— Пувтуріть ше раз, хазяїне? — перепитав, не уторопавши, Цурупалок і плямкнув повіками, неначе ротом.

Прах повторив жест повільніше. Цурупалок знову не втямив. У залі зависло ще понуріше мовчання. Лише Ґнорн шкрьобав кігтями по дну заплічного мішка. Щоб якось заповнити павзу, переляканий парубійко замолотив усе, що знав:

— Як ви їй наумисне бруліки ті пувернули, шуб ми пудгледіли ду кого вуна з ними пиде, то ми й стижили. Но вуна усе время стирчала в сибе у свуїй пулувині хати, чи чистила в трилейбусі роззяв…

«Зі своїм бачилася?» — спитав, жестикулюючи з-за плеча Прах, тим самим примушуючи підійти Цурупалка ближче, щоб роздивитися складний порух, який спочатку зображав фігуру жінки, потім очі, а насамкінець завершувався недбайливим рухом, немов Леопольд щось бридке розтирав поміж пальців.

— Вінограна наче крузь землю провалився! — Цурупалок був радий, що уторопав з першого разу, і втер рясний піт з круглої фізіономії.

«А якщо каміння підмінила не Марія?» — знову запитав Прах, виписуючи тонкими пальцями в повітрі ім'я Марії, різко обернувся і пронозливо глянув на своїх посіпак з-під крила чорного волосся.

— Тодигов! Ми дурбаки, и жинку дурно… пришили… — тихо пролопотів Цурупалок. А Той, ковтаючи слину, прохарчав сильніше за Ґнорна в мішку.

У відповідь Прах підтвердив цей висновок зловісним кивком. Він картав себе за помилку. Посилати назирці саме цих двох різунів було нерозумно. Особливо його бісив своєю дуркуватою усмішкою провинця Той. І Леопольд добре утямлював, що в тролейбусі саме Той накинувся на Марію першим, навіть металевий шворок у руках Цурупалка його не спинив. Тому від усвідомлення свого упущення ледве стримував лють. Він таки вперше в житті хотів убити по-справжньому… Тоя. І Той наче це відчув. І ще раз облизавши слину, відвернувся від хазяїна й млосно осміхнувся, вистромляючи здоровецького жовтого зуба в порожнечу велетенської зали. Леопольд, ледве здержуючись, глухо зітхнув.

— Ми не нарошно, — бевкнув Той, іще більше завдаючи болю хазяїнові.

— Той хтів сказати… случайно, — втрутився Цурупалок, бачачи, що розмова повертає не туди.

— З переполоху! Да, Цурупалка? Не оддавала нам камушки, от… і шпиця у бока, — швидко потвердив харцизяка, обслинився й, похапливо сьорбаючи, облизнув губи зблідлим і тонким, як ганчірка, язиком.

Перед носом Тоя враз виник усе той же знак питання, миттю описаний у повітрі вказівним Праха. Той не злякався і не понурив погляду. Навпаки — він жер своїми розширеними чорними зіницями розпуку і відчай, що нуртували у стражденній душі молодого чоловіка. Його ніздрі дрижали у хворобливому передсмакові насолоди від удару, що йому зараз от-от завдасть його бос. Він чув холод залізного пера в рукаві своєї сорочки кольору хакі й тішився, що може штрикнути ним у відповідь. І те, і те було б для нього болісними й жаданими розкошами. І Леопольд заплющив очі й побачив це. Він шпарко смикнув за металевого троса. Але несподівано підтягнув до себе не Тоя, а Цурупалка. Рвучко встромив свого гострого пальця йому в кадик і з невблаганною люттю зазирнув у кругле розгублене лице.

— Ну на остановкі, де пид'їжав тролийбус… Е-ехр!.. Стуяло двойко не наших ментив із кайданиками… — прохарчав Цурупалок.

Прах різко кивнув головою, щоб продовжував.

— Ми подумали, шо Котигрошика… А-а-ехр!.. — зарипів у передостанньому подихові одоробало.

Леопольд ще глибше втиснув кадика в шию Цурупалкові й перед його судомливим лицем написав пальцем у повітрі ім'я своєї подруги: «МАРІЯ».

— Да! Марию! Марию!.. Е-ехр!… Зараз захапають менти… Разом из вашими бриллянтами… Тому То… — тут Цурупалок зі страхом глипнув на Тоя, що шкірив жовтого зуба. — …Тому м-ми її и… ех-хр… пришили… Бо вона нам в трилейбусі бриллянти просто так ни хотіла виддати… Хк-хе!

Прах забрав пальця з кадика здоровили, і Цурупалок повалився на підлогу, відхекуючись і повзаючи на колінах. У мішку за його плечима борсався Ґнорн — пес африканської породи Басенджі. Він скавулів, жалівся, але не гавкав.

Леопольд ледве стримувався. Утишуючи бій серця, він обернувся обличчям до неспокійного темного пейзажу за вікном. Далеко в похмурій височині кружляло з десяток ширококрилих птахів. Ліс хмурнішав і замовкав темними стріхами дерев.

