– Татунчик, – сказав він їй пестливо, з чого та зразу зробила висновок, що справа поважна. – Татунчик, є корова.

– Конкретніше?

– Узяв під опіку Обормотів.

– Тих самих?

– Тих самих. Розумієш, інтуїція ще ніколи не підводила мене. Я вже давно не бачив джентльменів, від яких за милю несло б контрабандною парфумою фірми «Льоріґан»* по сто рублів флакон.

– Зрозуміло.

– Мені також. Але на заваді стоїть одеська історія.

– Мене вони не побачать... але руку відчують.

– Маестро, туш! – вигукнув великий комбінатор. – Я знаю, що ти загаратаєш кулю в лузу.

Таким чином, над головами Обормотів раптово звис дамоклів меч, невідомо тільки, на якому мотузочку підвішений. Нічого того не підозріваючи, близнюки купалися в Чорному морі, пили «Ахмету»* і об'їдалися шашликами. Мабуть, дуже вже було цілющим Чорноморське узбережжя Кавказу, бо вже за тиждень молодший Обормот так міцно закрутив гайки своєї нервові системи, що почав задивлятися на жіночі ноги. Його вже не нудило і не трясло. Усі троє були вельми цим задоволені. Старший Обормот навіть вирішив від посту перейти на скоромне. І скоро для цього трапилася нагода. Якось вони одержали листа, зміст якого складали лише кілька рядків: ВАС ПРОСИТЬ ПРИЙТИ НА РАНДЕВУ ОДНА МОЛОДА ОСОБА. ЗА ВКАЗАНОЮ НА КОНВЕРТІ АДРЕСОЮ. ВИНАГОРОДУ ҐАРАНТОВАНО.

Те, що листа писала жінка, не було сумніву – і почерк, і запах були жіночі. Але чому без звернення і чому без підпису? Нарешті, якщо це рандеву з жінкою, то, безперечно, еротичне, а якщо еротичне – то до чого ж тут винагорода? Обормоти даремно морочили собі голову над усіма тими питаннями – пояснень вони не знаходили. Молодший Обормот, якого лихо вже навчило бути обережним, висловив навіть припущення, чи нема тут якої пастки. Щоб розвіяти сумніви, вирішили показати листа Бендерові, який ліпше знається на такого ґатунку сочинських делікатесах. Бендер глянув на адресу і розсміявся.

– Вам здорово поталанило. Це Свєта.

– Хто така Свєта?

– Молоденька дружина старенького міністра.

Обормоти посвистали.

– Боїтеся? – підморгнув Бендер. – Даремно. Все буде о'кей. Вона щоліта тут вибрикує з альфонсами.

– А що воно таке – альфонси?

– Те ж самісіньке, що й у Парижі. Жінка платить, мужчина розважає. Здається, зрозуміло. У Сочі їх тут ціла капела. Обслуговують нудьгуючих дамочок. Тим тільки й промишляють.

Обормоти образилися.

– Цього ще не вистачало. Щоб Обормот та був альфонсом. Ніби нам грошей бракує.

Останнє Бендер узяв до уваги.

« Еге, – подумав він, – а я таки не помилився».

А вголос сказав:

– А що ви, власне, втрачаєте? Зате самі зв'язки чого варті. Дружина міністра. Га? І не якогось задрипаного, а справжнього вовкодава. Хапайтеся – придасться.

Обормоти подякували й визнали, що Бендер має рацію.

– Якось тільки перед месьє ЗюбА незручно, – згадали вони про Півтораівана, – його ж не запрошують.

– Дурниці, покладіть це на мене, – заспокоїв їх великий комбінатор.

У призначений час Бендер запросив капітана на поважну розмову, а тим часом Обормоти вискочили на вулицю і майнули в гості до Свєти.

Випивши чарку, другу, капітан, звісно, поцікавився, що то за поважна розмова, задля якої Бендер поставив пляшку коньяку.

– А хіба ця штука, – постукав він по пляшці, – не є вже сама по собі поважною справою?

Півтораівана засміявся, прийнявши це за маленький жарт, та, завертівшись на всі боки і не зауваживши Обормотів, глянув на Остапа Бендера дещо підозріло.

– А де ж?.. – покрутився він знову.

– Обормоти? Пішли на променад, – недбало кинув Бендер.

