У залі – бурхливі оплески.

– Послухайте, – дещо дратуючись, звертається до діда лектор, – до чого тут ваша байка?

– Як то? Ви ж нам три години байки розказуєте, а моїй – зась?

І дід Микита сердито стукає костуром і, під регіт усієї залі, злазить зі сцени...

Повернувшись з лекції додому, дід Свирид так спохмурнів, що навіть полумисок з борщем відсунув, який йому послужливо поставила стара Свиридиха.

– Не буду їсти, – бубонить, – бо три вопроси мені голову сушать.

Стара тільки зітхнула співчутливо, а дід уклався спати. Лежить, крекче, а сну нема. Та й звідки він візьметься, коли три вопроси в голові сидять? «Атомна бомба – раз, – шепоче дід під ніс, – горизонт – два, соціялізм – три». І так задумався дід Свирид над тими вопросами, що куди не йде, і вони з ним. Навіть за повітку. Десь за кілька днів зліг дід зовсім. Лежить і шепоче: «Атомна бомба – раз, горизонт – два, соціялізм – три». Хотіла стара шептуху покликати, та дід як цикне:

– Цить і мовчи! Темнота! Шептуху, коли у нас медицина така, що і в Америці не знайдеш. Клич лікаря, коли вже так.

Покликала. Не йде.

– Клич удруге.

Удруге покликали. Не йде. А дідові зовсім паскудно. Навіть біля пупа крутить.

– Ще раз клич, – стогне дід.

Пішла, приходить.

– Каже дохтур, щоб ти сам ішов на прийом, коли хворий.

Покректав дід Свирид, робити нічого, якось треба йти. Доплентався. Народу – тьма тьмуща. Десь аж під вечір помацали діда з усіх боків.

– Це, – кажуть, – у вас старчеське. А так усе в порядку.

Ліки якісь прописали.

Лежить дід на печі, стогне, вже й вопроси з голови вилетіли, а ліки не помагають.

– Ну, – каже дід бабі, – клич свою шептуху, бо того доктора не докличешся, а сам не дійду.

Прийшла шептуха, стара, десь за сто чи під двісті, та така поганюща – матері твоїй лихо. Ніс, мов коцюба, з рота ікла стирчать, на лобі бородавка з яйце завбільшки та ще й отака волосина стирчить. Глянув дід на шептуху – аж знудило.

Походила по хаті стара відьма, пошептала, поплювала на всі боки, навіть дідові в око трапила, а далі, упхавши за пазуху шмат сала, й каже:

– Ні, не поможе, помирати дідові пора. Така вже на ньому печать.

Заголосила тут Свиридиха і за попом. Дід як побачив попові патли – затрусився весь.

– Мене? щоб з попом? безбожника? Тільки з оркестрою! – кричить. – І щоб промова.

– Сільон дух антихристів, – похитав піп головою і пішов.

Баба в сльози.

– Як же ти, – каже, – на той світ підеш без усякого отпущенія?

– Якось уже доплентаюоь, – дід із печі.

А тут, що не день, то вже хтось біжить дідову душу спасати. Спочатку свідок Єгови завітав, потім баптист, за ним – адвентист, молоканин, духобор, штундист, навіть якийсь чолов'яга з секти дванадцять апостолів. Дід Свирид тільки те й робить, що жене всіх під три чорти.

Прийшов скопець і каже дідові:

– Треба вам перед смертю тото відрізати – інакше не спасетеся.

Не встиг зникнути скопець, як із секти грішників хтось преться:

– Дуже, – каже, – вже ви праведний, согрішити треба. Убий кого-небудь, інакше до раю не трапиш.

Набридло все те дідові й каже він старій:

– Ходи до голови й проси коней, хай до лікарні везуть. Хочу за всіма правилами медицини померти, а тут діла нема – зженуть мене сектанти в домовину.

Пішла баба до голови, не дає голова коней, та й годі. То нема, то кудись післали, то завтра. Десь аж за тиждень, коли дід Свирид думав уже «Ви жертвою впали»* заспівати, під'їхав шарабан, діда туди і – вйо! до лікарні. Як побачили діда лікарі, руками замахали:

– Везіть звідки привезли. У нас і так повнісінько. У коридорах лежать.

– Та хоч якось притуліть, – хлипає Свиридиха, – однак не надовго.

– Хіба що так, – погодилися лікарі і звеліли покласти діда біля вбиральні: хай потроху помирає.

Минув день, другий... тиждень. Дзвонять з сільради:

– Як там дід Свирид? Бо баба спокою не дає, все до телефону бігає.

— Скажіть, хай забирає, помер, – відповідає чергова сестра.

Знову Свиридиха до голови. На труну дощок просить. Коней.