Обличчя хазяїна робилося спокійнішим, але худа жилава рука стислася на пряжці пояса. Цей потиск Цурупалок розкумекав правильно і, не підводячись з колін, заговорив:

— Винуватий! Хазяїне!.. Даж турбинка в її руках була та сама, шо вуна її вам приносила. І брулянти у ній, ми ж їх перед тим, як закулоть, сами бачили… І ми ж од вашого кабинету її пантрували… три дни за нею назирали… не одривались. Вуна не мугла те каминьня кудась захувати, хиба вдома!..

Прах не дав одороблові виявити до кінця своє красномовство, вихопив з-за пояса щось металічне й блискуче — і пролунав сухий постріл. Той не втримався і скрутив захопливу усмішку. Такий поворот подій йому подобався. Він відчував, що буде кров і можна буде погратися. Утім, куля дивним чином не зачепила Цурупалка, а лиш пробила наскрізь його заплічний мішок. Нічого не розуміючи, громила спершу обмацав себе. А коли побачив, що Той харчить і тицяє пальцем йому за спину, скинув з плеча продірявленого мішка й сягнув у нього рукою. Із заплічника пролунав майже людський стогін. І в Цурупалка від передчуття біди навіть сльози навернулися. Та коли він витягнув із мішка неушкодженого й веселого Ґнорна, що шорстким язиком облизав усю його круглу з куцим чубчиком мармизу, то сам приклався до зморшкуватої морди пса. Ґнорн між тим хоч і виявляв свою собачу любов, але весь час косив у бік Праха, наче й від нього чекав наказу.

Леопольд, уриваючи радість Цурупалка, підніс руку до настінного годинника й крутнув пальцем два оберти вперед, вказуючи, що в одоробал є рівно доба, щоб знайти справжнє коштовне каміння. Потім хутко згорнув у жменю всі сірі камінці, висипав їх у шкіряну мошну та пожбурив капшука в охололі від страху обличчя одоробал. Йому було байдуже, що Той засопів, мов звір, і на його зашийку встала дибки сіра щетина. Прах, зажурений думкою про смерть Марії Бут, не зважав на дрібні деталі.

Хоча одну річ він помітив чітко. Коли збирав сірі камінці, то вони раптом на долю секунди пойнялись мереживом іскор. А як зсипав їх у торбинку перед одоробалами, то один із креймахів закотився під стіл і заблимав до нього тим самим сріблястим світлом, яке було ледь помітним, але яке вирізняло та підкреслювало все довкруг і яке він часто бачив у своїх видіннях. Проте при Тоєві та Цурупалкові Прах прикинувся, що не уважає його. Йому важливо було дістатися не до мізерної купки крем'яшків, а до велетенського багатства, що ховається за легендарною Брамою Шафарки. Про цю підземну Браму він уперше почув від Манюри, котра привела його, дитбудинківця, учня інтернату в гурток спелеологів. Ну, а сама Марія Бут дізналася про скарби Шафарки від керівника гуртка і свого старшого друга Станіслава Антонійовича Віногрони.

Знов хряпнули, зачиняючись, важкі двері, Леопольд залишився сам. Витягнув з-за халяви сап'янця маленького альбома для малювання і нігтями заходився нашкрябувати щось у задумі по чистому аркушеві. Його переповнювали видива, які він не міг ані збагнути, ані намалювати. Таке сталося з ним уперше. У свідомості виникала молода жінка із заплутаною копицею золотого волосся, чимось знайома йому. Вона немовби кликала його в підземелля, де на них чекав хлопчик, котрий грався світлистими крем'яхами. Хлопчик кинув одного камінчика об стіну печери, і та розпалася на нескінчену кількість дрібних часток. І щось темне і світле водночас, як хвиля, накрило їх усіх з головою…

Прах аж здригнувся. У велетенському вітражному вікні, що зображенням розчепіреної пащі ведмедя виходило до лісу, щось зарухалося. На тлі темного неба у вітражних слюдинках швидко збільшувалася, наближаючись, чорна тінь великого птаха. Вона так стрімко летіла, що за млу ока опинилася біля Прахового будинку, розсипаючись на безліч зображень у кожному кольоровому скельці. Леопольд, мимовільно захищаючись від птаха ліктем лівої руки, нігтями правиці, підкоряючись підсвідомому пориванню, витиснув на білому аркуші лик старого чоловіка, риси якого губилися між зморшками та шрамами. Птах на мить зиркнув хижо у вікно й одним помахом майнув у безвість. А Леопольд, не розглядаючи того, що тільки що сам намалював, нагнувся і дістав з-під столу палахкотливого камінчика. На долоні Леопольда він зблиснув іще сильніше. Такі, сяючі від сербленого до чорного, срібноцвіти він часто бачив у своїх видіннях. Довго не роздумуючи, він відсунув панель у стіні й піднявся у свій кабінет. Там швидко перевдягнувся в потерту куртку-шкірянку, перевзувся в обшарпані кросівки і знову зник у потаємному ході.