«ВИГНАННЯ СВЕЙНА РУДОБОРОДОГО
«Новий Левіафан» із великою цікавістю дізнався про вигнання Свейна Рудобородого з Центрального Комітету. Це перша зміна у складі комітету за останні дванадцять років. Що це означає?
Засідання, на якому ухвалювали цю постанову, мабуть, було бурхливим. Потягом довгих років Свейн плекав образ людини з народу. Надто на Півдні Свейн мав нічим не виправдану популярність. Та якщо поглянути на його послужний список, стає зрозуміло, що він зі шкури пнувся, захищаючи кастократію.
Причина цього вигнання полягає в тому, що Свейн утратив свого персонажа. Ми надійно поінформовані, що та цікава експедиція, яку очолили «Остерфіордські гравці», зазнала краху, вони втратили корабель і більшість персонажів, зокрема і Свейна. В результаті він мав починати спочатку, як і кожен з нас. Якби Центральний Комітет і далі хотів бачити його у своєму складі, він міг би створити для нього новий персонаж. Проте з певних причин комітетники вирішили обійтися без його послуг. Невже тому, що їм властиве почуття справедливості й вони вважають, що всі мають грати за однаковими правилами і Свейн повинен знову прокласти собі шлях через гру? Звичайно, ні. Адже кожен знає: для того, щоб досягти рівня спорядження і вправності, які дали б змогу кинути виклик персонажам, що тепер керують світом, потрібні століття, — якщо не брати до уваги винятку, який трапляється раз у житті, для тих, хто вбив дракона.
Ні, пояснення тут інше. Наше припущення полягає в тому, що ці пристаркуваті гравці складають плани на майбутнє. Є багато нетерплячих університетських випускників, які шукають собі місця в наймогутнішому у світі комітеті. Якщо Центральний Комітет не просуватиме вряди-годи того чи того з-поміж них, невдоволення зросте до вкрай небезпечного рівня. Наш прогноз полягає в тому, що комітетники скористаються смертю персонажа Свейна як нагодою спробувати вдавати перед світом, що, мовляв, Центральний Комітет — не закрите товариство, яким він є насправді. Тож за кілька тижнів у його складі з’явиться нове обличчя, взяте з університетської еліти».
— Ну, — запитав Рагнок, пильно дивлячись на патріарха світу.
— Зрадник. Серед нас є зрадник. Якийсь член комітету розмовляв із ними. Але навіщо? Це не має сенсу. — Годмунд скривив свої вуста до грізного вишкіру. Раптом у кімнаті щось гучно хруснуло: Годмунд мимоволі здавив порцелянову чашку, яку тримав у руці, з такою люттю, що вона тріснула. Рагнок усміхнувся, задоволений цим виявом неконтрольованого гніву.
— Ми повинні змінити пароль Екзекутора, — зауважив він, намагаючись не виказати хвилювання у своєму голосі.
— Так. І повинні зробити ще багато іншого. Ситуація стає серйозною, і треба сформувати групу студентів для розслідування. — Годмунд уперся білими пальцями у свою лису голову. — Якщо вони простежать за розповсюдженням бюлетеня, ми зможемо викрити зловмисників. Адже саме тут криється їхнє найслабше місце: як розповсюдити свій листок.
— Добре, — схвально кивнув головою Рагнок, передаючи Годмундові ігровий пристрій.
— Що?
— Новий пароль.
— Тільки ти і я, еге ж? Мабуть, ти задоволений, — усміхнувся Годмунд і водночас приєднався до інтерфейсу. — А що, як новим паролем зробити слово «зрадник»?
— Чудово. — Тільки-но Годмунд одягнув навушники, Рагнок пирснув задоволеним сміхом, знаючи, що старий уже не чує його.
Коли був уведений новий пароль, Рагнок схопив стілець, на якому сидів Годмунд, шарпнувши, підняв його й пішов, заточуючись, до відчиненого раніше вікна.
Ще очманілий од ігрового інтерфейсу Годмунд не одразу втямив, що діється, навіть коли його тіло вже висіло по той бік підвіконня.
— Що ти коїш? Не будь дурним! Відпусти мене! — затинався старий, не маючи змоги врятуватись. — Будь ласка.
Тіло, крутячись, довго летіло до землі. Немов згадавши, Рагнок кинув ціпок навздогін. Потім уважно оглянув кімнату, чи не видно ніде слідів боротьби. Поправив скуйовджене волосся й сів перед терміналом, щоб відкрити свої приватні файли. Він матиме досить часу, щоб знищити всі примірники «Нового Левіафана», перше ніж зійде вниз і знайде тіло. Газета виконала своє завдання, і в ній уже немає потреби.