– От, матері його лихо! – лається голова. – Приспічило ж померти саме в таку пору.

Зробили дідові труну, не таку вже, щоб щось, аби лежати.

Поклали ту труну на воза, посадовили зверху діда Микиту – їдь!

Однаково з того Микити нема роботи – каліка.

До лікарні, як по старому, було з десятеро гін. Підтюпцем – вйо та вйо – опівдні дід Микита був уже там. Розпряг коней, завдав їсти, а сам до лікарів.

– Де тут, – питає, – небіжчик?

– Який небіжчик?

– Та дід отой, Свирид?

– А, отой! Он гуляє.

Дід Микита вирячив єдине око, не добере нічого.

– То, пробачте, сестра тоді наплутала, – пояснюють йому. – А дід той уже здоровий і помирати не збирається. Можете забирати. Ще стільки проживе.

Зійшлися старі, почоломкалися. Дід Микита аж регоче.

– Живий! Га-га! А щоб тебе!

І об поли руками б'є.

– Переодягайся борше, раз таке, та й хильнемо по тому случаю.

Посміялися діди, розпили пляшку добрячого перваку, і каже дід Свирид:

– Не помру, усім на злість не помру, заки не рішу оті три вопроси.

Далі сіли діди на труну, вдарили по конях і завели:

Пиймо, люди, пиймо тут,

На тім світі не дадуть!

Шлях ішов повз бердичівський гайок. Коли фіра порівнялася з ним, діди крикнули «тпру!», злізли з воза і поперли в кущі – до надвору. Покректавши, вони вже збиралися мандрувати далі, коли раптом дід Микита, дарма що мав одне око, зауважив непритомного Обормота.

– Куме, диви...

– А що там?

Обидва підійшли й похитали головами.

– Голісінький. Обібрала якась чортяка.

– Мо', помер?

– Та ні – диха.

Діди витягли Обормотові з рота шмаття і вляли горілки.

– Вставай, чоловіче, годі лежати.

Обормот очуняв і глипнув на дідів.

– Німий чи що?

Обормот ще не знав до ладу, як себе повести, але, полапавши кишені й не виявивши грошей, залементував. Чортові дівки ще й гроші поцупили.

– Чого не буває! – поспівчували діди і навіть почали оповідати про всякі випадки, та, вчасно схаменувшись, сказали:

– Їдь, чоловіче, з нами. Однак без штанів нікуди не рипнешся, а там ми щось придумаємо.

Дали Обормотові мішок, той загорнувся, поклав під голову піджака і притулився біля труни. А дід Свирид зняв віко й заліз до середини.

– На сон щось потягло, – позіхнув.

І знову, підтюпцем, вйо та вйо – приїздить дід Микита, під самі вікна Свиридової хати. А тут уже народу достогуста: дідова рідня, баби усякі, дітвора, і так – цікаві.

Тільки сказав дід Микита «тпру!» – а тут уже підбігає кілька чоловік, за труну, та до хати. Покрутили туди, покрутили сюди – ніяк у двері не впхають, замалі. Від тої шарпанини прокинувся дід Свирид, сів і каже:

Стривайте, люди, хоч злізти дайте.

Як побачили баби, що небіжчик з труни вилазить – як загаласують! Ті, що несли, труну додолу – та ходу. Дід Микита щось хотів був сказати, та на весь той ґвалт раптом на возі з'явився голісінький Обормот, спросоння забувши, мабуть, у якому він вигляді.

Після того зчинилося враз таке, що аж у районі стрепенулися.

– Ой, людоньки! небіжчики встають!

– Кінець світу!

Баби, чоловіки, малеча, навіть члени госпного парткому, що прийшли тут усім керувати, – все бігло в усі кінці, стрибало через паркани й тини, грюкало фіртками, дверима і лементувало.

***

Коли молодший Обормот зник, близнюки не знаходили собі місця. Вони гадали і так, гадали і сяк, але минув день, минув другий, а Миколи не було. Капітан дивувався разом з Обормотами і робив вигляд, що йому нічого не відомо, хоча, як ми знаємо, він був цілком у курсі справи. Брати обдзвонили всі відділи міліції, та все було даремно: той мов крізь землю провалився. На третій день вирішили подати в розшук. Дзюба все це тільки спостерігав. Він тепер більш ніж будь-коли був переконаний, що Обормоти інсценізували цю комедію з певною метою, і тільки цікавився, чим усе те скінчиться. Через того дурнуватого автоінспектора він загубив слід синьої «Волги», хоч і гасав цілісінький день по всіх навколишніх дорогах. Після цієї невдачі мимоволі довелося зайняти вичікувальну позицію. Йому треба було зібратися з думками, щоб виробити якийсь плян дій.