Тим часом внизу, похитуючись на повороті, поважно прогуркотів старенький трамвай, проїхав ще метрів з п’ятдесят і зупинився навпроти аптеки. Різко з ляскотом розчахнулися двері, випустивши на вулицю небагатьох пасажирів. Серед них яскраво виділявся своєю жвавістю дідо з акуратною борідкою, в береті та льняному костюмі. В правій руці він тримав ціпок, який радше виконував функції прикраси чи аксесуару, аніж слугував додатковою точкою опори при ході.

Вона уважно оглянула новоявлений типаж, в задумі аж почала гризти перо, і залишила на черговому квадратному клаптику паперу 10х10 см запис: «№ 4 – дідо з ціпком».

Подальше обсервування поєднувалося із переглядом афіш та рекламних постерів на тумбах, стовпах, парканах та в інших несподіваних місцях. Пропозиції на цих афішах були так собі, і Вона вирішила, що її Сестри-Музи напевно пішли у відпустку, бо вже вельми оте все скидалося на творене одним лівим заднім копитом.

«А мені то що? – подумала Вона, – Може, так і треба».

– Може, так і треба, – почула Кліо голос і побачила низенького, тілистого, коротко підстриженого молодого чоловіка. Він стояв обличчям до воріт будинку (на цих воротах Вона власне розглядала одну з численних афіш) і спиною до вулиці та пильно, наче митник на кордоні, проводив ревізію вмісту шкіряної борсетки. Відсутність грошей його дуже засмутила, проте наявність численних та різноманітних документів вселяла надію отримати певну суму у винагороду за повернення «знайденої» борсетки.

– За возврат, дядя, заплатиш пару сотень, – промовив молодий чоловік, глянувши в сині очі господаря борсетки. Із фотографії в паспорті на нього дивилося овальне обличчя з ледь помітною посмішкою на вустах. А біляве волосся стирчало їжаком у всі боки. – Арієць, – припустив молодий чоловік.

Вона не гаяла часу і на квадратному клаптику паперу 10х10 см зазначила: «№ 5 – Кишеньковий».

Годинник на ратуші своїм дзвоном сповістив місто, що настав полудень. Муза відчула цілковите задоволення від своїх перших кроків на ниві художньої літератури. Вона уважно поглянула на Головний Годинник міста і після коротких роздумів легким розчерком пера написала «16:00» та поставила знак оклику: «!». Далі взяла стареньку друкарську машинку під пахву і розчинилася у повітрі, залишивши по собі маленьку білу пір’їнку. Але раптом повернулася назад і здивовано вголос зауважила:

– Я що, хіба курка якась чи гуска? – і знову зникла, але вже не лишаючи після себе жодних слідів.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. КЛІО.

Вона з’явилася в офісному центрі, точніше, у шахті одного з його ліфтів, примостилася, сівши по-турецьки, на даху кабіни для перевезення людей, поставила перед собою стареньку друкарську машинку і енергійно зацокотіла клавішами.

А ще живуть собі п’ятеро людей. Живуть собі та й не знають і навіть не здогадуються про існування один одного. Тут нічого дивного нема (дивне розпочнеться пізніше), бо на планеті аж шість з половиною мільярдів душ (а може й більше), і про кожного знати шкідливо для здоров’я (бо можна з глузду з’їхати).

Але одного прекрасного дня їхні маршрути перетинаються. Так само просто і буденно, як це зазвичай відбувається у стрімкій круговерті, коли перетинаються між собою маршрути безлічі різних людей щомиті, щогодини, щодня.

У цю мить Музу відвідало яскраве відчуття, яке в світі людей прийнято називати «Дежа-вю», і Кліо полишила друкувати, вперлася підборіддям в кулаки, замислилася.

Зверху щось клацнуло, і ліфт почав поволі опускатися донизу.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 1.

