Послухавши музику хвилини зо дві, усі п’ятеро одночасно усвідомили певну невідповідність – всі вони звикли чути «Jingle Bells» наприкінці грудня, взимку, коли холодно і всюди сніг. А зараз смарагдова трава і небесна блакить скоріше нагадували про спекотне літо. Чомусь від отакої розбіжності усім стало трохи моторошно.

А ще відчуття стерильності, яка витає у повітрі…

Мовчати з такими враженнями дуже складно.

– Опанькі, – першим промовив тілистий коротун, – Що це за зимній сад такий? Куди це ми попали?

– Та нікуди, – ще важко дихаючи, відповів йому втомлений чоловік без течки (в нього знову звідкись взялася втома), – Просто дешеві понти. Тривимірна графіка, – далі пояснив, але радше самому собі: – Грошей їм нікуди дівати. От і з жиру бісяться, – і додав, смакуючи слово: – Сволочі…

До двох, сидячих на траві, наблизилися двоє інших. Вусань і далі усміхався, але в посмішці цій прозирала легка стурбованість:

– Це все прекрасно і гарно. Але в мене терміновий виклик, людина чекає, а я тут…

Дідо почав його заспокоювати:

– Не переживайте, шановний. Зараз усе стане зрозуміло, розберемося за лічені секунди, – і дідо демонстративно дістав з внутрішньої кишені мобільний телефон. – У мене тут знайомий працює. Зараз він нам усе і роз’яснить.

Надрукувавши ці рядки, Вона ледь всміхнулася і подумала: «Ти що, діду, думаєш так просто усе вирішити? Це ж буде нецікаво. Винайшли собі усілякої техніки і думають, що полегшують цим собі життя. Наївні».

Проте, на превелике здивування діда, мобільний телефон не подавав жодних, хоча б мінімальних, ознак життєдіяльності:

– Дивно, телефон ніби розрядився.

– Візьміть мій, – моментально запропонував вусань, але виявилося, що і його телефон не здатний ані надсилати, ані приймати дзвінки.

Тут підійшов до гурту юний хлопець і кинув перед двома забіяками їхні речі, борсетку і течку, та всівся на землю.

Борсетка впала, перекрутившись у повітрі, і блимнула світлом, відбивши промінчик сонця від маленької золотавої таблички, прикріпленої до неї. Дідо, нахилившись, прочитав на табличці одне-єдине слово «БрендА» і, забувши про негаразди зі зв’язком, швидко звернувся до коротуна:

– Гарна у Вас борсетка.

Коротун підозріло зиркнув на діда, швидко забрав борсетку та заховав її собі за спину:

– Ну, то й що? Сам знаю. Вам яке до неї діло?

– Можна ближче глянути? – попросив дідо.

– Не можна! – категорично відмовив коротун.

– Справа в тому, що вона, – спробував пояснити дідо, але коротун його різко, емоційно та безапеляційно перебив:

– Дєд, ти шо, заривки шукаєш? А? Ну, шо ти пристав? Ти вообщє, куди збирався? А? Дай отдохнуть…

Дідо аж знітився від активної відсічі. З ним в такому тоні вже давно не розмовляли. І йому навіть на мить здалося, що табличка та, а особливо слово «БрендА» на ній, просто йому привиділися.

Вусань, передбачаючи, що такий стиль розмови може призвести до чергової бійки, вирішив згладити гострі кути:

– Панове, облиште. Давайте шукати вихід. Мене клієнт чекає.

Втомлений чоловік витер носовою хустинкою течку від коньяку і, підклавши її собі під голову, вже встиг розлягтися у всю довжину свого тіла на траві, але за розмовою слідкував і вставив своїх «п’ять копійок»:

– Що значить, давайте шукати? Вам треба, то йдіть. А мені й так добре. Ну їх всіх в баню…

Вусань подивився на втомленого чоловіка. З усього його вигляду було зрозуміло, що найближчим часом він нікуди йти не збирається. Далі він перевів погляд на коротуна – той теж не вважав за потрібне йти негайно вже і, киваючи головою на діда, промовив до вусаня:

– Йди, йди. І дєда з собою забери. А то він тут загострює… накаляє обстановку…

Втомлений чоловік з течкою, не дивлячись на співбесідників, ліниво підтримав коротуна:

– Да-да…

Подивився вусань і на юного хлопця. Той сидів, обхопивши коліна руками, і про щось думав, і не те що йти, а й навіть розмовляти не збирався. Останнім вусань з надією подивився на діда:

– Ви залишаєтеся чи йдете?

