Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Коли зійшов місяць, вкривши оливкові дерева білястим сріблом, мати важко піднялася сходами і так повільно ступала, що ставало моторошно. Ерік не погукав її, мати теж не зайшла до нього. Кожен мав задосить своїх переживань, щоб іще намагатися вгамувати страждання іншої душі.

* * *

Наступного ранку Ерік почувався значно впевненіше. Попри лихо, що навалилося на них, хлопця покріплювала думка: якщо батько й приховував таємницю, це аж ніяк не свідчило про брак довіри до нього. Гаральд не висловлювався ухильно, коли казав, що є речі, гірші за переселення: адже ті слова були правдою. Вигнання набагато гірше за переселення. Принаймні тепер усе ясно: нічого не кажучи Ерікові, батько-мати сподівалися захистити його від кари вигнанням. Ерік за одну ніч став сильнішим і знав чому. Тяжкі сумніви, чи гідний він довіри, чи відданий родині, розвіялися. Цей день був початком канікул у сільськогосподарській школі, і саме сьогодні оливкарі традиційно починали обрізування саду. То була тяжка й вимоглива праця, але Ерік заздрив тим, хто вставав удосвіта і брався до неї. Цього ранку в усіх селянських хатах навколо Остерфіорда селяни виконуватимуть повсякденну роботу, буденність якої усе-таки мала життєствердний характер. Оливкарі дістануть і нагострять ножиці й, можливо, з обідом у торбі підуть у сади.

Кухня внизу була охайно прибрана, мати, хоч і стояла з червоними очима, вже заспокоїлася.

— Мамо, я хочу щось запитати.

— Запитуй, — усміхнулася вона. — Тепер уже немає жодної причини, чому ти не повинен знати все.

— Тато розповідав коли-небудь, як він утік з Рофтига?

— Думаю, дав хабара капітанові корабля. До того, як його вигнали, твій батько був одним з найуспішніших персонажів в «Епіку». Та коли повернувся, не мав жодного золотого візантина.

— Дивно. Може, ми спробуємо зробити це знову?

— Може. Але де ми дістанемо тисячі візантинів? Серед наших друзів багатіїв немає.

Стримавши відповідь, яка рвалася з вуст, Ерік і далі ставив запитання, що не давали йому спати цієї ночі.

— А у вигнанні погано? Що тато розповідав про нього?

— Так, погано. Там немає «Епіку», немає законів. Там варварство. Люди воюють і голодують, бо їхні харчі крадуть. Вони, власне, не мають і хат, кожен живе в тому, що спорудив собі сам. Там ніхто не доживає до старості.

— Треба повернути його.

Фрея знов усміхнулася. Як добре бачити її усмішку, дарма що та усмішка безнадійна.

— Що сталося з Рагноком?

— Ти бачив його, — аж здригнулася мати. — Це гравець Рагнок Дужий, він став членом Центрального Комітету.

Хвиля гніву миттю сколихнула Еріка:

— Як вони могли?

— Не знаю. Після того, як я розповіла їм, я й справді не знаю. Мабуть, його слова переважили мої, і він був їм дуже потрібний, і байдуже, що Гаральд ішов у вигнання. — Мати глянула на сина: — Еріку, ти думав, що робитимеш, якщо й мене пошлють у вигнання або якщо я вирішу піти до батька?

— Так.

— Ну?

— Я піду з тобою. Хіба що…

Мати чекала, поки він говоритиме далі.

— Хіба що, перше ніж їхати, я востаннє спробую вбити Червоного Дракона.

Ерік здивувався, побачивши, як мати схвально кивнула головою:

— Чом би й ні? Нам нема чого втрачати. Що тобі треба? Я продам задля тебе все спорядження свого персонажа.

— Здебільшого стріли, цілі діжки стріл.

— Гаразд. — У голосі матері чулися радше зневіра і втома, ніж надія.

— Мамо!

— Що, Еріку?

— Ти хочеш, щоб я почав обрізати дерева?

Мати гірко усміхнулася, почувши це запитання:

— Ні, тепер це вже не має сенсу. Той, хто прийде сюди після нас, нехай і обрізає.

Розділ 12

Ніхто не вбиває драконів

Епік - i_015.png
ано-вранці поривний вітер збурив море, і далеко на обрії білі баранці ще й досі вперто бігли до берега, а вздовж узбережжя каміння і брили були сірі й слизькі від шумовиння.

Раз по раз озивався далекий, ледь чутний гуркіт, коли невгамовне море накочувалось на рінь у затоці.

— Ну? — виклично запитав Ерік.

