— Дай червінця!

Жінка впустила на стіл червінець, і мисливець поклав його перед собою. Кум злякано дивився на них, а потім вигукнув:

— Чоловіче, що це ви робите?

— Хіба не бачите, куме? — засміявся мисливець. — Оцей молоток має чарівну силу. Кожна жінка випльовує з рота по червінцю, якщо стукнути її у скроню!

«Знову якесь шахрайство», — подумав кум. Та мисливець мовчки торкнув жінку молотком, і на стіл покотився другий червінець.

Мельник аж горів, дивлячись на гроші, і раптом нетерпляче вигукнув:

— Продайте мені цей молоток!

— Овва! — мовив мисливець, вдарив утретє і поклав перед собою ще одну монету.

— Я вам дам сто червінців! — крикнув мельник. Та мисливець тільки засміявся, вдарив учетверте і вже мав на столі чотири золоті монети.

— Двісті червінців! Ходімо до млина, я готівкою заплачу! — не відставав мельник.

Мисливець удав, що розмірковує, а тоді сказав:

— І не хотілося б мені випускати чарівний молоток із хати, та вже вам, пане куме, продам!

Пішли вони до млина, про ту сотню, яку мельник заплатив за рушницю, уже й не згадували, мисливець дістав двісті червінців і повернувся додому. А мельник покликав жінку в комору, посадив її за стіл і сам сів навпроти.

Потім узяв молоток, клепнув паніматку по скроні і наказав:

— Дай червінця!

— Чи ти здурів? — зарепетувала мельничиха, але чоловік клепнув ще раз і ще.

Мельничиха була жінка рішуча, люди про неї казали, що в її мізинці більше розуму, ніж у мельника в голові. Стала вона перед мельником і так вибатькувала його за дурість і зажерливість, що сидів він, мов рядном накритий.

Розлютився мельник на мисливця і ну похвалятися, що піде до замку і заявить, аби шельму-кума кинули в холодну.

— Нікуди ти не підеш! — вирішила мельничиха. — І нікому й словечком не обмовишся! Сам знаєш, що пани тебе не люблять, вони рознесуть по всіх-усюдах, що ти пришелепуватий, люди над нами глузуватимуть, і ти, крім збитків, матимеш іще й сором! Іншим разом не будь такий ласий, у нас і свого вистачає!

Мельник промовчав, але відтоді обминав мисливця десятою дорогою і ладен був зробити добрячий гак, аби тільки з ним не зустрічатися.

________________

Чеська народна казка

Якось один чоловік віддав свого сина до школи. Коли хлопець приїхав на літо додому, батько розпитав, як у нього йде навчання, і мовив:

— Хотілося б мені побачити, чого ти вже навчився. Знаєш що? Ходімо до кума, він дуже вчений чоловік, і ти з ним побалакаєш!

Після полудня пішли вони до кума, посиділи, попоїли, а тоді батько попрохав кума трохи вивірити хлопця. Кум і спитав:

— А скажи-но мені, як зветься той звір, що ловить мишей?

— Цей звір зветься кіт, — відповів хлопець.

Кум вигукнув:

— Овва! Він зветься спритністю!

Батько покрутив головою, а кум запитав:

— А як зветься те, на чому ми варимо їжу?

— Вогонь! — відповів школяр.

—Овва! — знову заперечив кум. — Ця штука зветься пекучістю!

Батько вочевидь почав хмурніти, а кум випробовував хлопця далі:

— А як зветься ота хата, куди ми звозимо снопи з поля?

Хлопець здивувався, що хрещений питає його про такі прості речі, і відповів:

— Та стодола ж!

Кум засміявся і сказав:

— Овва! Вона зветься достатком!

Батько сидів, мов на голках, та кум вів своєї:

— А як зветься те, що носить на собі кораблі?

— Вода, — відповів хлопець.

— Овва! — вигукнув кум і зацідив кулаком по столу. — Та штука зветься могутністю!

Тут батько вже не втримався, узяв ціпка і добряче відлупцював школяра. Хлопець гірко плакав, та батько погнав його додому і по дорозі всипав йому ще.

Під кінець літа пішов хлопець разом із батьком до кума попрощатися. Зайшли вони у двір і побачили, що наймичка вибирає з кабиці попіл, а під ноги їй увесь час лізе кішка. Наймичка розгнівалась і сипонула на кицьку попелом із лопатки. У попелі лишилися розпечені вуглинки, вони застрягли в кішки на спині, і шерсть у неї затліла. Кішка, наче скажена, шугонула в стодолу, полізла в солому, і солома враз зайнялася.

Батько побіг у хату, хлопець метнувся за ним і закричав:

— Ой-йой-йой! Спритність із пекучістю скочила у достаток, біжіть мерщій з могутністю!

Кум вибалушив очі і промовив:

—Тю, синку, я тебе не розумію. Що сталося?

Тоді хлопець знову закричав:

—Спритність із пекучістю скочила у достаток, біжіть мерщій з могутністю!

— Та я ж тобі кажу, що не розумію! — вигукнув кум. — Кажи, що сталося?

Тоді хлопець сказав:

— У кішки загорілася шерсть, вона скочила в стодолу, несіть швидше води!

Кум із батьком вибігли надвір, та стодола вже зайнялася. Кум побивався, рвав на собі чуба і голосив:

— І що це мені до макітри влізло, і чого це я вчив тебе говорити не по-людськи! Оце мені кара!

— Авжеж, — мовив батько і відтоді не водив сина до кума на іспити.

________________

Індійська народна казка

Жив-був собі чоловік. Мав він дружину і дванадцятеро дітей, а грошей — жодної рупії! Діти плакали з голоду, а батьки не знали, що його робити. Розгнівався той чоловік на Бога та й подався шукати свою долю. В лісі він зустрів верблюда з двома мішками золота. Верблюд цей належав одному цареві. Колись його разом з іншими верблюдами відправили до іншого царства. І сталося так, що вранці царські слуги вирушили з караваном уперед, а цього верблюда забули. І мандрував верблюд густим лісом ось уже дванадцять років, тягаючи на собі мішки з золотом.

Верблюд запитав бідняка, куди той іде.

— Іду шукати свою долю, — відповів бідняк, — хочу дізнатися, чому ж я такий бідний.

— Дізнайся тоді, — сказав верблюд, — чому я мушу носити ці два мішки з золотом і не можу ні лягти, ні сісти, ні води попити, і все ходжу та ходжу.

—Добре, — сказав бідняк, — дізнаюсь.

І пішов далі.

Прийшов він до річки, у річці жив алігатор, цар риб. Алігатор допоміг біднякові перебратися на той берег, а коли вони вийшли на сухе, запитав, куди той іде.

Чоловік відповів:

— Іду шукати свою долю. Хочу знати, чому я такий бідний.

— Дізнайся тоді, — сказав алігатор, — чому ось уже дванадцять років у мене нестерпно пече в череві.

— Дізнаюсь, — сказав чоловік.

Ішов він, ішов та й зустрів тигра. Лежить тигр, а лапу йому проштрикнуло величезною колючкою.

— Куди ідеш? — запитав тигр у бідняка.

— Іду шукати свою долю. Хочу дізнатися, чому я такий бідний. Сказали мені, що доля моя — за дванадцять днів ходу від мого села, що вона лежить на землі, і що я повинен взяти дрючка і бити лежачу долю.