Дідо швидко відповів, ніби щойно прийняв важливе рішення:

– Та певно, що йду, – і до коротуна, – Ми ще зустрінемося, але зараз – ад’ю!

І двоє швидким кроком вирушили в напрямку «куди очі дивляться» на пошуки виходу.

Через деякий час юний хлопець теж піднявся і мовчки пішов в протилежний від перших двох мандрівників бік.

Решта двоє сиділи ще хвилин зо п’ять. Потім втомлений чоловік з течкою рвучко здійнявся на ноги і злісно промовив:

– Задрала вже та музика. Не дадуть спокійно полежати.

Тілистий коротун теж встав і запропонував:

– Ну, то йдемо.

Втомлений чоловік з течкою прискіпливо та підозріло подивився на свого недавнього супротивника, вагаючись, що ж йому відповісти, а коротун додав:

– Ну, не дітей ж нам разом хрестити?

Після цих слів втомлений чоловік з течкою ствердно хитнув головою і вони обрали третій напрям та пішли вдвох на зустріч з майбутнім.

Останні дві постаті сховались вдалині, і перед Кліо залишилися зелені узвишшя і впадини, блакитне небо і легкі білі хмаринки та мелодія «Jingle Bells». І хоча люди зникли з Її поля зору, все ж могла собі легко уявити, що з ними відбувається. Свої фантазії на вільну тему Вона трансформувала у маленькі чорні літери, аби перші за посередництвом других стали доступними, принаймні для ознайомлення, іншим, тим, хто вже вміє читати.

А оскільки Вона Муза і має величезний досвід існування у Часо-Просторі, то її фантазії перетворилися у реальність людей, які щойно розбрелися в різні боки.

Чи може, навпаки, реальність людей завітала в Її свідомість у вигляді фантазій? А втім, власне над цим питанням Вона найменше замислювалася, можна сказати, на цю тему взагалі не думала, та й знала… прекрасно знала Себе…

№ 3 + № 4

– Ніяк не второпаю, а що ж сталося з мобільним? – дідові ніяк не давала спокою відсутність бодай одного каналу комунікації, в цьому випадку – мобільного зв’язку, із певними соціальними групами, і такий стан речей виводив його з рівноваги, бентежив, тому він вголос ділився своїми роздумами з приводу мовчання мобільного: – Буквально півгодини тому розмовляв по телефону. Все було добре, і тут на тобі.

– Облиште, – відповів на це вусань, – Пізніше розберетеся. Мій теж до речі, ані мур-мур.

І вони хутко продовжили свої пошуки виходу з такого дивного і, на перший погляд, досить непрактичного приміщення. Та перспективою їхньої мандрівки була все та ж безкрайня далечінь смарагдової трави, яка на горизонті перетікала в блакитне небо.

– Ху, – шумно видихнув дідо, – Ми взяли такий темп, що я вже трохи притомився.

– Але ми анітрохи не просунулися в наших пошуках, – додав вусань.

І вони, важко дихаючи, зупинилися. Вусань роздивився довкруж:

– Щось тут не так. Ми пройшли вже близько кілометра. Як така велика площа може поміщатися в офісному центрі?

– Ви мене питаєте? – продовжував відхекуватися дідо, – Щиро кажучи, моєму здивуванню немає меж. А мене таки складно здивувати, я багато чого побачив на цьому світі.

Вусань поглянув на годинник:

– Тотальне запізнення. Клієнт вже певно викликав іншу машину ї поїхав. То ж мені поспішати нікуди, – змирився він із ситуацією і промовив: – Та що ж це за химера така! Ви знаєте, я не вірю…

Вусань раптом замовк, бо йому згадалися щойно сказані дідом слова: «я багато чого побачив на цьому світі», а далі в голову прийшло, з його погляду, просто таки шалене припущення. Він хотів було промовчати, але разом із гіпотезою прийшла й тривога, і, щоб позбутися неприємних відчуттів, вусань вирішив озвучити свою версію, поділитися з кимсь своїми припущеннями. Він судомно ковтнув слину, яка зненацька заповнила весь рот, і промовив: