— Добре ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Хто відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і перше.

— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!

А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:

— Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?

— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).

— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.

— Візьми.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й. поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер води на коромислі.

— Що це ти, бабусю, несеш?

— Воду, синочку.

— Дай же й мені напитись.

— Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.

— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води з вас довіку.

Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город підтюпцем і розповіла всім жителям, що іде такий чоловік, що воду їм дасть. Жителі всі вийшли назустріч тому чоловікові з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік угород, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. Люди нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:

— Поїду ще в те королівство, де королівська дочка нездужає, — може, вилікую її.

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королівських хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та ойкають! Він і питає їх:

— Я чув, що у вашого короля дочка дуже хвора. Хай хоч як вони її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.

— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не вдіють, а ти й поготів!

— Отже скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже цьому чоловікові:

— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Незабаром і справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не подав і виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям наказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись він їхати, запросили у двір. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

— З якого ти королівства?

— З такого-то.

— Із якого города?

— З такого-то.

— Як звати?

— Так-то.

Тут король і зізнався, що він його небіж — той, що безвісті пропав.

— Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

— Як же це сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, разказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві,

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

__________________

Чеська народна казка

Жив-був колись пастух, якось випасав він овець на горі. Бачить: на іншій горі щось світиться. Пішов подивитись, а там, невідомо звідки взялася, лежить золота ступка. Приніс він її додому і каже дочці:

— Віднесу її в палац і подарую королю!

— Не роби цього! — умовляє дочка. — Адже товкачика до неї немає. А король вимагатиме товкачик. Що ти тоді робитимеш? Тільки біду собі наживеш!

Не послухався пастух дочки, пішов до палацу. Прийшов до короля і каже:

— Милостивий королю, візьми від мене золоту ступку.

— А де товкачик?! — закричав король.

— Не було товкачика, милостивий королю, — відповідає пастух. — Знайшов я лише саму ступку.

— А, то ти обдурити мене хочеш! — розгнівався король. — Собі хочеш забрати золотий товкачик! Якщо через три дні не принесеш його, заплатиш головою!

Засмутився пастух, каже:

— Треба було послухатися дочки. Казала ж вона, що, як побачиш ти ступку, будеш вимагати й товкачика.

Здивувався король:

— Невже у тебе така розумна дочка? Тоді перекажи їй, що коли вона прибуде до мене ні пішки, ні верхи, ні гола, ні одягнена, ні вдень, ні вночі, ні вранці, ні ввечері, тоді я одружуся з нею, а тобі все вибачу і не вимагатиму товкачика.

Прийшов пастух додому засмучений і розповідає дочці, що з ним сталося в палаці.

А дочка зовсім і не злякалася! Загорнулася в риболовну сітку, сіла верхи на козла, сама іде на ньому, а ногами по землі переступає. І приїхала вона до короля ні вдень, ні вночі, ні вранці, ні ввечері, а на світанку. Як побачив король, що одягнена вона в риболовну сітку, приїхала на світанку, на козлі сидить, а ногами по землі переступає, так відразу ж і сказав їй:

— Бачу, що ти справді розумна! Будь моєю дружиною! Та тільки ніколи й нікому не допомагай порадою. Пам’ятай, тільки-но порушиш обіцянку, повинна будеш звідси піти.

Одружилися вони та й зажили душа в душу. Дружина пам’ятала домовленість і нікому не допомагала порадою.

Та ось одного разу стався такий випадок: у бідного селянина його єдина кобила народила лоша. Лоша народилося таким прудконогим й веселим, побігло воно в сусідній двір до багатого селянина та й стало гратися з його жеребцем.

А той багатій був зажерливий, мало йому було свого добра, закрив він лоша у своєму дворі, а коли бідняк прийшов по нього, багатій сказав, що то його лоша.

Почали вони судитися і до тих пір судилися, поки справа не дійшла до їхнього короля. Але ж відомо, що король завжди на бік багатого стане, то й присудив король лоша багатієві.

— Дитя завжди до своєї матері біжить, отже, жеребець і є його мати, — розсудив король.