Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– А може ліфт, теє, обірвався? Впав, і ми всі загинули? І потрапили на той світ?

Дідо промовчав, але одночасно й зрозумів, висловлюючись науково, що версія робоча, тому зі швидкістю думки його мозок одразу розпочав аналіз основних подій власного життя та за дуже короткий час прийшов до висновку: «Душа моя цілком заслуговує на райський відпочинок». І дідо промовив:

– В такому випадку, сподіваюся, що це не пекло.

– Еге ж, – підхопив рятівну думку вусань, – Щось не схоже…

Тут дідо аж сам здивувався, на нього ніби щось найшло, він різко обірвав співрозмовника та гостро запитав:

– Не схоже на що?!

– На пекло, – розгублено відповів вусань.

– А звідки ви знаєте, як виглядає пекло?! – продовжував дідо, ще більше розпалюючись. Ним потроху почала оволодівати паніка, і вусань помітив цю зміну.

– Н-не знаю, – від хвилювання вусань почав заїкатися. – Н-не знаю… Але нам з-з-завжди г-говорили…

– О, Господи, – дідо впав на коліна, благально звів очі до неба, і, затиснувши під пахвою ціпок, склав руки для молитви. – Господи Боже наш, відвічний Творець усього сущого, які ми дурні і недалекі! Шість мільярдів, Боже, а толку ніякого, одні глупства в голові…

Дідо раптом зупинив своє звернення до вищих інстанцій, швидко встав, поправив свої штани і пояснив свій несподіваний пасаж:

– Щось найшло на мене, але вже все в порядку, я при собі.

– Ху, – полегшено зітхнув вусань. – А я трохи перестрашився, – чесно признався він. – Та все ж у Ваших словах є доля істини.

– Ви думаєте? – зацікавився дідо.

– Ну, так! – продовжив вусань, – Не всі шість мільярдів глупі. Ми ж з вами… так би мовити, трохи порозумнішали… – скоріше запитував, аніж стверджував вусань.

– Хіба зовсім трошки, – погодився дідо, і вони весело розсміялися.

Сміялися чоловіки недовго, рівно стільки, аби знову врівноважитися, бо такі одкровення не кожного дня бувають, та й не з кожним.

– Куди підемо? – весело запитав дідо.

– А он там щось біліє, – вусань помітив зміни на загальному тлі – на одному із узвиш з’явилося щось біле: чи то вивіска, чи то плакат, чи то стіна будинку.

№ 1

Він йшов поволі і чим далі просувався, тим сильніше навколишній краєвид йому щось нагадував. Що? Що саме? Десь він вже таке бачив.

І нарешті він згадав. Все стало таким очевидним! Як він одразу не второпав? Це ж заставка на робочому столі його компа. Точнісінько така сама: зелена трава і блакитне небо.

Він зняв з вуха непотрібний тут блютуз, поклав його в рюкзак і пішов поволі далі. Разом з ним рухалися його думки та образи, які яскраво ілюстрували ці думки:

«А що, коли я потрапив у якийсь величезний комп’ютер? І мене винесло на робочий стіл. А хто ж тоді юзер тої машини? Бог? Бородатий дядько з довгим сивим волоссям в білосніжному хітоні і легких сандаліях. І, поки люди на Землі за теорією природного добору Дарвіна практично втілюють принцип «Хто сильніший – той ситніший», Бозя бавиться на своєму компі в якусь стрілялку чи в квеста, або просто пасьянс «Косинка» розкладає. А інколи по мережі до нього віруси потрапляють. І нещодавно до нього залетіло 5 нових вірусів, і скоро їх злапають та, в кращому випадку, пролічать, а в гіршому… До речі, а куди потрапляють усі знищені на Землі електронні файли?… Та ну, то якась маячня. На фіга Богу комп’ютер?»

Він спробував відмахнутися від цих дивних думок, та вони знову поверталися і настирливо роїлися в його голові:

«А нам на фіга комп’ютер? Помічна ж штука. І коли в нас є, то Бог й поготів має. Це ж від нього всі ідеї. Чи не всі? Чи не від нього?…»

І йому дуже-дуже захотілося, щоб хтось був біля нього поряд, та хоч би й ті попутники з ліфту, бо на самоті з такими думками просто лячно. Хоча би хтось був поряд, щоб поговорити на іншу тему, чи просто послухати інших та відволіктися від тих думок.

І на узвишші з’явилося щось біле: чи то вивіска, чи то плакат, чи то стіна будинку.

Він пришвидшив ходу в напрямку того узвишшя: «Швидше, швидше, може когось зустріну».

№ 2 + № 5

Втомлений молодий чоловік, тримаючи під пахвою течку, засунувши руки в кишені і насвистуючи собі під ніс якийсь марш, ступав по зеленому трав’яному килимі. Поряд з ним, тримаючи в руках борсетку і дивлячись собі під ноги, йшов тілистий коротун.

В голові коротуна з’явилися певні роздуми щодо особистої безпеки: «Може цей тіп – мусор? Бач, яку папку має. Точно, мусор. Оце я, вася, попав… Ногами в маргарин, по самі помідори. Блін. І як я одразу не догнав? Тепер, вася, маєш мєнінгіт…»

Непомітно для молодого чоловіка його насвистування стало повторювати ритм композиції «Jingle Bells», яка продовжувала звучати всюди. Та за якийсь час він врешті усвідомив, що мимоволі підсвистує загальному музичному фону:

– Тьху, прилипла, як гівно до ребристої підошви…

– Що? – перервав свої роздуми коротун.

– Та «Jingle Bells» той причепився, влізло в голову і крутиться там, – пояснив молодий чоловік.

– А ти взагалі куди їхав? – вирішив перевірити свої попередні припущення коротун.

Молодий чоловік зверхньо поглянув на співрозмовника:

– На кудикіну гору.

Такої відповіді коротун аж ніяк не очікував, тому дещо знітився, проте продовжив спробу довідатися більше про свого несподіваного попутника:

– Ти шо, досі кисляк давиш? Якого милого? То все дєд, провокатор хрєнов, його навіть привлєкать можна за розпалювання міжетнічної ворожнечі, – коротун повторив фразу, нещодавно почуту в телевізійних новинах. – Я собі їхав спокійно, он борсєтку знайшов, – коротун підняв догори руку, в якій тримав борсетку, – видзвонив власника, хотів віддати, а тепер он хожу хєр знає де, – коротун глянув довкола. – Стрєлу двінув…

– А мені по барабану, – перервав монолог коротуна молодий чоловік і раптом почав насвистувати мелодію пісні «Наша служба и опасна, и трудна1». Зачувши нові рулади, коротун однозначно вирішив: «Точно, мусор».

– Перекур, – постановив втомлений молодий чоловік, і парочка зупинилася, потім всілася на м’яку траву. Молодий чоловік, продовжуючи насвистувати мелодію пісні «Наша служба и опасна, и трудна», видобув з кишені штанів пачку сигарет і запальничку, дістав дві сигарети, одну мовчки простягнув коротуну, той взяв.

Припалили, глибоко затягнулися, випустили дим. Затягнулися ще раз, дим клубами поволі підіймався вгору.

Зненацька зверху полилася вода. Однак попри опади, небо залишалося таким самим блакитним й сонячним як і раніше, а струмені води фонтанчиками розбризкувалися в усі боки, ніби з пристрою для поливання газонів. Сигарети зашипіли і в одну мить стали абсолютно непридатними для куріння.

– Во, западло, – роздратовано промовив коротун.

– Блін, і сховатися нема де, – додав молодий чоловік.

Краєм ока коротун помітив, що на узвишші з’явилося щось біле: чи то вивіска, чи то плакат, чи то стіна будинку:

– Он, дивися, там щось є, чешемо туди.

І двоє, обравши новий напрямок, швидко побігли.

6

Кліо ще не знала достеменно, у що перетвориться для них оте біле – чи то вивіска, чи то плакат, чи то стіна будинку на узвишші. Особисто для Неї не існувало нічого такого, що було би варте особливої уваги. Вона відчувала рівновагу природно – без опори на рятівні зовнішні форми. Але присутність п’ятьох людей та коливання хвиль їхніх психофізичних біополів вносили в ідилічну картину світу навколо них їхні специфічні поняття та уявлення про нього і те, що з ними надалі може чи не може статися. І цей факт все ж слід було враховувати.

А стосовно води, то тут її сприйняття, та відчуття п’ятьох осіб були одностайними – зверху лилася справжня прохолодна рідина без запаху, без смаку та без кольору. Щоправда була одна маленька відмінність – Вона просто дивилися на те, як вода поливає людей, а п’ятеро мандрівників промокли наскрізь, відчувши воду і на дотик, і на смак.

вернуться

1

Популярна у Радянському Союзі пісня про роботу міліціонерів.

5
{"b":"603610","o":1}