Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Почекай тут. Він невдовзі з’явиться. — Служник узяв віжки чотирьох чорних огирів, що поглядали лихим оком, і мовчки сів на місце кучера на верху карети.

Небо почорніло, і тільки червоний відсвіт на хмарах свідчив, що недавно скінчився день. Крізь прогалини в хмарах, які повільно бігли по небу, видніли сяйливі зірки.

— Хто ти? — долинув крижаний голос із темних глибин карети, її двері тепер були відчинені настіж. Ущухло тріпотіння шпаків, у лісі перестали ухати сови.

— Я Рагнок. Це інший персонаж, але я та сама людина, з якою ти розмовляв у образі Екзекутора, чорного воїна, — відповів він сухим і здавленим голосом.

— Бачу.

Якийсь час граф мовчав, і Рагнок стримував тремтіння, нездатний поставити запитання, які він підготував, їдучи на цю зустріч.

— Заходь до мене в карету.

Спершу приплив страху не дав Рагноку змоги спішитись, він не хотів опинитися в тому темному, обмеженому просторі наодинці з цим створінням. Але змусив себе підступити і зайти до карети, що рипіла й хиталась, поки він заходив усередину.

Вампір рівненько сидів навпроти нього, розгладжуючи своїми немов виточеними пальцями складки оксамитового плаща. Рагнок не міг себе змусити подивитись на графове обличчя.

— Що… що сталося? Вони зайшли всередину? — нарешті спромігся запитати він.

— Так. Ти зазнав невдачі. Всі твої нахваляння виявилися нічого не вартими. Попеля, сер Ворен і ще один персонаж зайшли досередини, чекаючи, поки обидва місяці стануть як слід. І тепер, якщо їм заманеться, вони можуть зруйнувати все, — сухо говорив вампір, а Рагнок палав од ганьби.

— Чи можна їх зупинити?

— Вони, звісно, можуть, але невдовзі я вб’ю їх усіх. Однак тут має значення характер їхньої смерті, — випростав руку вампір і взяв Рагнока за підборіддя, змусивши його підняти голову. Ще ніколи очі цього монстра не посилали таких владних хвиль. Вони були немов вибухами чорного полум’я на смертельно блідому обличчі, тепер викривленому вбивчою злобою. Рагнок умить відчув страшенний головний біль, що, як він знав, не мине й тоді, коли він від’єднається. В голові йому запаморочилось, усе попливло перед очима, здавалося, ніби він падає з небесних вершин у дві бездонні ями серед білої крейдяної рівнини.

— Тепер мене цікавить, — шепотів вампір сам собі, — чи можу я усунути їх з цієї гри, і то назавжди.

Кров застугоніла у вухах, Рагнока нудило, він хотів від’єднатися, але не міг навіть моргнути.

Вампір нахилився, щоб їхні носи легенько доторкнулися, немов під час ніжного поцілунку. Увесь той час широко розплющені очі вампіра випускали хвилі шаленої енергії. Кожну хвилю тепер супроводив глухий звук: кров припливала до вух, гупаючи, як і серце в грудях. У кареті було тихо, вампір і Рагнок сиділи віч у віч, дослухаючись до ритму у грудях Рагнока, важке гупання поступилося несамовитому калатанню.

І далі тримаючи правою рукою, немов лещатами, Рагнокове обличчя, вампір занурив ліву руку в груди персонажа, який затрепетав усім тілом.

— Я зчавлюю твоє серце. Розумієш? — Слова доходили повільно, кожне було сповнене злоби.

Рагнок у відчаї намагався дивитись убік, але був такий наляканий, що не міг. На очі набігли сльози, тіло вкрилося потом, і він несамохіть уявив собі крижану руку, що душить його у грудях.

Серце закалатало ще гучніше, б’ючись швидко та уривчасто, його удари відлунювали в чорному просторі карети.

— Я зчавлюю. Попускаю. Я зчавлюю знову, — шепотів граф, потік імпульсів з його тіла швидшав, а разом з ним і тремке калатання Рагнокового серця. — Слухай мої слова і старанно зваж їхнє значення. Мої нігті дістали до твого серця, що б’ється. Я охопив його пальцями. Я зчавлюю. Попускаю. Я хапаю його міцніше. Я ВИРИВАЮ ЙОГО З ТВОГО ТІЛА! — зі страхітливим криком радості вампір випустив могутній імпульс енергії, висмикнув руку з грудей Рагнока і тріумфально замахав стиснутим кулаком.

Високо вгорі над Майклгардом, у великій залі нарад, у пітьмі, де тільки раз по раз спалахувала лампочка апарата, яким користувався Рагнок, за столом сиділа, осунувшись, нерухома постать. Голова впала набік, чоловік і далі був приєднаний до гри, але вже не дихав.

Розділ 32

Epicus Ultima

Епік - i_035.png
ежа стояла в центрі величезного скрученого вузла ефірних ниток, немов здоровенна голка, застромлена в клубок срібної вовни. Всередині вона була гола-голісінька, височезна порожня труба, що звужувалася до далекої чорної точки, але зовні була пов’язана з усім світом. Ефірні нитки, яких не можна бачити звичайним оком, обплітали всю планету, сходячись і розходячись, формуючи величезні вузлуваті мантії і найтонші волокна — основу і піткання світу. Ефірна вежа стояла в осередку найбільшого скупчення тих ниток, де масивні ефірні линви поєднувались уздовж усієї своєї довжини.

Тепер, перебуваючи в центрі світу, Ерік уже розумів, як функціонують ті ефірні шляхи. Якщо якимось чином набути ефірної форми, можна подорожувати уздовж цієї нитки, наче імпульс місячного світла, і миттю опинитись у Касинопії, а по цій нитці можна провідати підводне місто короля Акіріона, а скориставшись цією, можна танцювати на поверхні Сильванії, і то лише задля втіхи здійснювати піруети за малої сили тяжіння.

Попеля аж свиснула од захвату. То було незвичайне місце, звідки можна оцінити всю широту й найменші деталі «Епіку». Як прикро, що друзі не потрапили сюди й не бачать цих див. І яка майже нездоланна спокуса й далі брати участь у грі, досліджувати нескінченні царства, що тепер раптом стали доступні. Але, звісно, про таке не могло бути й мови, бо гра в руках ЦК тепер перетворилася на інструмент неналежного керування реальним світом.

Попеля ходила по просторій залі й обережно, м’яко, але все-таки чулося й далеке відлуння її кроків. Глянувши, вона пересвідчилася, що не потурбувала сера Ворена. Відважний лицар насилу заповз у вежу майже одразу після Попелі; порубаний і обпалений, він був ледве живий. Попеля допомогла йому сісти, й він почав медитувати й молитися, відновлюючи свою пошкоджену здатність насилати чари. Проте мало минути кілька годин, перше ніж він зміцніє і зможе нарешті наслати цілющі чари достатньої сили, щоб загоїлися всі його рани.

Знову взявшись досліджувати вежу, Ерік дедалі більше непокоївся, бо ніде, здається, не було й сліду замка для цього ключа. Потім Попеля зупинилася, зацікавившись жолобом у підлозі, що був частково заповнений молочною сріблистою рідиною; він тягся по всій залі через центр. Там, де жолоб доходив до стін вежі, він був білий. Зате посередині метрів п’ять жолоба були порожні й чорні.

Ерік замислився, що може означати той жолоб, як раптом почув металеве відлуння чиїхось кроків. Сер Ворен застогнав, але ходив не він. До вежі зайшов, заточуючись, Свейн Рудобородий у великому блакитному бойовому шоломі. Він мерщій відкоркував цілюще зілля й відновив свої сили, а вже потім став роздивлятися.

— Свейне, що ви робите тут? — підбігла до нього Попеля.

— Я повинен скористатися такою нагодою. Тільки-но побачивши, що ви викликали вежу, я мусив якось подбати про себе. То був ризик, та коли є опірність до вогню, ті хорти не такі вже й страшні.

Свейн ходив по вежі і зойкав від захвату перед сяйливими волоконцями ефіру, що в незліченних кількостях випливали зі стін вежі:

— Хай йому грець! Неймовірно!

— Чому ви не допомагали нам? — докірливо запитав Ерік.

— Я не був певен, що хочу вашої перемоги. Зрештою, цьому світові міг би тепер настати край? — спитав Свейн, лунким кроком походжаючи по підлозі.

— Так, якщо я знайду замок.

— Не знаю, чи добра ця ідея. Насправді я думаю, що вона, мабуть, хибна. Краще, якщо я візьму на себе відповідальність за все, бо решту членів ЦК ви вже знищили. Але не думаю, що я міг би зупинити тебе, якщо ти прагнеш саме цього.

Якийсь час вони обидва мовчали. Свейн походжав і далі, як перед тим Ерік, ковзаючи поглядом уздовж ефірних шляхів, немов імпульси сонячного світла, й зазираючи у сфери, до яких вони тяглися.

59
{"b":"579412","o":1}