Справа виглядала не просто кепсько, а навіть страхітливо кепсько. Єдине, що він зараз міг зробити, це подзвонити в управління, що він хворий. А там буде видко.

Так минуло три дні, а папка не знаходилася. Федорович аж схуд, і очі позападали. І тут йому в голову прийшла ідея. Ідея завжди приходить у голову, коли біда тисне. Він сів писати рапорт в управління про те, що такого і такого дня, там і там, на нього вчинено збройний напад, внаслідок чого пропала папка з секретними документами. Щоб підкріпити цю геніяльну вигадку, Федорович пірвав мундир і зробив на груді поріз ножем. Вважаючи, що цього не досить, він пішов із перев'язаною рукою до нічного сторожа дитячого садочку і так, ніби між іншим, сказав тому:

– Дістав ось на закуску. Ще з того вечора, коли я біля тебе проходив. Чув стрілянину?

– Авжеж чув, – не моргнувши оком, відказав старий, щоб не запідозрили, бува, що він тоді спав, як мертвий.

– Ну от, – пішов далі Федорович, вважаючи, що діло зроблено.

Проте найгеніяльніша ідея завжди має якусь манюсіньку дірочку. Звідки ж було знати начальникові, що якась дірочка зіпсує йому все? Коли він у найтраґічніших тонах доповів начальникові управління про збройний напад на свою особу, всю київську міліцію було зразу піднято на ноги. Збройний напад! На кого?! На начальника святошинського райвідділу! Негайно виявити банду! Виявити і знищити!

Оскільки справа була надто серйозною, за неї взявся сам полковник, начальник управління міліції. Насамперед він допитав нічного сторожа. Старий дідуган, щоб не вдарити «ліцом в грязь», намолов стільки, що, здавалось, принаймні, кілька десятків чоловіків напали на бідолашного Федоровича.

– Я сам бачив, як бився з бандитами міліцейський начальник. Щоб я вмер, коли не бачив, – божився дід.

Та раптом уся справа повернулася в інший бік, коли їх оточили пацани з дитячого садочку.

– Може, ото те ви шукаєте? – показав котрийсь замазюкану папку, вздовж і впоперек порізану ножицями.

– Де ви її видряпали? – потяг до себе папку полковник.

– А он там, біля г.. а, ходімо – покажемо. Там вона лежала.

Коли полковник схилився над величезною купою екскрементів, він, за звичкою, уважно обстежив її і навіть потяг шмат ґазети, що правила господареві за туалетний папірець. Коли він прочитав назву ґазети – «Країнчудесівський міліціонер», – справа для нього стала ясною від початку до кінця.

Того ж дня полковник викликав до себе святошинського начальника і, подаючи йому папку, сказав:

– Коли сідаєте с…и, то ніколи не забувайте, що поруч кладете папку.

Бідолаха Федорович сполотнів. Що там не кажи, а діло запахло бензиною. Щоб не спалахнула пожежа, Федорович змушений був підсунути полковникові пакунок з грішми, який він дістав від дівчат, і від якого полковник, певна річ, не відмовився.

Ось із яким громом відбувалася прописка Рози Шаланди в славному граді Києві.

***

Залишивши гепарда в бюро добрих послуг, капітан Дзюба кинувся на розшуки Обормотів. Поки він оббігав усі ресторації, близнюки, залишивши «Поплавок», посадовили, як ми вже знаємо, Розу Шаланду в таксі й пішли швендяти по місту. Капітан заскочив у «Поплавок» саме тоді, як Обормоти сідали в метро. Не гаючи ані хвилини, він помчав за ними, тримаючись віддалік, але не упускаючи з очей.

Вважаючи, що кілька чарок коньяку для них трохи замало, Обормоти, вийшовши на Хрещатику, вирішили продовжити гулянку в ресторації «Метро». Звичайно, Пітораівана покрався і собі за ними, мов тінь.

Випивши по пляшці старого добрячого коньяку, Обормоти трохи сп'яніли й відчули раптом, як завжди в таких випадках буває, незвичайний приплив енергії, прагнення вчинити щось незвичайне Усі троє враз понадималися, мов гиндики, і в очах кожного блиснув огонь. Оркестра грала меланхолійний «Київський вальс»*, і це дратувало наших героїв, яким хотілося чого завгодно, тільки не меланхолії. Майже біля оркестри сиділи київські футболісти Сабо, Біба, Банніков і боксер-чемпіон Віталій Попенченко*. Мабуть, їм теж набридло слухати, як «цвітуть каштани», бо Попенченко попрохав музикантів заграти «Ляну»*.

