— Хто там? — питає фермерша.

— Джек Хеннефорд.

— Звідкіля йдеш?

— Із самого раю.

— Боже милостивий! Так ти, певної бачив там мого покійного старого?

Тут треба вам сказати, що з фермером вона одружилася будучи вдовою, і зараз питала про свого першого чоловіка.

— Як же не бачити, бачив, — відповідає солдат.

— Ну, і як він там? — питає фермерша, а сама вже й розчулилася.

— Та так собі. Лагодить старі черевики. А їсть одну капусту.

— Ох, бідолаха! — каже фермерша. — А чи не просив він мене що-небудь йому передати?

— Аякже! — у відповідь Джек Хеннефорд. — Сказав, що шкура для черевиків у нього вся закінчилася, і в кишенях порожньо. Отже, не завадило б тобі послати йому кілька шиллінгів. Було б на що шкурою запастися.

— Пошлю, пошлю! Благослови, Господи, його грішну душу.

І ось фермерша побігла до кімнати, дістала вузлик з десятьма фунтами та й віддала його солдатові.

— Передай моєму старому, — каже, щоб він узяв із тих грошей скільки треба, а решту нехай пришле мені.

Джек забрав гроші та й не став довго роздумувати, а скоріш забрався з ферми.

Тим часом фермер повернувся додому і спитав дружину про гроші. Та розповіла йому, що відіслала їх з одним служивим на небо, в рай, своєму покійному чоловікові, щоб той купив собі шкури — святим та янголам черевики лагодити.

Фермер спочатку розсердився на жінку і сказав, що в житті не зустрічав такої дурної. А жінка сказала, що він іще дурніший, коли довірив їй гроші.

Однак сперечатися було ніколи; скочив фермер на коня і погнався за Джеком Хеннефордом. Почув старий солдат цокіт копит і здогадався, що це фермер за ним женеться. Ліг він на землю, одну руку до лоба наставив, другою на небо вказує і сам туди ж дивиться.

— Що ти тут робиш? — запитав його фермер, притримавши коня.

— Господи, Боже ж мій! Оце диво, так диво! — вигукнув Джек.

— Яке там диво?

— Так он там чоловік прямісінько на небо летить, начебто по землі біжить.

— Ти й зараз його бачиш?

— Бачу.

— Де ж він?

— Злазь з коня і лягай на землю!

—А ти коня потримаєш?

Джек охоче погодився. Ось ліг фермер на землю.

— Нічого не бачу, — каже.

—Прикрий очі долонею і зразу ж побачиш, як чоловік щодуху мчить.

І справді, фермер побачив, як чоловік щодуху мчить, тільки то був Джек Хеннефорд — він скочив на коня та й утік.

Повернувся фермер додому пішки, без коня.

— От бачиш, — Сказала йому дружина, — виходить, ти ще дурніший за мене! Я лише одну дурницю зробила, а ти — одразу дві.

____________________

Французька народна казка

Колись у давні часи жила бідна жінка, у неї було два сини — Жан і П’єр. Дуже вони бідували, тому й пішов П’єр найматися до одного селянина в робітники.

— Скільки ти хочеш за свою роботу? — запитав селянин.

— Сто екю, — відповів П’єр.

— Нехай буде по-твоєму. Та ось яка у нас буде умова: тільки-но виникне сварка, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Я ніколи не серджуся, хазяїне, — сказав П’єр.

Не минуло й тижня, як П’єр посперечався з хазяїном, розсердився, і селянин побив його. П’єр повернувся до матері й розповів своєму братові Жану про те, що з ним сталося. Жан попросив брата показати, де живе хазяїн, і пішов найматися. Однак Жан не сказав, що він рідний брат П’єра.

— Скільки ж ти хочеш?

— Платіть мені сто екю, хазяїне.

— Нехай буде по-твоєму. Та ось яка у нас буде умова: тільки-но виникне сварка, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Я ніколи не серджуся, хазяїне.

