– То коли я можу підійти за грошима? – він уважно вислухав відповідь абонента, – Гаразд, домовилися.

Молодий чоловік повісив слухавку, сплюнув на землю, дістав цигарку, закурив. Раптом до нього підійшов чолов’яга в окулярах і з великим рюкзаком на спині, з мапою міста в руках:

– Здравствуйтє , – ламаною російською почав він, – Ізвінітє…

– Ну? – прихильно дозволив молодий чоловік.

– Скажітє, гдє єсть КЛІО?

– Шо? – перепитав співбесідник і взяв в руки мапу, – Яке таке КЛІО?

Лінії на мапі мало що прояснювали.

– Гдє-то тут, – тицьнув пальцем в мапу іноземець.

Молодик придивився у вказане місце і ще більше заплутався. А щоб відв’язатися від надокучливого чужинця, навмання махнув рукою:

– Там.

– Спасібо, – щиро подякував іноземець та пішов у вказаному напрямку.

А чоловік попрямував до нового офісного центру на зустріч із сумою триста умовних одиниць.

Вона вставила в друкарську машинку новий чистий аркуш паперу і продовжила нанизувати літери-намистинки на нитку своєї оповіді.

І саме того одного прекрасного дня від самого ранку ODIN працював як завжди. Вгору – вниз, вгору – вниз. Так одноманітно продовжувалося приблизно до шістнадцятої години, коли в його кабіну зайшло одразу п’ятеро людей.

ODIN бачив їх вперше: юний хлопець, поважний дідо з ціпком, усміхнений вусань, втомлений чоловік з течкою і тілистий коротун.

ODIN плавно закрив двері і почав повільно підійматися. І тут на нього щось найшло, точніше, щось в нього увійшло. Увійшло невідомо звідки, увійшло незвикло, не так, як в нього входять пасажири і не так, як в його двигуни входить струм. Увійшло так, що ODIN раптом зрозумів для себе одну важливу річ: «Він – більше, аніж просто ліфт. Він – УСЕ!».

Від такого просвітлення, якому позаздрив би будь-який буддист, високо в шахті ліфту коротнуло, посипалися іскри, і в офісному центрі пропало світло.

ODIN завис між землею і небом десь на рівні четвертого-п’ятого поверху офісного центру.

Тут кабіну під Нею злегка трусонуло. В ліфт якраз заходили пасажири. Вона звірила присутніх зі своїми нотатками і подумки відзначила:

– Все правильно. Всі на місці. Привіт, хлопці. Я знаю ваше недалеке майбутнє.

І десь між четвертим і п’ятим поверхами ліфт зупинився, бо в офісному центрі раптом пропало світло.

Наступні ж декілька хвилин Вона просто стенографувала почуте від пасажирів ліфту.

Залишками своєї свідомості ODIN ледве підживлював себе, а втім цього вистачало, щоб аварійна лампочка в кабіні змогла освітити розмову пасажирів.

– Чорт забирай! От халепа! – промовив втомлений чоловік з течкою.

– Раджу Вам не прикликати сюди усіляку нечисть. Майте терпіння, – зауважив дідо і поважно сперся двома руками на свій ціпок, притримуючи під пахвою загорнуту у папір пляшку коньяку.

– Не вчіть мене жити, – парирував втомлений чоловік з течкою, – І так проблем вистачає. А тут ще Ви зі своїми забобонами.

– Слишь, мєньше тєкста, кіслорода не хватить, – зауважив тілистий коротун.

Втомлений чоловік з течкою різко відповів:

– А ти мене «на слишішь» не бери!..

– Карочє, – перебив його тілистий коротун, – Ти вже свою пайку кіслорода схавав! Тепер заткни хлєборєзку і сопи в дві дирки! Поняв, да?

– Панове, досить сваритися, – додав своїх слів до загальної розмови усміхнений вусань, – Що ви, їй-Богу, тут і так тісно. Вийдете в коридор і там хоч пики один одному товчіть. А тут ви не одні.

– Конфлікт загострюється, – констатував дідо і звернувся до юного хлопця, – А Ви, молодий чоловіче, що з цього приводу думаєте?

– Нічого. Ви мене в свої справи не вплутуйте, – відповів юнак в оранжевій футболці.

