мандрівка виявилася не такою приємною, як уявлялося спершу.

Зрадівши, що сонце вже сіло, вирішили розташуватися на ночівлю. З тою метою вибрали на узгір'ї невеличкий моріжок і розпалили вогнище, скорше задля так ведеться, ніж для потреби. Спорожнивши кілька бляшанок консервів і запивши те водою, кожен задер ноги догори, – і скоро табір огорнув сон. Було вже, мабуть, за північ, коли Остап Бендер прокинувся. Прокинувся і сів, прислухаючись до сонного хропіння. Погляд його зупинився на Дзюбі, який, в самих лише трусах – бо було парко – розтягнувся від і до. Бендерові ще звечора спало на думку, як би то було дотепно попорпатися в капітанових кишенях. Тому, не довго думаючи, він зайнявся цією важливою операцією, скориставшись з першої ж нагоди. Оглянувши всі капітанові причандали – від маґнетофонів до делікатних пістолетів – великий комбінатор пошкріб потилицю. Хоч у нього й була підозра щодо Півтораівана, але такого він не сподівався. Спорядження капітана промовляло про серйозність його намірів. На всяк випадок Бендер вирішив повитягати з пістолетів обойми – чого в житті не трапляється! – але, не розібравшись у механізмі, обмежився тим, що загаратав у дула по дерев'яному кілочкові.

Уранці між нашими туристами виникла суперечка, кому що нести.

Більшість стояла за те, що не можна далі терпіти таку непропорційність між вагою вантажу і власною вагою носія. Тому, після довгих дебатів, проголосували за те, щоб більший ніс більше. Оскільки найбільшим був Півтораівана, то не важко було зрозуміти, проти кого було спрямоване таке підступне рішення.

Надалі група виглядала так: попереду з майже порожніми рюкзаками йшли Обормоти, виспівуючи «Гей гук, мати, гук, де козаки йдуть», – а позаду плівся навантажений по самі вуха Півтораівана. Бендер ішов посередині. Він ніс порожній казанок і триногу до нього. Завдячуючи кращій організації, наступного дня пройшли двадцять кілометрів. Правда, ввечері капітан трохи поскаржився на втому. Третього дня пройшли вже тридцять. На четвертий, оголосивши себе бригадою муністичної праці, хотіли дати сорок, але Півтораівана послав усіх к чортам – і цим зірвав важливий політичний захід. Він перший звалився на землю і сказав, що далі не ступить і кроку, хоч до заходу сонця було ще далеко. Щоб піднести капітанів настрій, Обормоти запропонували проспівати щось на взірець «Нам пєсня жіть і любіть памагаєт»*. Проте Півтораівана зауважив, що коли людина втомлена, їй ніяка така пісня не допомагає ні «жіть», ні «любіть». Тоді Бендер сказав, що він заспіває щось одеське. Та не встиг великий комбінатор почати: «В тумане скрилась мілая Одеса»*, як здивовано зауважив біля свого горла гостру сталь кинджала. Таку штуку зауважили біля своїх горлянок й інші туристи.

– Адін звук – секін башка! – погрозили чеченці, що стали навколо.

Хоч як хотілося капітанові полежати, проте довелося йому топати далі, і вже не по дорозі, а дряпаючись скелями. От що значить не мобілізувати вчасно силу волі й здатися втомі! Тепер капітан картав себе за те, що затримав рух уперед, зірвав графік бригади муністичної праці та підвів себе й бригаду під удар.