Цього дня друзі майже не розмовляли, тільки інколи поглядали одне на одного, щоб передати свій захват, як-от тоді, коли школа дельфінів вискочила з води, вітаючи короля, що пропливав повз них.

Сонце позаду мало-помалу підбивалося вище, й тінь гігантської черепахи відступала, аж поки пополудні далеке скупчення хмар на обрії засвідчило наявність островів.

— Мабуть, треба гукнути Б’єрна. 3 такою швидкістю ми ось-ось допливемо, — сказав Ерік.

— Атож. Я невдовзі повернуся, — заціпеніла на мить Інгеборг, перше ніж дематеріалізувалася.

Коли дівчина повернулася, флотилія вже досить близько підійшла до островів, біля підніжжя шпичастих вулканічних гір виразно вимальовувались пальми, нахиляючись під вітром.

— Бідолашний Б’єрн. Він спав як мертвий, — усміхнулася Інгеборг.

Глянувши через плече, Ерік побачив, як його статечний друг увійшов у світ гри, й радісно махнув йому рукою. Всі шестеро гравців зібралися разом неподалік од короля Акіріона та його двору.

— Ну, — збуджено вимахував руками Анонім, — як це все сталося?

— Що ж, я довго-довго блукав по морському дну. Можливо, цілі два дні. Я відчував, що опинився на схилі, йду вгору, і це видавалося мені доброю ознакою. Отже, вода мало-помалу ставала не такою темною.

Сидячи вдома, Ерік усміхнувся сам собі: які різні Б’єрн та Інгеборг! Якщо сестра одразу перейшла б до важливої частини оповіді, Б’єрнові була властива певна методичність, тож кожному тепер доводилося терпляче чекати.

— А потім я помітив дивну річ. Водорості й водяні рослини, здавалося, ростуть рядами, а між ними пролягають стежки, немов їх обробляють. Отож я пішов уздовж одного з тих рядів, а вода й далі світлішала. Потім я побачив віддалік яскраве світло. То було немов нічне небо перед світанком, що має от-от початися, — сіра смужка, яку можна бачити кутиком ока. Я вирушив на те світло. Потім я зненацька дійшов схилом до вершини і побачив звідти вдалині вогні міста! На морському дні, але місто було точнісінько таким, як Ньюгейвен уночі — з яскравими смолоскипами у вікнах веж, із низками ліхтарів на вулицях. Тож мені треба було вирішити — підходити до міста чи ні. Я подумав, може, слід розбудити вас обох і порадитись, але було вже за північ і, зрештою, який я мав реальний вибір?

Знайшовши дорогу, що вела до міста, я пішов по ній, і тут мене побачив водяник-воїн на коні. Він поплив геть, і я став трохи переживати. Надто коли згодом повернулося досить багато воїнів, Я привітав їх, але вони не відповіли, а просто гуртом ішли слідом за мною до міста.

Коли я дістався до міста, воно видалося мені дуже дивним. Усі морські люди кидали свою роботу й розглядали мене. Всі вони вражались і дивувалися. Хай там як, урешті-решт мене спрямували до палацу і привели до короля. — Б’єрн повільно похитав головою. — Я не можу навіть почати опис палацу, він дивовижний, я досі ніколи не бачив нічого подібного. Стіни з перлин, а всю залу осявало оте пливке світло, яке створюють світні морські істоти. Я… — Б’єрн тільки повів рукою, не знаходячи слів. — Хай там що, я не мав ніякої причини для тривоги. Вони здивувалися і зраділи мені. За тисячі років їхнього існування ніхто з поверхні ніколи не приходив до їхнього міста. Вони мали купців, які торгували з Касинопією, і уявіть собі! Ті купці поклонялися Мову, знаєте, тому богові, чий дзвін ми знайшли. Тож побачивши мій медальйон… — Б’єрн замовк і показав пальцем на срібний образок, що висів у нього на шиї. — Вони запропонували задовольнити три мої бажання. Сказали, що знають моря, і пропонували мені скарби із затонулих кораблів, неоціненні магічні предмети — геть усе, що є в морі!

— Які дива, Б’єрне! Які враження! — Ерік майже заздрив. Йому хотілося, щоб і Попеля могла завітати в підводне місто.

— Тож що ти попросив? — усміхнулася Сігрид. — Крім того, що вони врятують нас.

— Я тільки попросив, щоб вони знайшли рештки «Білого Сокола» й підняли наше спорядження, що потонуло разом з кораблем, і уявіть собі… — Б’єрн подивився на всіх, чекаючи їхніх здогадів.