Наступного дня хазяїн звелів Жанові везти зерно на ярмарок. Жан продав воза і четвірку коней, а гроші відніс братові. Коли повернувся до хазяїна, той і питає:

— А де ж віз та коні?

— Хазяїне, — відповів Жан, — я їх продав чоловікові, якого зустрів по дорозі.

— А що ж ти зробив з грошима?

— Гроші я віддав братові, якого ви побили.

— То ти розорити мене хочеш?

— Хазяїне, невже ви розсердилися?

— Оце ще, та щоб я розсердився через таку дрібницю!

— Ви. ж знаєте, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Та я й гадки не мав сердитися.

Наступного дня хазяїн сказав хазяйці:

— Я пошлю Жана зрубати найбільшого дуба, який є в лісі, він не зможе його притягти, а коли я почну його лаяти, він розсердиться.

Жан вирушив до лісу возом, у який запрягли четвірку коней; продав, як і минулого разу, воза й коней, а потім повернувся.

— А що ж це, — питає хазяїн, — де ж віз?

— Віз? Так я його залишив у лісі, він там застряг.

— Ой, то ти зовсім розорити нас хочеш!

А хазяйка кричала ще дужче:

— Ти нас вщент розориш!

— Хазяїне, — промовив Жан, — невже ви розсердилися?

— Оце ще, хіба я сердитимусь через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Та я й гадки не мав сердитися!

Одного разу, коли Жан на току молотив хліб, хазяїн зі своєю дружиною пішли снідати, а його не покликали. Жан навіть і оком не моргнув — начебто й не помітив; він пішов собі на ярмарок, продав увесь хліб, який змолотив, добряче поснідав на заїжджому дворі та й пішов до хазяїна.

— Жане, — спитав господар, — що ти зробив із зерном?

— Ви мене не покликали снідати. Я продав зерно і на ці гроші поснідав.

— Ти нас вщент розориш, Жане, старцями зробиш!

— Хазяїне, чи не розсердилися ви?

— Ще чого, буду я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!

—Та я й гадки не мав сердитися!

Хазяйка сказала чоловікові:

— Давай-но пошлемо нахабу стерегти поросят на далекому вигоні; людожер його з’їсть, і ми позбавимося лиха.

І ось Жан вирушив зі стадом на вигін. Опинившись біля житла людожера, він зайшов туди. В руці тримав горобця.

— А що, — запитав він людожера, показуючи йому горобця, — певно, тобі ніколи не злетіти так високо, як ця пташка?

— Ні, не злетіти, — відповів людожер.

— Я голодний — сказав Жан.

— І я теж. Що ми зготуємо на сніданок?

— Давай, — сказав Жан, — зваримо кашу.

Коли каша зварилася, вони сіли до столу. Жан заздалегідь пришив до одягу на животі велику-превелику кишеню, та й потихеньку складав собі туди кашу, поки людожер наминав за обидві щоки. Коли кишеня стала вже повна, Жан розпанахав її ножем і каша вивалилася на підлогу; потім він знову заходився їсти.

— Ти дивись, — сказав людожер. — Я теж хотів би так! Розріж і мені живіт!

Жан не примусив двічі себе просити: він так спритно розрізав людожерові черево, що той відразу ж помер.

Після цього Жан повернувся до своїх поросят і, обрізавши усім хвостики, продав їх, а потім повтикав хвостики в багнюку на найближчому болоті і повернувся до хазяїна.

— А де ж поросята? — запитав той.

— Вони потрапили в болото.

— Як же так? Треба ж їх звідти витягнути!

— Хазяїне, туди ніяк не пройдеш!

Хазяїн усе ж таки пішов подивитись, як же там справи; та коли він ухопився за один хвостик, гадаючи витягти порося, хвостик залишився у нього в руці, а сам він з розгону гепнувся в грязюку.