Біле щось – чи то вивіска, чи то плакат, чи то стіна будинку, при наближенні перетворилося на один об’єкт – півтораметровий у висоту і шестиметровий у довжину прилавок, схожий на барну стійку з вивіскою над нею. Остання була прикріплена до двох колон та мала на собі напис із чотирьох букв. Давним-давно одна з літер загадково зникла, не лишивши по собі й сліду, і напис перетворився на «С_КИ», що, зрештою, значно розширило можливості його індивідуального прочитання та тлумачення.

Стійка мала праву, ліву і задню стінки, оздоблені поличками. Їх наявність робила споруду схожою на маленьку і затишну кімнатку з балконом у вигляді прилавка.

Але після тривалого споглядання вся архітектурна композиція починала нагадувати собою декорацію відділу рецепції у готелі чи лікарні.

Перед стійкою виструнчилися м’які барні крісла на високих сталевих ніжках, а за стійкою стояв справжній Дід Мороз, одягнутий відповідно до найбільш поширеного класичного стандарту: червона шуба і шапка, оторочені білим хутром, штучна біла борода, перука із синтетичного матеріалу, пластмасовий червоний ніс, з приєднаними до нього такими же пластмасовими квадратними окулярами.

Дід Мороз схилив голову над відкритим зошитом і водив в ньому олівцем, щось шепочучи собі під ніс. Його шепіт переплітався із мелодією «Jingle Bells».

З трьох сторін одночасно на узвишшя піднялися п’ятеро людей. Побачивши один одного знову, вони дещо здивувалися (окрім юного хлопця, який щиро зрадів цій зустрічі), але проявити свої реакції назовні не встигли, оскільки помітили Діда Мороза за стійкою і цей факт викликав у всіх п’ятьох неабияке зацікавлення.

І вода перестала литися зверху.

– Нарешті ми когось зустріли, – почав дідо, – Здрастуйте, добродію, – звернувся він до Діда Мороза.

Дід Мороз промовчав, підняв догори олівець, зупиняючи цим жестом монолог співрозмовника, прошепотів собі під ніс декілька коротких фраз, закрив зошит і лишень після цього поглянув на старшого чоловіка.

– Здрастуйте, добродію, – повторив ще раз дідо.

– Здрастуйте, здрастуйте, якщо не жартуєте, – відповів Дід Мороз басом і поглянув на інших чотирьох супутників діда.

– Які вже тут жарти, – оглядаючи свій мокрий одяг, відповів замість діда втомлений молодий чоловік з течкою, – Це над нами тут прикалуються.

– Сідайте, – запропонував Дід Мороз.

Поки всі займали крісла, втомлений молодий чоловік помітив за спиною Діда Мороза, серед поличок з різними скриньками, бобінний магнітофон. Стрічка на ньому не перемотувалася з бобіни на бобіну, а крутилася безкінечно по колу – очевидно, краї стрічки були між собою склеєні.

Молодий чоловік здогадався, звідки без зупинки лине «Jingle Bells», і промовив:

– Можна музичку вимкнути? А то вже наслухалися, ситі по зав’язку, – і він провів ребром долоні по своєму горлу.

Дід Мороз мовчки повернувся до магнітофона, вимкнув його. Мелодія «Jingle Bells» різко перервалася, на прощання прокотилася луною по узвишшях і зникла за небокраєм.

Дід Мороз звернувся до прибульців:

– Ну, і що привело вас в наші краї?

Запитання спантеличило людей. Молодий чоловік кинув течку на стійку і перепитав:

– Що привело? Дєла в нас… А ви тут цирк влаштовуєте. Чи це розіграш якийсь? І костюм геть попсули. Шо за манєри?

– Ну-ну, заспокойтеся. Всі незручності ми вам компенсуємо, – спокійно відповів Дід Мороз.

– В якій валюті? – швидко поцікавився коротун.

– А яка у вас є? – запитанням відповів Дід Мороз.

– Гр… – почав було коротун, та похопився і менш впевнено продовжив, – Всяка є, а Вам то що?

– Та нічого, – знизав плечима Дід Мороз.

– Добродію, Ви нам підкажіть, як вийти звідси, – несміливо знову приєднався до розмови дідо.

– Дуже просто, як зайшли, так і вийдіть, – відповів Дід Мороз і розсміявся.

– То що, нам вертатися назад? – уточнив вусань.

– Як хочете, – продовжував сміятися Дід Мороз. Потім він відкрив зошит, взяв олівця, вгамував напад сміху і звернувся до людей:

– Як вас записувати?