– Ну, всі вже висловили свої думки з приводу незапланованої зупинки ліфту, може перейдемо до інших тем? – підвів риску дідо і додав, – А кисню всім вистачить. Вентиляція працює справно.

– Ага, якщо хтось шипуна не пустить, – підмітив тілистий коротун.

– Ти на кого, сволоч, натякаєш!? – блискавично відреагував втомлений чоловік з течкою.

І двоє пасажирів перейшли від слів до дій – в ліфті розпочався перший раунд невеличкої сутички. А незабаром з’явилася перша жертва – серед штовханини дідо упустив пляшку і вона розбилася об підлогу, наповнюючи ліфт ароматом п’ятизіркового коньяку.

Скориставшись паузою в розмові пасажирів ліфту, Кліо подумала «І що, ті бздури я маю записувати? Ні, треба щось міняти», – вирішила Вона і швидко продовжила друкувати.

Тим часом технічна служба не гаяла даремно часу і, отримавши свіжу потужну порцію електрики, ODIN поїхав далі.

Але з цієї миті вгору підіймався якісно інший ODIN.

Пасажири надто захопилися бійкою: одні участю в ній, інші – спостереженням за нею, тому й не відчули, що ліфт стрепенувся, ніби прокинувшись від сну, та продовжив підіймати їхні тіла вгору.

Через півхвилини ліфт знову зупинився, але тепер заплановано, для того, щоб відкрити свої двері та випустити пасажирів. І двері нарешті відкрилися.

Першими з ліфта вилетіли тілистий коротун і втомлений чоловік, але вже без течки; вони перенесли процес вияснення стосунків у партер, продовжуючи азартно гамселити один одного. Вочевидь, йшлося про щось дуже важливе для них.

Троє інших завмерли від несподіванки. Їхнім очам відкрилося щось вражаюче та неймовірне. Хоча в зеленій галявині з впадинами та узвишшями, що тягнуться ген-ген за горизонт, нема нічого вражаючого… Хоча в блакитному небі з рухомим візерунком білих хмаринок нема нічого неймовірного… Та все ж вражаюче і неймовірне полягало в тому, що ця галявина і це небо цілком реальні і присутні прямо тут – в приміщенні офісного центру.

Трохи оговтавшись від своїх перших вражень, троє пасажирів таки наважилися вийти з ліфту. Останнім на м’який смарагдовий килим ступив юний хлопець, тримаючи в руках окроплені коньяком борсетку і течку.

Муза відчула, як в неї від довгого сидіння по-турецьки затерпли ноги. Та й пасажири вже покинули ліфт. Поєднання оцих двох фактів спонукало Її змінити дислокацію, провести, так би, мовити, рекогносцировку. І силою наміру та думки Вона перемістила себе… Е-е-е. Як би то точніше виразитися… Е-е-е. Словом, перемістилася в одне місце, назвемо його так, бо описувати те місце просто нема сенсу, позаяк це потягне за собою довгі пояснення, можливо, з використанням якихось фізичних, хімічних чи алхімічних формул. Скажемо лишень, що тепер Кліо сиділа за широким столом, в м’якому шкіряному кріслі. Прямо перед Нею відкривався чудовий краєвид: блакитне небо, смарагдова галявина і п’ятеро істот на ній.

Нарешті два представники протиборчих сторін зрозуміли, що поле їхньої битви змінилося кількісно – значно розширилося у розмірах; та якісно – замість твердої підлоги ліфту вони відчули м’яку пружну приємну на дотик траву. Від нових вражень вони завершили спаринг, всілися і захекано розгледілися довкола.

Тим часом двері ліфта зачинилися і за якусь мить вже неможливо було сказати де ті двері відкривалися. Потім до людських вух долинула мелодія – так би мовити музичне тло довколишнього світу, в якому зненацька опинилися пасажири ліфту.

П’ятеро людей вслухалися в композицію і впізнали: «Jingle Bells». Видавалося, що музика створена якимось електронним приладом, тому, напевно, від неї і віяло чимось штучним та чужорідним. Слів не було, тільки музика без зупинки, без пауз, ніби конвеєр штампує нота за нотою і на кожній тридцятій секунді чувся вигук низьким басом: «HOU! HOU! HOU!».