Jingle Bells
Dashing through the snow
In a one horse open sleigh,
Over the fields we go,
Laughing all the way.
Bells on bobtail ring,
Making spirits bright.
What fun it is to ride,
And sing a sleighing song tonight!
Jingle Bells, Jingle Bells,
Jingle all the way.
Oh, what fun it is to ride
In a one horse open sleigh!
Jingle Bells, Jingle Bells,
Jingle all the way.
Oh, what fun it is to ride
In a one horse open sleigh!
A day or two ago,
I thought I'd take a ride,
And soon Miss Fanny Bright
Was seated by my side.
The horse was lean and lank,
Misfortune seemed his lot.
He got into a drifted bank
And we, we got up sot!
Jingle Bells, Jingle Bells,
Jingle all the way.
Oh, what fun it is to ride
In a one horse open sleigh!
Jingle Bells, Jingle Bells,
Jingle all the way.
Oh, what fun it is to ride
In a one horse open sleigh!
Dashing through the snow
In a one horse open sleigh,
Over the fields we go,
Laughing all the way.
Bells on bobtail ring,
Making spirits bright.
What fun it is to ride,
And sing a sleighing song tonight!
Jingle Bells, Jingle Bells,
Jingle all the way.
Oh, what fun it is to ride
In a one horse open sleigh!
Jingle Bells, Jingle Bells,
Jingle all the way.
Oh, what fun it is to ride
In a one horse open sleigh!»
1
«П’ятеро в ліфті, не рахуючи Музи»
Написала Вона чорними літерами шрифту старенької друкарської машинки на білосніжному аркуші паперу. Хвилю подумала, піднявши очі догори, і продовжила вибивати чорні знаки.
Це – робоча назва, а книга, можливо, називатиметься по-іншому, бо оце пригадала собі, що були вже троє в човні, проте з ними не рахували собаку. А якщо розвивати асоціативний ряд далі, то неодмінно з’являються чотири танкісти і пес. Гм. Коли вже маємо їх стільки, то п’ятеро в ліфті – очевидний прогрес. А наявність Музи замість пса взагалі можна вважати феєричним злетом. Отож хай залишається як є – «П’ятеро в ліфті, не рахуючи Музи».
Після крапки в останньому реченні Вона зупинилася, пригадавши, що й про ліфти до неї також писали, і, навіть, більше – про них знімали кіно, але вирішила не зважати на творчість попередників і продовжила.
Мене звати Кліо. І це я ота «не рахуючи Музи». Нагадаю вам, що маю безпосередній стосунок до історії, як до великої, так і до малої. Саме зараз Велике Колесо Великої Історії зупинене для Великого Профілактичного Огляду, а малі колеса малих історій крутяться самі по собі. Тому в мене є Час описати якусь кумедну бувальщину. Як не як, а я все ж Муза.
Останній абзац проте не вніс ясності в сюжет майбутніх подій і не додав жодних ідей чи бодай якихось їх фрагментів – в Її голові лише яскраво блимала неоновими буквами назва «П’ЯТЕРО В ЛІФТІ, НЕ РАХУЮЧИ МУЗИ» та невиразно світився десь далеко на межі перетікання несвідомих думок у свідомі ескіз обкладинки книги. Та Вона сміливо продовжила далі.
Отже, жив собі ліфт. Просторий, з дзеркалами, з блискучими кнопками, з електричним табло та з плавним ходом вниз і вгору.
Працював він, тай зараз працює у хмарочосі під назвою «Офісний центр», який виріс у місті нещодавно і своїми гігантськими розмірами побив усі регіональні рекорди висотного будівництва.