– А навіщо це? – з тривогою в голосі запитав коротун.

– Для історії, – коротко повідомив Дід Мороз.

– Іван Тимофійович, – поважно представився дідо.

– Солунський Петро, – продовжив за ним вусань.

Дід Мороз швидко записував.

– Інга, – вирішив пожартувати молодий чоловік.

Але Дід Мороз і вухом не повів та занотував запропоноване ім’я.

– Е-е-е, – схаменувся молодий чоловік. – Я пошутив.

– Пізно, вася, – захихотів коротун. – Будеш Інгою в анналах історії.

Молодий чоловік грізно зиркнув на коротуна, той, відтворивши в голові образ серйозного міліціонера в формі, швидко заспокоївся:

– Я тоже пошутив, – сказав коротун молодому чоловікові та гордо назвав своє ім’я: – Грубий – моя погрємуха.

Дім Мороз записав і глянув на останнього з п’ятірки. Юний хлопець, відчувши спрямовану на нього увагу, відірвався від своїх думок і сказав:

– Антон.

– Добре, – закінчив писати Дід Мороз, Йдіть поки пообідайте. Ви ж їсти хочете?! – запитально і водночас ствердно, з легким притиском сказав він.

Тут всі справді відчули голод.

– Обійдіть, і з другого боку знайдете бістро, – підказав Дід Мороз.

Люди злізли з високих крісел, обійшли рецепцію і з тильної сторони побачили невеличкий, оточений стінами подіум висотою двадцять сантиметрів, а на ньому великий круглий дерев’яний стіл з п’ятьма сплетеними з лози кріслами.

Мандрівники всілися, роззираючись довкола. Жодних атрибутів кафетерію, крім вищезгаданих крісел і стола, не спостерігалося.

– Що за кафешка гавняна, – першим висловив своє враження молодий чоловік. Але його перебив дзвінкий дівочий голос:

– Обережніше зі словами, а то наїсися тим, про що говориш.

Інга обернувся. Поряд стояла Офіціантка в синьому комбінезоні, картатій сорочці, з червоною хустинкою на голові. В руках вона тримала п’ять великих малинових папок із золотистим тисненням на кожній – «МЕНЮ». Зробивши таке зауваження, вона поклала перед мандрівниками меню та пішла геть.

Всім так хотілося їсти, що без жодних коментарів вони розібрали екземпляри меню та занурилися в процес ознайомлення з асортиментом кулінарних пропозицій. Перелік страв нічим особливим не виділявся і не відрізнявся від баченого колись в минулому. Загалом увесь список поміщався на одному аркуші паперу: «перше: борщ, солянка, жульєн; друге: горохове пюре, картопля по-домашньому, рис; котлети, тефтелі, люля-кебаб; салати: мімоза, весняний, вітамінний; наопої: сік в асортименті, чай, кава; хліб». Дивувала хіба відсутність легких та міцних алкогольних напоїв.

Люди швидко ознайомилися із лаконічним переліком, зробили подумки вибір та мовчки сиділи. Через 45 секунд гнітючої тиші Грубий розпочав розмову:

– Мєнт народився, – і скоса зиркнув на Інгу. А той байдуже дивився на поверхню столу.

– А в нас, коли тиша раптом наступає, – промовив Солунський, – говорять, що ангел пролетів.

– Де це у вас? – поцікавився Інга.

– В нашому селі, – мрійливо із задоволеною посмішкою на вустах одповів вусань.

– Панове, давайте не будемо відволікатися, – втрутився Іван Тимофійович, – У нас є спільна проблема: ми потрапили невідомо куди, і поки що нам ніхто нічого не роз’яснює, і ніхто не допомагає звідси вибратися. В кожного з вас, я розумію, є свої справи, – дідо задумався, – Гм, гм, там, – і він невиразно махнув рукою, вказуючи напрям. – Тому пропоную обговорити нашу спільну проблему, замість того, щоб гаяти час на ангелів та мєнтів.

– Дєд, ти вузько мислиш, – перебив його Інга, – може ми якраз інтуїтивно рухалися до вирішення, як ти кажеш, нашої спільної проблеми, а ти своїм раціональним умовиводом обламав весь процес.

– Іван Тимофійович все правильно каже, – промовив вусань, – Ми он, поки разом йшли, то грішним ділом подумали, що, може ліфт, обірвався, і ми всі в раю опинилися.