Конор Костик

ЕПІК

Розділ 1

Смерть у родині

орський туман укрив кухонне вікно дрібними крапельками води. Ерік намагався не думати про страшну азартну гру, на яку наважилась мати, і, долаючи тривогу, пильно зосередився на шибці. Він навіть не ворушився, спостерігаючи, як водяні цяточки, немов поєднувані чиєюсь рукою, формували краплинки, які й далі зливалися між собою. Зрештою крапля ставала така велика, що вже не трималася на склі і, звиваючись, ковзала вниз, збирала по дорозі воду й повзла дедалі швидше, і то була справжня катастрофа у світі мільйонів крапелиночок туману.

Поруч з Еріком сидів батько і, здавалося, не менш пильно придивлявся до зачовганих візерунків деревини старенького столу. Понад годину ніхто з них не вимовив ані слова, їхні плечі аж згорбились від напруги. Нарешті почулися глухі кроки, спершу на дерев’яних сходах, а потім, уже трохи лункіші, на кахлях підлоги. Піднялася клямка на дверях і в кухню зайшла мати.

— Ну? — запитав Ерік, хоча, тільки-но мати ступила ногою в кухню, зрозумів з її блідого, виснаженого обличчя, що новина погана.

— Я загинула, — відповіла Фрея, і її тихий голос задрижав.

Гаральд підвівся й підсунув їй стільця. Вона вхопилася за стілець тремтячою рукою й важко осунулась на нього, уникаючи їхніх занепокоєних очей.

— Отже, отрута не зарадила? — лагідно запитав Гаральд.

— Ні, — похитала вона головою. — Я не змогла пробити його панцер.

Узявши дружину за руки, Гаральд намагався заспокоїти її:

— Ти доклала всіх зусиль. Ми знали, що це майже неможливо.

— Принаймні вона боролася, — зненацька підвівся Ерік, що засидівся, і тепер енергія аж прискала з нього. Батько був не лихий чоловік, але інколи Ерік не міг погамувати неприязні до нього, що з’являлася невідомо звідки й лютувала в його серці. Мати в усякому разі вийшла на арену від імені їхньої родини, вона справді смілива. А Гаральд ні на що не наважився, він завжди ховався.

— Ми ще знайдемо якийсь вихід, — мовив Гаральд, навмисне не звертаючи уваги на Еріка, і обняв Фрею.

— Хіба? — здушено наполовину зойкнула мати, й, почувши цей звук, Ерік аж здригнувся, усвідомивши, що вона теж уже не може знайти відповіді. Страшно було бачити чоловіка, який ніколи за все своє життя жодного разу не міг подолати страху. — Будьмо чесні поміж собою. Хай там як, ми дійшли до того, — на її очах забриніли сльози, — що невдовзі нас, мабуть, переселять.

Переселення. Праця на фермі, де вони жили, була тяжка. Але не така жахлива, як у вугільних копальнях, у соляних ямах та на багатьох інших роботах, які треба було виконувати на планеті Нова Земля. Переселення означатиме виїзд з Остерфіорда й розлуку з товаришами, а можливо, навіть із батьком-матір’ю. Їхнє життя вже не належало їм.

— Батьку, а чому ти не кинеш виклик?

— Помовч! — сердито гаркнув Гаральд. — Я однаково не погоджусь.

— Мовчу. Я й не хочу нічого. Вже не хочу. Тепер це не має сенсу. — Ерік відчув, як зривається його голос, і замовк, переводячи дух. — Хіба може щось бути гіршим за переселення?

— Є й гірші речі! — лиховісно відповів Гаральд.

— Еріку, облиш. Ми вже тисячу разів говорили про це, — вперше, відколи зайшла до кухні, Фрея підвела голову й зустрілася очима з поглядом сина. — Твій батько не може боротися за нас. Оце й усе.

— Але чому? — наполягав Ерік.

— Не знаю, — спохмурнів Гаральд.

— Крові та помсти! Мені вже чотирнадцять. Я досить дорослий. Дозвольте мені.

— Ні.

Навіть не усвідомлюючи, що він чинить, Ерік жбурнув об стіну фаянсову чашку, яка трапилася під руку. Чашка крекнула, лишивши на побіленій стіні червонуватий слід, скалки приснули на всі боки й лунко посипались на кахлі. Всі троє мовчки дивилися на них. Ерік знав, що в них на думці: родину от-от має спіткати тяжке лихо, а вони шкодують про таку дрібницю, як розбита чашка. А втім, його гнів майже одразу вщух, він збентежився й відчув провину: адже справді змарнував добро.

Поки вони мовчали, не знаючи, що казати, на подвір’ї почулися чиїсь кроки. Мерщій підвівшись, Фрея заходилася збирати черепки. Потім хтось постукав у двері.

— Заходьте! — Гаральд або не зважав на те, що гості побачать розбиту чашку, або таки хотів, щоб побачили.

Упурхнула золотокоса дівчина, за нею увірвався вітерець і ступив її кремезний брат.

— Ласкаво просимо, Інгеборг, Б’єрне, — привітав Гаральд юних сусідів. Фрея поклала черепки за відро й випросталася.

— Добридень. Ми співчуваємо вам з приводу поєдинку, — щиро сказала Інгеборг. Б’єрн позаду виразив своє співчуття кивком голови.

Силувано всміхнувшись, Фрея заправила за вухо неслухняне пасмо волосся:

— Дякую. І подякуйте своїм батькові-матері за меч і зілля. Мабуть, на них пішли місяці праці. Мені прикро, що вони змарновані.

— Ет, не переживайте, вони не жаліють за ними. Ви боролися за добро для нас усіх. Нам страшенно бракуватиме вас, якщо вам доведеться виїхати. — Жваве обличчя Інгеборг раптом спохмурніло, немов вона пошкодувала про свої слова.

— Еріку, вдягни куртку й піди погуляй із друзями. Нам із мамою є про що поговорити, — показав рукою на двері Гаральд.

— Еге ж, і завжди за моєю спиною.

Виходячи, Ерік бахнув дверима, клямка дзенькнула й не запала. Помітив, що Б’єрн та Інгеборг стривожено перезирнулись, але ніхто не озвався. Всі троє мовчки пішли від садиби, насунувши на голови каптури шерстяних курток, і тепер кожна голова опинилась у своєму окремому світі. Ерік ішов швидкою, сягнистою ходою, дарма що Інгеборг інколи доводилось підбігати, щоб не відстати від нього. Зате Б’єрн незмінно ступав позаду розміреною ходою. Тільки тоді, коли вони вийшли на пагорб і побачили море, Ерік трохи полагіднішав. Немає сенсу роздмухувати свій гнів і відчай, надто перед друзями, які прагнуть лише допомогти йому.

Позаду них лежали цілі гектари оливкових дерев, посаджених рівненькими, але нудними рядами, що тяглися в безмежність від невеличкого сільця, яке складалося з шести садиб і великої круглої будівлі, де містився оливковий прес. То був його рідний край, село Остерфіорд. Попереду, в бік моря, простягався голий, піщаний схил пагорба. Неподалік од них лежала величезна кам’яна брила, що захищала од вітру з моря. Діти часто ховалися за нею, тож і тепер присіли коло її підніжжя.

— Еріку, не сумуй, — мовила Інгеборг, — несміливо кладучи на його руку свою теплу долоню. — Може, ще не все так погано. Навіть якщо вас переселять, то, можливо, до соляних ям. Тобто ви житимете в Гоупі, звідси туди недалеко.

— І, хай там як, — додав Б’єрн, — Центральний Комітет не ухвалить такої постанови до випуску. Це дає тобі шанс.

— Ви дивилися? — змінив тему розмови Ерік.

— Так. Ми всі були на арені, принаймні всі з Остерфіорда і чимало людей із Гоупа, — обережно глянув на Еріка Б’єрн, і на його широкому, м’ясистому обличчі з водявими зеленими очима застигло запитання.

— Чекання було нестерпним для мене. До того ж я хотів бути вдома через матір. — Ерік на мить замовк. — А вона добре билася?

— Дуже добре! — вигукнула Інгеборг. — Вона справді майстерно володіє ятаганом. Але ти знаєш, із ким їй довелося битись. У Рагнока, мабуть, тільки сам обладунок коштує десять тисяч золотих візантинів.

— Більше, — поправив Б’єрн, який добре знався на вартості зброї та обладунків.

— Як це несправедливо! — Жалість до себе Ерік звичайно вважав за ознаку слабкості й ніколи не давав їй запанувати над собою, не кажучи вже про те, щоб виявити її перед друзями. Однак теперішні обставини були незвичайні. Адже лихо полягає не тільки в тому, що його, напевне, пошлють туди, де навколо будуть самі чужі й він буде змушений тяжко працювати, а й у тому, що батько-мати й досі вважають його за дитину, якій не можна довіряти і з якою не можна говорити про майбутнє, що загрожує їм усім. Натомість сам Ерік вважав, що він відданий родині, гідний довіри й уміє тримати язик за зубами, якщо треба зберегти таємницю.