— Угу. Почасти я розумію. Протягом довгих епох я був живий, але не такий справді живий, як тепер. Я відчуваю, наче недавно пробудився. Й після цього я багато спостеріг, багато зрозумів.

— Невже? — урвав його Анонім. — Ти здатний думати сам? Ти не просто програма? Диво дивне!

— Справді? — байдуже стенув плечима вампір. — Це видається мені природним. Але скажи, дівчино, чому для мене повинно мати значення, в якій ти формі?

— Бо тепер ти знаєш мене. А вбивши, ти не матимеш уявлення про моє нове втілення.

— Твоя правда. Але навіщо мені це знання? — Вампір, здавалося, тішився цією битвою розумів, відповідаючи непоборною логікою на судомні спроби Попелі спекатися його.

— Бо я, якщо зможу, покладу край цьому світові. І ти щойно скоїв страхітливу помилку. Гадаючи, ніби наше знання припиняється разом із нашими персонажами, ти розкрив нам, що існує спосіб знищити світ і що потрібний нам предмет лежить серед захованих скарбів. Знання про все, що ти сказав, і навіть значно більше, про все, що я здобув за ці роки, не пропаде після смерті Попелі, а перейде до мого наступного втілення.

Поки Ерік говорив, вампір змінився, мисливець-убивця, що був суттю його єства, вийшов на поверхню, аристократична постать поступилася неприборканій люті чорної пантери. Хвиля ненависті мало-помалу заповнювала комірчину, вкриваючи все, наче шовковий саван, миттю повбивавши всіх щурів і паралізувавши обох персонажів.

— С-с-с-с-с-с-с! — згубне гарчання справжньої злоби хитнуло ліхтар, волосся на Еріковій голові стало сторч.

— Тож я повинен убити не Попелю, а істоту, яка трансцендентно стоїть за нею. — Вампір уп’явся лютим поглядом в обличчя Попелі й намагався дійти до гравця за персонажем.

Якийсь час Ерік був справді наляканий і простягнув руку, щоб від’єднатися, запитуючи себе, чи може вампір як-небудь через інтерфейс заподіяти йому шкоду. Однак невдовзі він струсив із себе страх, спричинений люттю того створіння, й параліч, що сковував тіло.

— Але це річ неможлива, тож лиши Попелю живою бодай для того, щоб знати подобу свого ворога.

— Так, для мене це неможливо. — Очі вампіра зблиснули лиховісним завзяттям, ніби йому сяйнула якась думка. — Однак, мабуть, не для тих, хто має таку саму природу, як ти. І, гадаю, серед них є створіння, які можуть бути прихильніші до мого способу мислення. Хіба не слушні мої слова? Таж на ваших аренах багатії вбивають злидарів!

— Більше не кажи ані слова! — застеріг Анонім.

Проте граф лише засміявся і вийшов з комірчини, плавно рухаючись та з відчуттям мети, властивим великому хижакові, що бачить свою здобич.

Після тривалої мовчанки Анонім похитав головою:

— Гай-гай, гра переходить у реальний світ. Як моторошно! — Потім з цікавістю придивився до Еріка: — А звідки ти знаєш?

— Я вже бачив колись одного, — Ерік усвідомлював, що наближається до межі своєї присяги, й почувався незатишно.

— Дивно, але це дає мені надію.

— Як саме? — запитав Ерік.

— Бо все, що змінюється, вмирає. Коли-небудь. Це основний закон природи. Для нас це означає, що «Епік» не існуватиме довічно.

— Так, але може проіснувати ще тисячу років, а то й довше.

— Авжеж, якщо ми не прискоримо справи, — міркував уголос чорний ельф. — Цікаво, який предмет він шукає і як можна скористатися ним? І цікаво, чи має влада уявлення, що її гра розвивається? — Він зітхнув. — Крім того, запитую себе, чи твої щойно сказані слова справді такі розумні.

— Що ти маєш на увазі? — Ерік дедалі частіше ловив себе на тому, що він прагне справити добре враження на Аноніма, дарма що той чоловік ладен розглядати можливість знову повернути насильство у світ.

— Бачиш, твоя аргументація могла переконати його, що краще не вбивати нас, але що він натомість збирається робити? Може, запроторить нас до підземелля, де триматиме під наглядом сотню років або як завгодно довго, перше ніж ми припинимо грати. Адже, знаєш, він проживе довше за нас.

— Так, знаю, та поки ми живі й маємо друзів, вони намагатимуться врятувати нас.

— Юний Еріку, ти зворушливо наївний. Я в захваті. — Ці слова були сказані таким сардонічним тоном, що годі й визначити їхню щирість.

— І що далі? — міркував Ерік уголос.

Чорний ельф, якби не був зв’язаний так міцно, стенув би плечима. Тож він тільки закотив очі:

— Ми знайдемо скарб, урятуємось і кинемо виклик або грі, або ЦК. Або не врятуємось і повернемося до плану Б.

— Цей той план, про який я думаю?

— Так.

Ерік невтішно зітхнув.

Розділ 25

Несподіваний гість

адворі лютував шторм, шарпаючи віконниці й завіваючи клуби диму назад у кімнату. Проте Ерік однаково лежав коло вогню, мирячись із принагідними виверженнями диму в кімнату задля затишного тепла печі. Хлопець читав позичену в Інгеборг книжку про історію Майклгарда, але читання просувалося повільно й він потихеньку задрімав.

Стукіт у двері змусив його нараз прокинутись. Штормовий вітер і дощ не дали змоги почути кроків гостя ще на подвір’ї. То була не Інні й не Б’єрн, бо стукіт був незнайомий.

Ерік відчинив двері, одразу увірвався холодний вітер, дощем скропивши обличчя. Під дверима стояв старий чоловік у пончо та широкому капелюсі й тримав мотузку, що тяглася до геть мокрого жалюгідного віслюка, навантаженого ящиками. Мокрий як хлющ чоловік підвів очі, й Ерік вражено впізнав у ньому славетного Свейна Рудобородого.

— Можна зайти?

— Звичайно, звичайно. Хвилиночку. — Ерік квапливо вдягнув черевики і плащ. Свейн тим часом розвантажував віслюка і, натужившись, заносив важкенькі ящики до передпокою.

— Стривайте, дайте я допоможу вам! — ухопився Ерік за ручку надто великого ящика, тимчасом як у голові вихором закрутилися думки. Чому Свейн тут? Чому така нагальність, що він подорожує під час шторму?

Занісши ящики в хату, вони пішли до віслюка, завели його до стайні, обтерли й поставили поруч із Ліваном, круп прикрили ковдрою, а в ясла кинули оберемок сіна.

Потім зайшли до хати, струсили мокрі капелюхи й зачинились од шторму.

— Боюсь, я мало що можу запропонувати вам, — Ерік пригладив мокре волосся й витер руки об штани. — Я маю трішки помідорного супу й можу нагріти його… крім того, в нас є питний мед.

— Це вже добре, — з насолодою зітхнув Свейн, сідаючи на Еріків стілець. — Можна мені й того, і того?

— Безперечно. — Ерік приніс казан із супом до вітальні й повісив його над вогнем. Згадав, що є трохи хліба, його лише вчора спекла мати Інгеборг. Коли Свейн пожадливо накинувся на буханець, Ерік із цікавістю придивився до нього, але не озвався і словом.

Чистих тарілок не було, тож Ерік вибрав одну серед стосу немитого посуду в кухні й швиденько помив. Крім того, дістав мед із верхньої полиці і приніс його разом зі склянкою.

— А ти не хочеш меду? — запитав Свейн, побачивши одну склянку.

— Ні. Я, власне, не люблю його.

Знову запанувала тиша, Свейн дмухав на суп і наминав так швидко, як дозволяла температура страви. Поївши й витерши тарілку рештками хліба, він подякував і віддав тацю Ерікові.

Коли Ерік повернувся з кухні, зігріте вогнем і медом Свейнове обличчя вже трохи почервоніло.

— Мабуть, ти дивуєшся, що я тут роблю? — усміхнувся Ерікові старий драконовбивця.

— Так. — Ерік сів на материн стілець, тож вони могли бачити одне одного.

— Не знаю, чи цю новину оприлюднили, але я вже не член Центрального Комітету.

— Не член? — здивувався Ерік. — Вони не спорядили для вас нового персонажа?

— Ні, — Свейн так міцно стиснув рукою бильце, що аж побіліли щиколотки. — Ні. Вони вирішили усунути мене, бо мій персонаж мертвий.

— Немилосердно, — співчутливо промовив Ерік.

— Дуже немилосердно, — гнівно втупився поперед себе Свейн. — Понад тридцять років я служив Центральному Комітетові. Я керував бібліотечною системою, я допомагав планувати, бився в їхніх битвах. А потім, коли доля на мить відвернулася, мене вигнали. Ніхто з них і на думці не мав подякувати мені за роки сумлінної праці. Їм кортіло моєї відставки. Щоб я працював бібліотекарем і спокійнісінько йшов до могили. Але вони не мали уявлення, як далеко я просунувся в розгадці Epicus Ultima. Можливо, ще один прорив — і я розгадаю все.