Тут їх очі зустрілися, і кожний прочитав в очах того те, що хотів прочитати. Хіба не бувають помилкові тлумачення? І кінь спотикається на чотирьох, а Півтораівана мав, хоч довгі, але дві. Хоч раз у житті повинен був і він спіткнутися. Це був той самий єдиний раз, на котрий в якійсь мірі має право кожен великий розвідник. А капітан Дзюба був великим розвідником. Отже Півтораівана встав і, випроставшись на весь свій дядястьопівський зріст, зі страшенною витримкою ворухнув щелепами:

– Послухайте, Бендер, чи не здається вам, що ви помилково гуляєте на свободі?

На це великий комбінатор, не встаючи відповів:

– Послухайте, Півтораіване, а чи не здається вам, що людина давно вийшла з мавп'ячого стану, щоб тулити їй хвіст?

– Що ви маєте на увазі?

– А що маєте ви?

– Те, що ви встромляєте свого носа, куди не слід.

– Те ж саме кажу я й про хвіст. Часи Берії минули, шановний.

З цими словами великий комбінатор підвівся і вихилив чарку коньяку.

– П'ю за упокій його душі.

У свою чергу Півтораівана схопив пляшку і зі словами:

– П'ю за славетну країнчудесівську розвідку... – видудлив до дна.

– Хо! – пересмикнув плечима Бендер. – Чого вона варта, коли її очолюють іноземні аґенти*.

– Ви смієте! – почервонів з гніву капітан.

– Смію... – твердо глянув йому в вічі знизу догори Бендер і тицьнув йому червону книжечку, – ... як член партії.

Після цього капітанові нічого іншого не залишалося, як повернутися через ліве плече й піти геть. Можливо, він вчасно схаменувся, що зробив хибний крок.

Що стосується Бендера, то той поклав собі за мету зробити найближчим часом інспекторську поїздку з метою перевірки захованих фондів і перетранспортувати їх в інше місце.

Поки точився двобій Бендер-Дзюба, троє Обормотів щасливо дійшли до особнячка мадам міністерші. Що це був за особнячок і яке це було чудодиво, брати оцінили, тільки-но ввійшовши на подвір'я. Їх зразу охопила субтропічна екзотика у вигляді магнолій, олеандр, пальм і кактусів. Усе це. цвіло, пахло і вигравало усіма кольорами веселки. З поза цієї зелені будинок зі своїм червоним дахом визирав, мов мухомор з трави. Це була солідна споруда, ніби поставлена на віки. Двері їм відчинила служниця, молоденька дівчина з веселими очима.

– Прошу проходити, – сказала вона, перш ніж вони встигли назвати себе.

Пройшовши кілька розкішно обставлених кімнат, близнюки опинилися в невеличкому будуарі просто віч-на-віч з самою мадам міністершею. Першого погляду було досить, щоб скласти уяву про цю капризну істоту. Її характер виявлявся в кожній рисочці обличчя, в очах, посмішці, рухах. За зовнішністю це була точнісінько лялька з «Дитячого світу», літ двадцяти, не більше, з тою лише одміною, що ходила, балакала, посміхалася і, взагалі, подавала ознаки життя. Обормоти були вражені тою ляльковою подобою і навіть побоювались, щоб це в якійсь мірі не відбилося на їх чоловічій потенції і не призвело до ганебної капітуляції. Проте відступати було пізно.

– Ви, я гадаю, розумієте, чого вас сюди викликали? – дещо навіть згорда сказала лялька.

Обормоти пробелькотіли щось не зовсім виразне, цілком приголомшені таким прийомом.

– Я за вами спостерігала на пляжі, – продовжувала та, – в якійсь мірі ви відповідаєте моєму ідеалові мужчини. Крім того, ваша подібність одного до другого надає деякої пікантности в певній ситуації... м-м, сподіваюсь, вам ясно, що я маю на увазі? А зараз я попрошу вас роздягнутися.

Обормоти захиталися.

– Я чекаю.

Лялька кляцнула запальничкою і запалила сигаретку.

Обормоти ще раз захиталися, перезирнулись і махнули рукою. Зрештою, пізнання життя вимагає жертв.

Змірявши оцінювально їх чоловічу статуру, міністерша підвелася (досі вона сиділа, а Обормоти стояли, мов на чатах) і, поплескавши кожного по фізіономії, сказала:

– А тепер будьмо знайомі, песики: мене звуть Свєта. Прошу сідати.

Вона натиснула кнопку, і до них підкотився столик з фужерами й пляшками. Свєта налляла Обормотам по повному фужеру якогось питва, собі – цінандалі і запропонувала випити за знайомство.

Обормоти випили і похитнулися втретє, цього разу – від питва.

Свєта посміхнулася.

– Цьому коньякові півста років. Прошу шоколаду. Шоколад – це сила, а я зовсім не бажаю, щоб ви звалилися після першого ж тайму.