— Опа!.. Ось тобі й Льопа! Чи Віногрона? Чи Гонта? Чи…! — промовила сама до себе Манюра, а потім глянула на Марка і розчулено сказала. — Ой, леле! Так що, я таки, дівствітєльно його… їхня… Пху ти! От попала!

Спантеличена свідомість Троня ледве знову все не переплутала. Але професор мав несхибну й треновану століттями логіку, тому, пересилюючи надмір фактів, виніс остаточний вирок:

— А я й справді його мама…

І несподівано єство Острихія відчуло неабияку схвильованість і відповідальність. А груди Манюри, перед цим порожні, ніби у відповідь на риторичне запитання, налилися молоком. І сама того не розуміючи, Манюра розчулилася, бехнулась на купу пластикових пляшок та заридала трагічним і придушеним голосом. Він боявся своїм горем потривожити малого, що сумирно спав.

Зненацька кахльова груба, що як голубувато-білий постамент стовбичила в кутку кімнати, здвигнулася, гуркнула і важко, разом із виводом, зсунулася убік. З отвору, що відкрився у підлозі, вистромилася рука. Потім — нога. А потім і лице її сусіда й колишнього чоловіка Стася Віногрони. Щоправда, лицем те, що постало перед ошелешеною Манюрою-Острихієм, назвати було важко. По-перше, тому що все воно було замурзане землею і павутинням, а по-друге, тому що пан Віногрона мав специфічну будову голови. У всіх, хто бачив його вперше, складалося враження, що плішувата макотеря Стася Антонійовича схожа на циліндричний сифон для газованої води. І коли Віногрона всміхався, то кутики його вуст розтягувалися в усмішці й зникали в нього за вухами десь аж на потилиці. Така вузька й видовжена анатомічна будова голови робила будь-який головний убір на ньому недоладним і смішним. Тому захисний шолом спелеолога з ліхтарем-коногонкою посередині, нахлучений як прийдеться на потилицю, видавався подібним на завелику покришку до каструлі.

— Ну нарешті! Привіт, Маркусю! Чи Прах тебе не ображав? Чи не забрав у малого хлопчика з дупки всіх камінчиків? — сказав Стась Антонійович, підлещуючись до Рисочки. І поки той здригнувся, пробуджуючись і роздуваючи у відповідь пухиря, Віногрона розкрив для обіймів свої чорні від землі руки-лопати й пішов до Манюри-Острихія. — Чому так довго? Куди ти, моя клептоманочко, завіялася? Мов лиз який тебе злизав! Я тричі стукав до тебе! А під землею вже й хвилюватися почав! Обіцяла ж, що не пізніше позавчорашнього з'явишся.

— Пальцями попрошу мене не перебирать! — суворо відказала Манюра й аж підскочила від страху, ховаючи за спину мобільного телефона з потьмянілим екраном. Зеленаві очиська у Віногрони виявилися гострими і пролазливими, немов лінзи в прозорної труби. А лабети такі грубезні, що важко було повірити, ніби її другий чоловік міг узагалі грати, і тим паче, на гітарі.

— Маню, не розумєм цєбє! Цо мувіш, кохана?.. Ми ж домовлялися. Допіру Прах віддасть хлопця, ми відразу переберемося у наше підземне кубельце. То чому ти зволікаєш? Будемо грати дуетом на гітарі! Співати!.. Там же нас ніхто не займе!

— А хто ви мені будете… простіть, такий? — виправився в оболонці Манюри, професор Острихій Тронь. — Якийсь гольтіпака і відставний чоловік!

— Який відставний?! Ми ж з тобою розійшлися не натурально, а про людське око… — промимрив недоладно Віногрона й знову потягся до Манюри забрудненими руками.

— Я приказую не шарити своїми бридкими маслаками! — відскочила Манюра, визвірюючись на нещасного залицяльника і роблячи ще круглішими й без того свої вирячкуваті очі.

— Як це «приказуєш»? Ми ж із тобою жили, як голуб'ята в купочці. А варто лиш було тобі сходити до свого давнішнього звабника Льопи Праха, як ти все, що між нами було, забула? — Стась був такий похнюплений, що мало не плакав. Уся його музикантська й археологічна душа нила й стогнала. І промовляв він до своєї колишньої дружини так тужливо і протяжно, ніби напинав струни свого музичного інструменту. «Тут щось не так!» — засумнівався в тілі Манюри професор Тронь і вирішив змінити тактику.

— Стасю Антонійовичу, ми з вами перебуваємо в офіційному розлученні, так? — якомога коректніше констатувала Манюра-Острихій.