Гарний ліфт. Він навіть має ім’я. Працівник заводу-виробника свого часу біля панелі з кнопками з гордістю прикрутив залізну до блиску відполіровану табличку, на якій зазначалося: «ODIN XB-140507». Деякі з постійних його пасажирів зауважили цей напис і звертаються до нього по-імені ODIN. Наприклад: «Ну, ODIN, закривай швидше двері і поїхали», або «Привіт, ODIN, як справи?». Чи називають його ODIN при розмові з іншими його постійними пасажирами, наприклад: «Наш ODIN сьогодні особливо галантно відкриває двері», або «Видно ODIN за день дуже втомився, ледь доповзли на наш поверх».
ODIN знав та відчував, що до нього звертаються не просто як до бездушної кабіни, а як до партнера чи співбесідника, і відповідав тим людям добрим та уважним ставленням.
З іншого боку, коли у когось виникали якісь проблеми з ліфтом, то це означало, що ODIN сердиться, або ODIN повернув злість чи агресію туди, звідки вони прийшли.
«Так, тепер діло за пасажирами», – подумала Вона і поглянула долі.
Розгледіти щось внизу було досить складно, оскільки в цю пору доби на центральних дорогах міста традиційно розгорталася щоденна драма під назвою «Година Пік», головні персонажі якої, власники транспортних засобів, вишикували в ламану лінію свої авто, а ті дружно диміли вихлопними газами, створюючи задушливу атмосферу.
Вона насупилася, почувши концентрований запах СО2, тричі поспіль чхнула, активно помахала рукою, ніби відганяючи від себе невидиму, але надокучливу муху, чи навіть цілого ґедзя, трохи подмухала, і її очам відкрилося місто приблизно з висоти пташиного польоту. Хоча ні. Нижче, значно нижче.
Деякий час Кліо вдивлялася в панораму ранкової метушні і вслухалася в какофонію звуків життєдіяльності сучасного мегаполісу. Врешті Муза виділила з натовпу хлопця років вісімнадцяти-двадцяти, який енергійно маневруючи на велосипеді поміж автівками, цілеспрямовано прямував… Е-е-е… Кудись там прямував. На ньому помаранчева футболка з довгими рукавами, шорти нижче колін, кросівки, сонцезахисні окуляри, рюкзак на плечах, у праве вухо інстальована блютуз-система.
«Кур’єр, – здогадалася Вона – Гаразд, перший є», – Вона взяла квадратний клаптик паперу 10х10 см і написала на ньому: «№ 1– кур’єр».
Зробивши цей запис, Вона продовжила огляд території. Раптом їй в очі вдарили сонячні промені, що відбилися від шибки вікна, – його саме відкривав на другому поверсі старовинного цегляного будинку чоловік із кислим незадоволеним виразом обличчя.
«Що ж, сам напросився», – подумки відзначила Муза і придивилася до чоловіка.
На вигляд йому десь близько під сорок, чи то трохи за сорок. Одягнений у штани та сорочку. Чоловік стомлено сів у м’яке крісло, на спинці якого висів піджак, і ліниво подивився на телефон.
«№ 2 – менеджер з реклами» , – записала Вона на наступному квадратному клаптику паперу 10х10 см.
Поки Кліо робила свої короткі нотатки автодорожні вузли порозв’язувалися і на вулицях стало трохи спокійніше та просторіше. Місто увійшло в наступний цикл буденного життя – напруга з доріг перемістилася в офіси.
Але Її це аж ніяк не стосується тому що Вона залишається на вулиці, до того ж зверху. А зверху, як відомо, видніше. І, дивлячись згори вниз, вона побачила на даху автомобіля оранжеву шашечку з написом латинкою «TAXI». Змінивши кут зору, Вона змогла розгледіти також і шофера за кермом. Машина стояла в тіні розлогої крони каштана, ліві дверцята відчинено, а сам таксист тихенько посміюється у вуса, читаючи останню сторінку газети.
І на квадратному клаптику паперу 10х10 см з’явився напис «№ 3 – таксист».
«Ще двох…», – подумала Вона і трохи відволіклася від пошуків – почала малювати на папірці якісь лінії, незрозумілі фігури та таємні, навіть для неї самої, знаки.