BE сидів на скелі, мимоволі збиваючи великим пальцем дрібні камінчики, намагаючись поцілити ними в калюжу серед каміння:

— Я приголомшений. Гаральда вигнали за насильство. Чому він удався до нього?

— Слухай, йолопе! — блиснула очима Інгеборг. — Таж Ерік сказав, що це приватна справа.

— Справді, — трохи знітився BE. — Однак це важко зрозуміти.

— Я не пробачаю насильства. Я тільки кажу, що він утратив самовладання за обставин, які нікого б не лишили байдужим, — пояснив Ерік.

— Еріку, — урвала його Інгеборг, — тобі не треба виправдовуватись перед нами. Ми твої друзі і ми на твоєму боці, правда? — Вона глянула на BE. — І ми хочемо, щоб Гаральд повернувся. Отже… — вона на мить замовкла. — Ти казав, що маєш план. Розкажи нам про нього.

— Мені це не подобається. Адже ви знаєте, що існує кара за переховування вигнанця, — зажурено мовив Б’єрн.

— На мою думку, тут можна дати якусь раду.

— Гаразд, Еріку, розповідай, — сягнув рукою вниз BE і набрав ще одну жменю гладеньких камінчиків.

— Думаю, слід примусити Центральний Комітет ухвалити закон про амністію всіх, хто живе на острові Рофтиг.

— Еріку, це блискуча ідея! — підскочила Інгеборг, замахавши руками. — Слухай, Б’єрне. Нічого незаконного. Гаральд знову повернеться до нас, і ми зможемо жити як звичайно.

— Крім однієї невеличкої проблеми, — глузливо усміхнувся BE.

— Ти маєш на увазі, що Центральний Комітет ніколи не піде на таке. — Ерік знав, що наступний елемент аргументації вирішальний: — Ось чому нам спершу треба вбити Червоного Дракона, — видав він давно наготовану відповідь.

BE, здивувавшись, мимоволі розслабив руку, й усі камінчики повипадали:

— Ану, повтори ще раз?

— Спершу нам треба вбити Інріата, Червоного Дракона. Тоді ми скористаємось його багатством, щоб стати непереможною командою. Після цього запропонуємо амністію.

— Що ж, можна тільки похвалити твою сміливість, — широко, як і завжди, усміхнувся BE, і ця усмішка завжди видавалася радше цинічною, ніж зичливою.

— Дракон. Таж це неможлива річ, — висловилася за всіх Сігрид. Навіть Інгеборг видавалася скептичною.

— Ні, можлива. Я думав про вбивство дракона цілими годинами й переконаний, що його можна вбити. — Ерік підвівся, щоб бачити всіх і оцінити їхню реакцію. — Я щиро вважаю, що в логіці стратегії дракона є ґандж.

— Ну? — зацікавився BE.

Підібравши великий камінь, Ерік підійшов до латки мокрого піску:

— Ось печера дракона, — він кинув камінь. — Ось Б’єрн, ось Інгеборг, ось Сігрид, а це, BE, ти.

Чотири хрести на піску сформували майже півколо, звернене до каменя, з проміжком між верхньою і нижньою парами гравців.

— Тепер я викликаю дракона й відбігаю сюди, — Ерік накреслив хрест у прогалині, тож тепер вони всі перебували приблизно на однаковій відстані одне від одного. — Тим часом стріляє Б’єрн або, якщо він не влучає, Інгеборг. — Ерік підвів очі й побачив, що всі уважно слухають його. — Суть полягає в тому, що дракон обирає собі за ціль останнього гравця, який вистрелив у нього. Тож він обертається. Але перше ніж він приготується дихнути вогнем на Б’єрна, з протилежного боку стріляє BE або Сігрид. Тож він тоді знову обертається. Зрозуміли?

— Розумію. Отже, ми змушуємо його обертатися. Ніколи не дозволяємо йому підійти до когось надто близько. — BE повагом роздивлявся позначки. — Крові та помсти, Еріку! Якщо твої міркування слушні, це може спрацювати.

— А як щодо тебе, Еріку? Що робить Попеля? — запитала Інгеборг.

— Я буду готовий про випадок, якщо ми не влучимо двічі підряд. Тоді Інріат опиниться на моєму шляху, аж поки ви знову змусите дракона повернутися на позицію, яка вам потрібна.

— А якщо й ти не влучиш? — повільно запитав Б’єрн.

— Тоді ми всі дуже швидко загинемо.

Б’єрн спохмурнів, але BE зацікавився:

19
{"b":"579412","o":1}