— Ти наче, прости мене, блекоти нализалася! Яке розлучення?! Це ж для людей — офіціально! А між нами ж усе в пожонтку!

— Я таких слів не розчолопаю! — збрехав Тронь, щоб припинити дошкульну розмову. Насправді ж він знав польську, німецьку, латину, стару грецьку, арамейську та багато інших мертвих і живих мов.

— Бо прохолола до мене… А я ж тебе умовляв не ходити до Праха! От цей паскуда тебе чимось і впоїв! — скрикнув Віногрона в розпачі й долонями обхопив циліндричну макотерю, так що долоні впер у підборіддя, а пальці обхопили потилицю і кінчиками схрестилися на носі.

— Ти дивися, що із цим паплюжником гулящим робиться! Його аж трусить при виді порядошної женщини! — загорлопанила коротуха.

— Так! А що? Мене трусить од нестримного кохання до тебе! — заволав не своїм голосом Віногрона й пішов на жінку, знову розкриваючи обійми.

— Одчепись од мене і… моєї дитини! — рикнула на Віногрону Манюра і відскочила від нього вбік, так що Стась Антонійович не зміг загальмувати і пролетів добрих метрів три вперед, з гуркотом буцаючись захисною каскою у двері з плакатом гурту «АББА». Такого обходження він не чекав, тому й сказати щось путнє не зміг. А тільки й видобув із себе, усе ще тицяючись каскою у дверну шалівку:

— Не любиш. А я ж тобі всі камінці Шафарки віддав! Я ж тобі віддав найкоштовніше, що здобув за двадцять років безперестанного длубання в печерах! Я ж тобі віддав найбільший секрет, який будь-хто в усі часи тримав коли в Луцьку у своїх руках!

— Подумаєш, секрет? — сказала Манюра-Острихій, лякаючись, що ляпнула щось не те, і вперше вдалася до маніри, якій її, чи тим паче його, Острихія Троня, ніхто і ніколи не вчив. Вона закотила свої круглясті, як місяць у повні, очі й пустила звабливого бісика. Цей маневр Стась Антонійович сприйняв, як добрий знак, і знову зачав простягати брудні ручиська до дами свого серця.

— А чом не секрет?!.. Я ці камінці біля брами Шафарки знайшов у підземеллі під церквою Богослова. Ще й труп чоловіка, обплетеного якоюсь сіткою з вузлами, довелося прибрати.

— Та ти шо! — вихопилося в Манюри від великого зчудування. Віногрона вперше не зрозумів її реакції і прискіпливо придивився до понадміру враженої жінки. І Острихій, що ніяк не почувався в тілі Манюри комфортно, відразу скумекав, що видав себе своїм незвичайним здивуванням. Тому змушений був перевести все на грайливість і вдавати, що то він так кокетує зі Стасем Антонійовичем. Для більшої переконливості Манюра-Острихій відставила вбік куцу ніжку, вигнула спину і простягнула Віногроні свої коротенькі, як сосисочки, з облущеним фіолетовим манікюром, пальці.

Копачеві печер тільки цього і треба було. Чоловік вхопив ті сосисочки й обцілував, стаючи перед Манюрою на коліна.

Як не дивно, Острихій не заперечував. Навпаки, це спричинило неабияку приємність. І Манюра-Острихій навіть відважився пожартувати у відповідь, щоправда, не до ладу:

— А що ти сказав Ша… Шафарці, коли забирав у неї те каміння? Може, і їй ти руки цілував?

— Ти смієшся? Шафарка ж… це залишки фрески на камінній арці… Якби я каменеві зачав говорити: «Дрога пані!», то мені краще з тамтої печери вже було б і не вертатися… Та й каміння те, зрештою, і не її, а того, хто в сітці лежить, що череп у нього без лицьових кісток. То так само загадка: сітка з вузлами, перетягнуте горло, а на ногах личаки з вусатої пшениці з колоссям… щось на зразок торочок… а сам у піджаку і краватці… Хвалити Бога, що його одного довелося прибирати, бо в тій печері мертв'яків, крім нього, доста.

— І що ж ти з ним… з тим, що без лицьового відділу черепа, зробив? — поспиталася Манюра-Острихій і від остороги, чи не помилилася зі своїм запитанням, непримітно зиркнула на мобільний. На екрані не спливло жодної літери.

— Ти комусь дзвониш?

— Та це я… мобілкою граюся.

— Ти геть сама не своя… все забула. Я ж закопав його при вході до печери. Щоб за мною у сні не ганявся.