* * *
* * *
Екзекутор знайшов Торкела в його чаклунській вежі серед пляшечок, пергаментів і книжок у масивних палітурках. Маг Центрального Комітету полюбляв і далі збагачувати свого персонажа новими чарами й використав значну частку свого драконового багатства на розвиток здатності вивчати їх. На той час Торкел мав у особистій бібліотеці всі наймогутніші чари, але все одно як завзятий колекціонер з насолодою розв’язував загадки, що наповнювали його книгу чарів найрізноманітнішими заклинаннями.
— Хто це? — з цікавістю подивився Торкел крізь окуляри на Екзекутора. Темною кімнатою пролетів кажан. — Це ти, Рагноке? Чого тобі?
— А ти не здогадуєшся?
— Ні, — нетерпляче відповів Торкел, знову вдивляючись в освітлені полум’ям свічки сторінки. — Не здогадуюсь. Припини марнувати мій час на дитячі забавки. Я працюю, чого ти хочеш?
Екзекутор нічого не відповів і повільно витяг Гострець.
Торкел тепер здивувався й підвівся. Екзекутор огидно посміхався.
— Ні! Хто тобі наказав? — некромант відсахнувся, на підлогу з брязкотом посипалися пляшечки. — Стій! — Він панічно махнув пальцями в бік Екзекутора й пробурмотів заклинання, але вбивця тільки сардонічно зареготав. Насланий чарами спалах блискавки миттю поглинуло, пирхаючи реготом, демонічне обличчя на щиті, прив’язаному до лівої руки Екзекутора. В кімнаті знову запанувала майже цілковита пітьма.
— Чому? — зігнувшись і не ймучи віри, запитав Торкел.
Знадобилося всього два удари, щоб убити його.
* * *
Екзекутор зустрів некромантку Глейд, коли та виходила з арени, щойно скінчивши урок у своєму класі.
— Нам треба поговорити.
— Що сталося? Рагноке, це ти?
— Ні. Це Годмунд. Прошу, зайдімо на хвилинку в цю вуличку, нас тут ніхто не побачить.
— Гаразд, але, будь ласка, чимшвидше. У мене ще один урок.
— О, я не баритимусь, — засміявшись, відповів Екзекутор і вилив на Глейд пляшечку паркого паралітичного зілля. Потім повільно обійшов навколо пурпурових оксамитових шат некромантки, довго дивлячись їй у вічі. Некромантка ще могла водити очима, і Рагнок здивувався, скільки страху можуть виражати ті дрібні тремтячі рухи.
— Коли це зілля почне вивітрюватись, задовго до того, як ти зможеш ворушити кінцівками, я вб’ю тебе. — Він замовк, насолоджуючись миттю. — Твоя кар’єра скінчилася — і в грі, і в Центральному Комітеті. Я маю наготові новий комітет і певен, що ти з радістю дізнаєшся, що в ньому займе місце і твоя рідна донька, я можу навіть попросити її стати головою. — Рагнок задоволено зареготав, тішачись оцим давно очікуваним зведенням рахунків з Глейд. Потім старанно відгорнув убік її каптур і довгі чорні коси, щоб відкрити бліду шию. — До побачення, Глейд.
* * *
Щоб створити сильне враження, Гальфдан Чорний насолоджувався їздою верхи, виїхавши на заході сонця з Ньюгейвена на чорному румакові до місця свого від’єднання, приватної вежі на північ од міста. Гальфдан знав, що саме тієї миті багато людей приєдналося до гри тільки через те, щоб поглянути, як він мчить крізь брами Ньюгейвена. Вечірня зоря огорнула його обладунок червонястим сяєвом і водночас викривила навколишні краєвиди, тож здавалося, ніби вершник мчить і бере барви з неба.
Екзекутор чекав його коло вежі. Гальфдан, здивувавшись, зупинив коня.
— Що це?
— Поєдинок.
— Що?
— Гальфдане, я кидаю тобі виклик, щоб би показав, чого ти вартий.
— Рагноке, це ти? Припини жартувати. Ти знаєш, що Екзекутор непереможний, — голос Гальфдана був трохи знервований, він почав завертати коня.
Екзекутор миттю дістав Міцнющого Місячного Меча. Коли блиснуло лезо, насилаючи могутні чари страху, Гальфданів кінь прикипів до землі, а сам Гальфдан намагався струсити із себе їхній вплив. Нарешті йому пощастило спішитись, і він побіг, часто озираючись через плече.
