— Андрюша, — звернувся верескливо, — приходжу сьогодні на роботу, а тут ні бухгалтера, ні грошей…

— За твій довгий язик мав би тебе по-іншому покарати…

— А шо случилось? — страх перехопив горло.

— Ображаєш Оленку, тебе покарано. Все. Дякуй, що ребра цілі і не відібрав газету, — кинув трубку.

Роман у розпачі опустився в крісло. Цього від Олени не чекав. Та й коли це він її образив?.. Прихопило живіт, стенокардійно стиснулося серце. Дома ні копійки, старих працівників безжально звільнив. Як випускати наступного тижня газету?

Єдиний порятунок — Оленка. Зателефонував до її матері, випросив київський номер телефону.

«От, сука, — подумав про неї, — вже тиждень в Києві! Навіть не повідомила! Жлобиха, ніякої інтелігентності. Сказала б: прощавай, коханий, їду в столицю; подарунок на прощання: співпраця з Анджеєм».

… Коли секретарка відповіла англійською і російською, — чим можемо допомогти, Шлапак бовкнув у трубку:

— А паклічтє, пажалуста, к телефону Алєнку.

—… Альону? — уточнив здивований голос і комусь повідомив: «К ней уже какие-то белорусы звонят».

Коли дівчина взяла трубку, Роман защебетав:

— Оленко, моя ти маленька, де ти пропала? Я другий тиждень тебе шукаю!

— Хто дав тобі номер телефону?

— Так за тобою скучив, що по-любому б знайшов! Чому не дзвониш? Покинула свого старенького, навіть не попередила!.. Альо! Не мовчи!.

—… Тиждень тому я бачила тебе в «Музі» з якоюсь сцикухою, і більше не хочу тебе знати!

— Коли бачила?! З ким?! Я вже два тижні там не був!

— Я сиділа поруч за перегородкою.

— То був зі своєю ученицею, випадково зустрілися.

— І для неї танцював лезгінку, п'яний, як чмо? І питав, чи поцілує вона «старенькому його маленького»? Це все, Романе.

— Та чекай! Я такого не пам'ятаю! П'яним був?.. — гарячково міркував, що збрехати. — Це ж Паньківа книжку обмивали!

Олена захлипала:

— Коли у тебе не було приводів випити?

— Я вже тиждень вобше не п'ю!

— Послухай, падлюко, я на тебе витратила два роки! Два роки терпіла твої гульки, пиятики, гонореї! Тепер хочу жити нормально!

— Лєночка, та вибач свого старенького, може щось і начудив, але нічого такого не помню! Я ж тебе люблю. А вип'ю — ну і… Рішаєш з людьми діла — треба випити!

— Ото й продовжуй рішати! — кинула трубку.

Роман, проковтнувши грудку, що стала поперек горла, вилаявся: «Сука стежила за мною! Де ж інтелігентність, де ж порядок? Жлобиха!» Знову зателефонував у Київ, але секретарка відповіла, що Олени немає на місці…

Прийшов Паньків, якому вчора пообіцяв взяти на роботу. Віталій погано переносив похмілля і сьогодні був як з хреста знятий. Шлапак його засмутив:

— Андрюха наказав переносити офіс в інше місце… Півроку в нас будуть пертурбації…

Раптом дзвінок. Роман схопив трубку. Незнайомий рішучий голос:

— Пане Шлапак? Вас турбують з УБОЗу. Маємо до вас розмову.

— Сьогодні?

— Так, на прохідній скажете — до майора Максиміва.

— Ось бачиш, — сказав Віталію, — в ментуру викликають через фінансові махінації. Нічого, викручуся, Андрюха про все домовиться. Мент дзвонить: «пане Шлапак» — порядок, а правда?

— Позич пару копійок на пиво, — попросив Віталій.

— Старий, учора з Вечірнім все просадили, сьогодні навіть на куриво не маю, — збрехав.

… Слова Максиміва здивували Шлапака:

— Нам відомо, що ваша газета працює на Коваля. Багато підприємців написали скарги, що до них приходять бандити і вимагають підписуватися на тижневик.

— Нічого не знаю.

— Можемо поговорити з вами або через перебування в КПУ[7], або по-дружньому. Жодного офіційного протоколу, жодного диктофону. Вашу розповідь запишу від руки, а ви підпишетеся псевдо, скажімо, Поет.

— Я вам не стукач! — відповів з викликом.

— Маю право затримати вас на три доби до вияснення обставин.

Шлапак пошкодував, що вранці не пішов у туалет.

— Яких обставин? — спав з лиця.

