– Гнила версія, – заперечив Інга. – Або це не рай, або ми не померли. Тому що мені особисто, на відміну від вас, рай не світить, значить, якщо ми померли, і ви поряд зі мною, то ми не в раю…
– А чого ні? – раптом втрутився Грубий, – А вдруг наверху амністія? Нам грішки наші земні скостили і всіх в рай, – коротун задоволено посміхнувся.
– Добре, а яка у Вас версія? – звернувся до Інги дідо.
– О, ми як в клубі знатоків, – засміявся Грубий і, простягнувши руку до центру стола, покрутив уявну дзиґу та заіржав: – Іііго-го-го… – подивився на інших, – Тільки нас п’ятеро.
– Шестеро, – з’явилася офіціантка із маленьким блокнотом та ручкою в руках, – З вами ще Муза. Замовляйте.
– Дєвушка, – вальяжно звернувся Інга, – Півка, пжалуста.
– Пива нема, – відрізала офіціантка.
– А чого? – єхидно запитав Інга.
– Тут і так вставляє, без пива, – почув він у відповідь.
– А мене не вставляє, – Інга розвів руками і криво посміхнувся.
– Ваші проблеми, – відповіла на те Офіціантка. – Замовляйте!
Кліо вирішила не вдаватися в подробиці опису та переліку хто що собі замовив. Водночас Вона погоджувалася з думкою, що для уважного дослідника інформація такого роду може принести неабияку користь. Просто ж, відверто кажучи, їй не хотілося робити зайвих рухів пальцями по клавішах друкарської машинки. Тому Вона обмежилася лаконічним реченням: «Прийнявши замовлення, Офіціантка пішла геть».
Прийнявши замовлення, Офіціантка пішла геть.
– Так яка у Вас версія? – повернувся до початої розмови дідо.
– Раунд другий. Бам! – прокоментував Грубий і знову заіржав.
– Дурять нас, – відповів Інга, – Наставили декорацій. З жиру бісяться.
– До речі, – вставив слово Антон. – ота зелена трава і синє небо, словом, в мене картинка така в комп’ютері, заставка на робочий стіл. Вона входить в стандартний набір для кожного компа.
– Точно-точно, – підтримав Інга. – Я вже пригадую, що теж колись бачив таке.
– Значить, у нас є три версії, – підсумував дідо. – Потойбічний світ: чи то рай, чи то пекло, чи то щось третє; комп’ютер і декорація в офісі.
– Запиши четверту, – активно втрутився Грубий, – СІЗО, – і він за допомогою чотирьох пальців двох рук зобразив решітку та урочисто продемонстрував її своїм співбесідникам.
– Що це у вас за нахил такий: СІЗО, амністія, мєнти, – обережно зауважив вусань.
– Обґрунтуйте, – попросив дідо.
Грубий задумався, подивився вгору.
– Народна мудрість: «Від тюрми і від суми не зарікайся».
Іван Тимофійович запитально глянув на коротуна, а той продовжив:
– От ти, дєд, нарушав закон хоть коли-небудь?
– Ні, – твердо відповів Іван Тимофійович.
– А ти його читав, той закон? – продовжував коротун.
– Ні, – вже не так впевнено відповів Іван Тимофійович.
– О! – констатував Грубий, – От прикинь, дєд, щас заканає сюда слєдак з папочкою, зачитає тобі закон, розчеше тобі красіво, і вийде, що ти всю свою жизнь тільки те й робив, що закон нарушав. Зшиють дєлюгу в три сєкунди. Не зчуєшся, як на нарах лежати будеш: «И небо в клеточку, друзья в полосочку», – завершив Грубий.
– Гм. Гм – задумався дідо, – Що ж, версія робоча…
Тут знову з’явилася Офіціантка з величезною тацею, заставленою тарілками і склянками. Вона швидко поставила їжу на стіл та пішла геть.
– Смачного, – побажав дідо, і всі дружно почали їсти.
Муза вирішила опустити і опис сцени обіду. «Зрештою, – думала Вона, – обіди, вечері та сніданки дуже поширене явище на цьому світі. Про них й читати не треба, достатньо піти в будь-який заклад громадського харчування і просто подивитися».
Потім Кліо прийшла до висновку, що детальним описам їжі є гідне місце – а саме, – підручник з гігієни харчування для студентів-медиків.
Поки Вона думала про освітню літературу, п’ятеро людей вже закінчили свою трапезу.
Через сорок хвилин на столі стояли порожні тарілки. Знову з’явилася Офіціантка.
– Спасібо, баришня, дуже вкусно, – подякував Грубий.
– «Спасібо» в кишеню не покладеш, – відповіла на те Офіціантка.
– Нє вапрос, баришня, – Грубий несподівано і цілком невмотивовано перейшов у режим «плачу за все»; дістав з кишені сто умовних одиниць і недбало простягнув дівчині. – На, здача на чай.
Інші четверо затихли від такого несподіваного пасажу і з цікавістю спостерігали за перебігом подій, наче глядачі в театрі.
Дівчина взяла купюру двома пальцями і недбало відкинула її:
– Вася, твоє лаве тут не канає. Хто посуд буде мити? – Офіціантка запитально і пильно поглянула на всіх.
Грубий тим часом перемістився з крісла на підлогу і навкарачки поліз за грошима, примовляючи:
– Тут не канає. В іншому місці заканає, – режим «плачу за все», так і не досягнувши свого апогею, перейшов у режим «активного пошуку і накопичення грошових знаків».
Антон підвівся і спокійно сказав:
– Я помию.
Офіціантка підійшла до столу, допомогла хлопцю зібрати брудний посуд і разом вони пішли геть.
Грубий нарешті підібрав цінний папірчик, сів на крісло, розпрямив на столі гроші, розгладив їх, подмухав на них, примовляючи:
– От баби, не канає їм бабло, натурою хочуть.
8
Здалеку почулися гра на акустичній гітарі та впевнений чоловічий голос, який щиро виконував героїчну пісню іспанською мовою:
Aprendimos a quererte2
desde la historica altura
donde el sol de tu bravura
le puso cerco a la muerte…
Інга насупився, почувши нову мелодію; тривала ротація у ефірі мелодії «Jingle Bells» залишила у його серці надто яскраві враження і тим самим відбила бажання чути та слухати будь-яку іншу музику.
Грубий продовжував розгладжувати купюру та знічев’я почав підспівувати, хоча в своєму житті, окрім американського слова «бакси», жодних інших іноземних слів не вживав:
…Aqui se queda la clara,
la entrenable transparencia
de tu querida presencia
Comandante Che Guevara…
Дідо і вусань ще не встигли оговтатися після попередньої сцени, тому просто мовчки спостерігали.
Інга перевів погляд на коротуна і за якусь мить він збагнув, що Офіціантка розуміла під поняттям «вставляє». Інга відчув легку тривогу і м’яко штовхнув свого сусіда:
– Грубий, ти шо?
– Га? – перервав свої справи коротун, – Що таке?
– Нічого – полегшено зітхнув Інга, – провєрка связі.
Музика і спів зазвучали ще голосніше, і перед очі людей викотився маленький компактний електромобіль для коротких подорожей під час гри в гольф. Електромобіль тягнув за собою дві відкриті платформи з широкими м’якими сидіннями та легким смугастим тентом замість даху.
Керував цим потягом смуглявий худий чоловік в сомбреро, барвистому пончо, темно-синіх джинсах і в сандаліях на босу ногу. Його лице прикрашали акуратні вуса: ніби дві короткі чорні шнурівки над верхньою губою. Він їхав та співав, а акомпанувала йому душевна гітара:
…Tu mano gloriosa y fuerte
sobre la historia dispara
cuando todo Santa Clara
se despierta para verte…
Помітивши людей, водій зупинив свій потяг. Доспівав куплет до кінця і замовк. Різко обірвався гітарний акорд.
– Buenos dias, amigos3! – весело привітався водій.
– No pasaran4! – Іван Тимофійович випалив перше, що прийшло йому до голови іспанською мовою, і підняв стиснуту в кулак праву руку. Одягнутий на голові діда берет, в цю мить робив його схожим на ідейного революціонера і борця за справедливість. Причому борця за справедливість у всьому світі, а не у своїй окремо взятій країні.