Усі спантеличено мовчали.

— Вони знайшли BE і Свейна, які у вигляді кам’яних статуй лежали на морському дні.

— Чудово, — цинічно пробурмотів Анонім. — Можна виставити їх в амфітеатрі, гарна пам’ятка.

— Ні. Ти не розумієш. Морські люди запропонували повернути їх до життя, усунути петрифікацію.

— Що-о-о! — Ерік зробив так, що Попеля підскочила в повітря й радісно заплескала в долоні. — BE живий!

— Чудово, Б’єрне! — відьма Інгеборг напружилася, щоб міцно обняти його. — Як це так, що ти ще не привів його?

— Я не хотів воскрешати його під водою, бо боявся, що він раптом утопиться. І гадав, буде краще, якщо BE приєднається, перше ніж вони чаклуватимуть над ним. Що, як ті чари не подіють, бо він не приєднаний?

— Слушні думки, — погодилася Сігрид. — Тож, мабуть, я піду і скажу йому? Ми зробимо це тепер?

— Безперечно, — лагідно відповів Б’єрн. — Статуї тут, у замку.

— Думаю, треба попередити Свейна, щоб і він приєднався, — міркував Ерік уголос.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавлено поглянув Гаральд на сина.

— Ти навряд чи повіриш, але Свейн у нас удома. Він прийшов учора вночі під час шторму. — Краєм ока Попеля побачила, як Анонім занімів од ворожості. — Його викинули з Центрального Комітету, й він хотів трохи грошей для свого нового персонажа, щоб розгадати загадку Epicus Ultima.

— Ні, тут треба зупинитися, — гарчав Анонім. — Ми не воскрешатимемо Свейна Рудобородого. Коли він мертвий, у ЦК буде на одного менше, щоб боротися з нами.

— Але це так жахливо — не повернути йому життя! Він грав цим персонажем сорок, а то й більше років. Уяви собі, що це ти, — сказав Ерік.

— Інколи, діти, мене аж розпач бере од вас. Ви просто не розумієте, з чим маєте справу. Для цих людей це не гра, а відчайдушна боротьба за владу! — похитав головою Анонім.

— Ні, ти помиляєшся. Я розумію, — палко відповів Ерік. — Але Свейн — уже не один з них. Насправді, я думаю, він може навіть підтримувати нас. Він дуже розлючений тим, як повелися з ним.

— Не роби цього, — відрубав чорний ельф. — Не дури себе. Він повернеться й не виявить ніякої вдячності своїм рятівникам. Дайте йому ще один шанс потрапити до Центрального Комітету, і він швидко стане нашим найлютішим ворогом.

— А я так не думаю, — кинувся в наступ Ерік. — Учора вночі він розповів мені все про Екзекутора, персонажа, що є в ЦК, і порадив, як перемогти його.

— Гаральде, — Анонім повернувся до лісового ельфа з ноткою відчаю в голосі. — Ти можеш переконати їх?

— Я не певен. Свейн Рудобородий, коли я знав його, дуже захоплювався грою. Завжди розпитував мене про НІПів, з якими я розмовляв. Можливо, він трохи інший. Але я довіряю думці Еріка про його характер. — Гаральд повернувся до Попелі: — Якщо ти справді вважаєш, що це розумно, то дій. Свейн, безперечно, може повідомити нам багато неоціненної інформації.

— Що ж, я не можу сказати чесно, що переконаний у його нинішній ворожості до ЦК. Просто я думаю: якби Попеля перетворилась у камінь, а хтось мав шанс повернути її до життя… це було б страшенно жорстоко.

— Ерік має слушність, — додала Інгеборг. — Тут узагалі не йдеться про його поведінку. Нехай, на лихо чи на добро, Ерік діє, як вважає за потрібне. Тут ідеться про нас і про нашу мораль. Хіба ми такі, як вони? Ні. Оце й усе.

Після слів Інгеборг Ерік набагато краще зрозумів і власні почуття.

— Достеменно так.

Б’єрн і Сігрид кивнули на знак згоди.

— Нехай буде так, — пробурчав Анонім. — Але запам’ятайте цю мить, і, сподіваюся, ми не пошкодуємо про неї.

Розділ 27

Ретельний удар

ільки ти і я? Що сталося? — запитав Годмунд, гніваючись, що йому довелося подолати все місто для зустрічі у великій залі.

— Ось! — Рагнок кинув на стіл копію редакційної статті з останнього випуску «Нового Левіафана»; вона ковзнула по столу і зупинилася коло чашки, з якої пив воду старий.