— Наркотики, хуліганство у громадському місці, непокора представниками влади… На вибір.

— Адвоката.

— Як ти не розумієш, — пом’якшив тон, — це тобі нічим не загрожує. Розповіси, як розповідають усі. Ось глянь, — показав папірець і відразу заховав, — це інформація від одного бандита. Ми ж не підшиваємо до справи… Просто робимо аналіз…

Максимів поставив на стіл коньяк і дві чарки:

— Поговоримо як люди, що не хочуть, аби в місті керували бандити. Ти ж розумний мужик, головний редактор! Вони тебе підставляють, і одного дня викинуть як використаний презерватив! Ще прибіжиш до мене і будеш скаржитися, що у тебе забирають газету! Тоді не зможу тебе захистити.

Випили. Запалили. Роман вирішив: «Викручуся!», і розповів про розмову з Андрієм, про книжку Завади і гонорар.

… Максимів, дізнавшись, що хотів, наказав хлопцям відвезти Романа додому. Оперативники, повернувшись, розповіли: Шлапак вийшов у центрі і попрямував у «Музу». Там нікого не знайшов, зазирнув до інших кафе і, випивши кави, почав чіплятися до дівчат, слиняво витираючи кінчиками пальців рот. Увечері зустрівся з приятелями, напився і через «пиво на вокзалі» поїхав додому.

… Роман, прокинувшись дома, довго лежав, дивився у стелю і розмірковував над учорашнім днем. Наробив дурниць. Що він молов тому менту?.. Тепер точно вб'ють… Життя давало тріщину. Треба рятувати становище. Зиркнув на годинник — десята. Зателефонував до Оленки.

Коли взяла трубку, сказав:

— Учора думав про нас. Я чинив негідно. Тиждень тримався, не пив, учора знову набрався. Важко без тебе… Ти така файненька, і зараз стоїш у мене перед очима…

Дівчина не кидала трубку.

— Учора хотів повішатися… — продовжив. — У тебе хтось є? — Ні.

— Що мені тепер робити?

Оленка мовчала. Роман прислухався. Тихцем плакала. Треба користатися з нагоди:

— Я вчора півдня проплакав. Я так тебе люблю! Можеш мені вибачити? Я покину компанії, горілку, цигарку в писок не візьму!

—… Як у тебе на роботі?

— Порядок, хочу взяти приміщення в центрі. Тільки грошей не вистачає. Почну працювати по-новому.

— Зателефонуй до мене ввечері, мені дали мобільний…

Полегшено передихнув, поклавши трубку. Тепер — до Анджея.

— Андрюша, маю тобі щось розповісти.

— Я своїх рішень не змінюю.

— Мене вчора викликали у міліцію, розпитували про тебе.

— Стоп. Не по телефону. Приїдь до мене на другу.

Прийнявши холодний душ і через силу поснідавши, Роман відчув, що душа вимагає похмілля, проте стримався. Зателефонував до матері у райцентр:

— Мамцю, я такий замотаний, маю купу справ, хочу офіс переносити в центр. Дай сотню доларів. І тата пришли, нехай підлогу помиє і постіль поміняє. Міцно цілую.

Одягнув діловий костюм, протер окуляри, замацані звечора і сказав до дзеркала: «Пішли, красунчику». З видом ділового чоловіка зайшов у «Музу», замовив чай і сів біля вікна.

Невдовзі почали сповзатися хворі похміллям друзі-журналісти та інша творча молодь. Пропонували випити щось міцніше, дивувалися, що сьогодні добре виглядає.

— Не маю похмілля. Зранку встав, пішов під холодний душ — порядок. І вобше, я зав'язав з горілкою, треба працювати, а не пити. Постійно якийсь сумбур. П'ємо, наче горілки ніколи не виділи!

Всі погоджувалися з його тезами, але похмелялися винцем.

Потім, по-діловому зиркнувши на годинника, сказав:

— Анджей чекає, я так, для порядку, трохи запізнюся, щоб не думав, що бігаю перед ним… Я ж хлопець модний, а нє?

Насправді Роман не запізнився, і навіть прийшов заздалегідь.

— Що там? — знехотя запитав Андрій, — тільки коротко.

— Викликав мене вчора якийсь майор. Ну, і почав казати, що твої люди роблять мені рекламу, що я працюю на тебе.

— А ти що?

— Сказав, нічого не знаю… Мене відлупили по нирках і стали розпитувати, чи ті гроші не підуть на випуск книг Завади і на гонорар. Я сказав — якщо Завада запропонує видати свою книгу, я не відмовлю, і обов'язково виплачу гонорар!