Музика раптово перервалася, і через праве вухо прямо в голову проник голос колеги по праці:

– Тут така історія. Тобі в рюкзак помилково закинули один лист. А ну, глянь, на ньому ще така голуба марка з написом «КЛІО».

– Зараз, – хлопець зупинився, відкрив рюкзак. Справді – є конверт. І як він його раніше не зауважив? – Є.

– Ну, та є. А ти сумнівався? Давай швидко крути педалі в новий офісний центр. Там на той лист дуже чекають. Їдь негайно.

– Добре. А як інші клієнти?

– Про це не турбуйся, я їх попереджу, що ти затримаєшся.

Хлопець сів на велосипед і поїхав у протилежний від попередньо запланованого маршруту бік.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 2.

Задзвонив телефон. Він взяв слухавку, вухо різонув роздратований голос директора:

– І довго ти будеш штани протирати!? Де нові клієнти!? Де гроші!? Ти дограєшся – звільню тебе к єдрєні фєні!! Що, думаєш висидиш когось?! Чи тобі хтось подзвонить!? Працювати, живо!!! Знайди хоч одного жирного клієнта!

– КЛІО? – здивовано перепитав чоловік.

– Яке КЛІО?! – директор роздратувався ще більше і продовжив, вимовляючи по складах ключові слова власного звернення до підлеглого, – Клі-єн-та, кажу, шукай, жир-но-го!

– Вибачте, причулося. Вже йду, – зніяковів чоловік, поклав слухавку, зітхнув, встав, одягнув піджак, взяв течку і вирішив відвідати новий офісний центр.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 3.

– Коляска 38, коляска 38, – крізь густі радіоперешкоди наполегливо пробився жіночий голос.

– Так, Дюймовочка, – відповів у рацію таксист, продовжуючи вписувати букви у порожні клітинки кросворду.

– Просять вас на шістнадцяту годину особисто під’їхати.

– В офісний центр? – запропонував версію таксист.

– Як ви здогадалися? – здивувалося Дюймовочка.

– Я про своїх постійних клієнтів, Дюймовочка, знаю все, – а собі подумав, – Тому вони і постійні.

– То ви їдете? – запитала диспетчер.

– Звичайно, Дюймовочка, – запевнив таксист і промовив до себе, читаючи з кросворду, – Шістнадцять по вертикалі. Остання цариця Єгипту, – та впевнено вписав дев’ять букв, – «КЛІОПАТРА».

Після чого відклав газету з ручкою та поїхав на виклик.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 4.

Зазвучала мелодія футбольного маршу, сповіщаючи про вхідний дзвінок. Дідо легким рухом видобув мобільний телефон із внутрішньої кишені піджака. На екрані світився напис: «БредА дзвонить». Дідо натиснув зелену кнопку і почав розмову:

– Слухаю.

– Іване Тимофійовичу, – в слухавці забринів доброзичливий низький чоловічий голос, – Запрошуємо Вас до нас у гості, на новосілля, так би мовити. Ми оце переїхали в новий офіс, заходьте, будемо раді.

– Коли? – уточнив дідо.

– Та сьогодні, заходьте вже.

– А раніше ти не міг сказати? Може в мене ще є важливі справи.

– Іване Тимофійовичу, я знаю, що Ви любите заздалегідь планувати, але з тим переїздом трохи «зашилися» і не встигли Вас раніше попередити. Приходьте, вся команда буде в зборі.

– Добре, – примирливо закінчив розмову дідо і почав прикидати, як йому найкраще дістатися до нового офісного центру, але натомість з’явилася думка: «Треба купити гостинець новоселам», і дідо помітив перед собою велику вітрину магазину з вивіскою над вхідними дверима: «Продукти «КЛІО».

«До чого тут КЛІО?» – здивувався дідо, проте в магазин він зайшов. З метою придбати пляшку п’ятизіркового коньяку.

П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 5.

Молодий чоловік саме розмовляв по вуличному таксофону: