Сон змивався погано. Важка, як буває завше, коли прокидаєшся на заході сонця, голова не тримала думок, і ледве пригадувалося, де висить рушник.
Поступово прохолодний душ усе ж таки розбудив Андрія. Він увімкнув гарячу воду, підставив жагучим струменям тіло, яке нарешті звільнилося від млявості; не поспішаючи, зішкріб щетину, слухаючи, як на кухні свистить чайник, що давно вже скипів.
Гарно… буденно… Не відати б про себе нічого…
Андрій одягнувся, повернувся до кухні, залив окропом спагеті, відкрив консервоване м’ясо і кинув у горнятко дві щедрі ложки розчинної кави.
Телевізор Андрій увімкнув швидше за звичкою і, навіть не дивлячись на екран, де застигла жовто-зелена заставка «Інтербачення», став вечеряти.
І раптом здалеку, ривками до нього дійшло те, про що говорилося в передачі. Занурений у власні думки, Андрій пропустив початок повідомлення і тепер важко входив у контекст подій, що розгорталися на екрані.
«… майже перестали існувати Японія, Індонезія, Корейський півострів. Цунамі висотою більш ніж двісті метрів велетенською косою пройшлося узбережжям Китаю, Центральної Америки та південно-західним узбережжям США, особливо багатолюдним о цій порі року…»
Рука стискала блазнівський скіпетр забутої виделки.
«… значно менше постраждали Індія та країни Південно-Східної Азії, хоча й там кількість людських жертв сягає ста мільйонів».
Збуджений голос диктора відгонив якимись відчайдушними веселощами, і від того все, що зараз відбувалося, здавалося ще нереальнішим.
«Учені досі не прийшли до єдиного висновку щодо того, чи пов’язаний спалах сейсмічної активності з несподіваним метеоритним дощем над північною півкулею. Безсумнівним є лише одне: це — найбільша катастрофа з часів зіткнення Землі з гігантським метеоритом, яке призвело до зникнення динозаврів…»
Андрій не ворушився. Думки були далеко від хвиль, що жонглювали уламками міст і селищ.
Збентеження. Радість. Торжество. Жах. Розпач.
ЦЕ НЕ МАРЕННЯ!!!
Тепер божевільним був цілий світ. Маніяк, якого переслідують примари.
Ні, він був мерцем. Він дивився мільярдами очей на мільйони телеекранів і ще не розумів, що помер. Він ще валявся в ліжку, не підозрюючи про те, що його кістки вже хрустять, хрустять під важкою невблаганною ходою смерті.
А ось Андрій це знав. Знав і, чорт забирай, сприймав, як належне!
Люди, мов воші, кублилися на шкірі Землі і, як кожен паразит, вважали себе її господарями, а вона легким незумисним рухом розчавила майже третину, і ті, що залишилися, досі нічого не зрозуміли.
Катастрофа… Ідіоти, це — вирок! Усім.
От тільки планета — не жива істота. Вона не вміє мислити, не може приймати рішення. Згусток матерії, що насилу втримує привласнену дещицю сонячного тепла. А хтось штовхнув її, розбудив, знищив рівновагу, яка мільйони літ здавалася непохитною. Хто?
Андрій здогадувався. Він знову виразно побачив зелене сяйво над триногом, мінливе примарне обличчя, почув безладне шепотіння Резо…
РЕЗО!!!
Андрій підскочив, мов ужалений, тарілка полетіла в куток.
Ідіот! Який ідіот! Адже за Резо, напевне, теж ішли філери!
Холодіючи від думки про те, що могло статися через його помилку, Андрій вискочив надвір, навіть не замкнувши квартиру.
Егоїст. Спав, їв, страждав нікчемним самокопанням, переймаючись власного ненормальністю, із мазохістським тремтінням чекав нових страждань, а про Резо забув. Не знайшов, не довідався, як справи, не застеріг.
Забув, забув про людину, з якою доля кинула у вир подій. Так, Батлуче, ти — гідна своїх одноплемінників воша…
А розум уже бився із сумлінням, невблаганно і лагідно доводив, пихкаючи від натуги:
«Та нащо тобі всі ті люди? Ти завжди був самотній, нікому не потрібний, тож за що ти повинен бути їм вдячний? За глузування? Ти ж для них — монстр, хай їм грець! У рятівники рвешся? Так ніхто ж не поцінує».
— Мовчати! — загарчав на нього Андрій, здається, вголос.
Хоч як поспішав, зрозумів — спізнився. Роззяви біля бару. Поліція. Жовта, навіть звідси помітна, стрічка, що відділяла натовп від входу. Спізнився…
Ногами, що не гнулися, мов дрюки, підійшов ближче.
Що ж тепер… що ж тепер робити? Крижані дзвіночки калатають у голові. Чи це хтось сміється?
Навкруги метушилися люди у формі та в цивільному. Андрій помітив репортерів, які щось жваво обговорювали біля автомобіля, й непомітно проштовхався до них майже впритул. Тут можна дізнатися набагато більше, ніж серед очманілого від гострих відчуттів натовпу.
Літній журналіст щось швидко черкав у записнику. Інший, молодший, спершись на капот авто, наговорював на диктофон, перекрикуючи гомін натовпу:
— Жертва лежить на підлозі горілиць, її руки та ноги цвяхами прибиті до променів окресленої крейдою зірки. Живіт розпорото, але чоловік був ще живий, коли його знайшли. Не приходячи до пам’яті, він помер до прибуття карети швидкої допомоги. Все дуже схоже на ритуальне вбивство, але насправді може виявитися лише жорстоким грабунком, бо чоловік, який загинув, був власником бару. Якщо припустити, що злочин все ж скоєно грабіжниками, які таким чином намагаються відвернути від себе увагу, незрозумілим залишається напис на стіні, зроблений кров’ю: «Душа одного вже належить Йому, а тіло та душа другого стануть Його рабами». Серед багатьох запитань найголовніше зараз: «Хто він, той другий?»
Із бару винесли ноші, на яких лежало грузне тіло, накрите закривавленим простирадлом.
— Увага, всім відійти! Відійдіть на протилежний бік тротуару! — кричав у мегафон поліцейський сержант.
Обговорюючи пригоду, натовп почав неохоче розходитися. Помчали й репортери. Цілу ніч вони будуть патрати, солити та перчити цю новину на просяклій плітками та чутками кухні-редакції, аби на ранок подати Резо до столу обивателя тепленьким, зі смачним запахом.
Хі-хі… хі-хі… — тринькали дзвіночки.
«Заходь до мене, посидимо…»
«… економічні втрати від стихії важко підрахувати…»
Диктор кидав слова, мов лушпиння, жменями.
Хі-хі… хі-хі…
Напитися. До нестями. До скотинячого стану. І не думати, не думати ні про що.
На літньому майданчику кафе ритмічно пульсувала музика: бум-бум… Усе як завжди. Бум-бум…
Наче й не було ніяких мільйонів загиблих сьогодні там, далеко, дуже далеко. Тут — привабливі дівчатка й вино. І танці. Бум-бум…
Родичі здорові. І банківський рахунок не порожній. Дівоче тіло гаряче й поступливе, кличуть пухкі губи та ніжні язички, сьогодні й завтра, і завжди. Завжди…
Андрій сидів на парковій лаві й мляво відбивався від надокучливого ритму дискотеки. Повз нього пробігали гомінкі ватаги підлітків. Поспішали жити й веселитися.
Горілку він купив, але так і не випив. Он там, під деревом, він із розмаху розколов пляшку об парапет.
Деінде, наче раки-самітники в нірках, скніють над роботою вчені та філософи. І поети кличуть-стукають у глухі двері людських душ, у відчаї збиваючи в кров руки. Однак усе це — десь там. А тут — бум-бум…
Андрій підвівся і поплентався геть. Крок за кроком. Секунда за секундою. Далі й далі. Мовчки, без гніву, без сліз. Просто йшов і йшов, і не міг зупинитися. У грудях виростав пекучий клубок і змушував крокувати. Клубок, назва якому Ненависть.
Він здивувався, коли зрозумів, куди йде. Хоча… хоча куди ж іще. Все так, тут його хоча б вислухають.
Служба давно закінчилася, але церкву було ще відчинено. Андрій увійшов, і громові його кроки розбили урочисто-спокійну порожнечу напівтемного храму.
Ніхто навіть і не потрібен. Хто зрозуміє його краще за цю безпечну тишу, сплетену із солодких пахощів згорілих свічок, ладану й теплих молитов. Просто постояти тут, просто постояти…
Із бічного проходу вийшов священик. Андрій навіть не одразу його помітив, наче невисока струнка постать була частиною храму. Зовсім молодий, на вигляд батюшці не було й тридцяти.
— Прошу, ви щось хотіли?
Андрій мовчав. Коли він ішов сюди, то не замислювався, що скаже і чи буде говорити взагалі. Не замислювався навіть, чи застане тут когось. А зараз… Слів не знаходилося. Було незручно. І боязко.