– Не «Ляну», а «Ріоріту» грайте, – кинули від себе Обормоти, яким раптом згадалася далека Арґентина.

– «Ляну»! – крикнули футболісти.

– «Ріоріту»! – крикнули Обормоти.

Оскільки Біба, Банніков і Сабо – це не те, що якісь там Обормоти – оркестра заграла «Ляну». Обормоти встали – всі троє – і підійшли до музикантів.

– Ми, здається, замовили «Ріоріту», – зловісно блиснули всі троє очима.

– «Ріоріта» вже давно фу-фу, – кинув через плече дириґент, – архаїзм.

– А оце бачите? – піднесли йому до очей пачку грошей Обормоти.

– Бачу, – кивнув дириґент, і оркестра заграла «Ріоріту».

Обормоти переможно глянули на футболістів і навіть подражнили:

Адьос, Марікіта!*

Це вже було занадто, і, природньо, таке зухвальство футболісти не могли стерпіти. Попенченко підійшов до Обормотів і сказав лише одне олово:

– Піжони*.

Таке зухвальство, природньо, не могли вже стерпіти Обормоти. І недарма ж в їх очах давно палав огонь. Усі троє раптом зігнулися, потім розігнулися і втелешили у щелепу боксерові знаменитий обормотівський хук. Від цього потрійного блискавичного удару боксер кулею вилетів до вікна, пробив скло і гепнувся на брук біля входу метро «Хрещатик». Обормоти крикнули «віва!» і кинулися на футболістів, у свою чергу ті кинулися на Обормотів. Та близнюки розгорнули шалений наступ, і ворог, відступивши, залишив на полі бою, під столом, футбольний м'яч. Захопивши трофей, Обормоти загаратали м'яча в буфет, а коли буфетниця викинула його, вдарили по буфетові ще раз, перебивши з кільканадцять пляшок. Природньо, у футболістів прокинувся професіональний запал, і вся знаменита трійка кинулася перехоплювати м'яча, причому Банніков, за звичкою, став на захист буфету й буфетниці. З великими труднощами він захопив м'яча і переслав його Сабо, але тільки-но той хотів віддати пас, як вискочила трійка Обормотів, і м'яч знову полетів у буфет. На щастя. Банніков, за звичкою, не пропустив м'яча і тим врятував буфет від цілковитого розгрому. Він перекинув м'яча Бібі, Біба – Сабо, а той лупонув з такою силою, що м'яч збив з ніг контрабасиста і пробив барабан..

Ресторація перетворилася на футбольне поле, а публіка – на болільників. з'явився навіть самозваний суддя, і хтось навіть крикнув «суддю на мило!». Взагалі, невідомо, чим би скінчився матч «Обормоти» – «Динамо», якби в залю не ускочили дружинники і міліціонери. Почалася така колотнеча, що нічого не можна було зрозуміти. Болільники гамселили дружинників, дружинники гамселили болільників. Суддя кричав, що до кінця першого тайму ще десять хвилин, і він не допустить і т.д. Обормоти навіть крикнули щось про демократію. Якась дівчина скочила на стіл і, ні сіло, ні впало, верескнула: «Геть самозваний країдчудесівський уряд!». Цього було досить, щоб по ресторації пронісся шквал: хтось комусь бив морду, хтось на комусь їхав, хтось ліз під стіл, хтось пищав, хтось верещав. Летіли бокали, пляшки, черевики, тарілки, стільці, столи, шніцлі, раки, торти, блюда типу «Метро», чиїсь галоші, – загалом, летіло все, що тільки могло летіти. У розпалі бою дехто біг до буфету, ковтав коньяк і знову кидався в бійку. Загалом, це була в мініятюрі колотнеча на ленінградському стадіоні імени Кірова*, що мала місце кілька місяців тому. Не дивно, що після цього разом з іншими в Ленінському відділку міліції опинилися й Обормоти.

– Хто такі? – спитали близнюків, коли до них дійшла черга.

– Обормоти.

– Ясно. Ще як?

– Що значить – ще як?