У Коростишеві вийшов покурити, і тут мені знову здалося, що хтось за мною стежить. Стежили таки з мого автобуса: якийсь мордатий дядько з байдужими очима: сексотом така пика бути цілком могла. Цікаво, що б він робив, коли б я зараз забрав свою валізу? Але був трохи розмлоєний і від візії, і від своїх думок про те, отож не хотілося ніяких ігор, тим більше, що валіза моя має цілком невинний зміст чи вклад.

У Житомирі я міг переконатися, що мордатий дядько зовсім не сексот, він витяг з автобуса дві здоровенні валізи і дві менші. Сам узяв великі, жінка його менші, а двоє дітей мали заплічники та ще й тягли по малесенькій валізочці: для сексота цей чоловік був надто вже утяжений. Картина, зрештою, була зворушлива. І саме коли розчулено стежив за цією ідеальною родиною, до мене підійшов чоловік, і з його холодних, риб’ячих очей я відразу здогадався, звідкіля він.

— Пройді в автовокзал,— сказав тип.— Тібя там ожідають.

— Хто мене “ожідаїть”? — спитав я.

— Пройді,— жорстко наказав тип.

Я озирнувся. Товклося довкола багато людей, і я гарячково метикував: опиратися чи згодитися.

— Та хто ви такий? — спитав я.— І яке маєте право?.. Я зараз міліцію покличу.

Але тут до мене підійшов міліціонер.

— Пройди в автовокзал,— сказав він.— І без шуму.

Цей право мені наказувати мав, і я поволочив валізу в автовокзал. Тут, в окремій кімнатці, мене зустрів старий знайомий, отой “чорний ангел”, що відвідував мене в кочегарці.

— Клади чемодан на стіл,— наказав він.

— А ордер на обшук у вас є? — спитав я обурено.

— Не патякай! — він вирвав у мене валізу й кинув на стола. Але валіза була замкнута, а ключик лежав у мене в гаманці.

— Открой! — наказав чорний ангел.

До речі, міліціонер уже зник, вони залишилися вдвох.

— Без ордеру на обшук не відкрию.

— Тогда ми поламаєм твой чемойдан,— сказав другий.

— Ти з намі не шуті,— сказав чорний ангел.— Откривай січас же. З намі шуткі плохії.

Я нехотя поліз по гаманця. Вийняв ключика й так само нехотя відчинив валізу. Вони кинулися до неї, як коршуни на куріпку. Мовчки стояв і дивився, як вони викидають книжки, перегортають і витрушують їх. Зрештою, з однієї випав аркушик паперу, чорний ангел пожадливо схопив його й перебіг очима. Але там були мої виписки з книжки.

— Шо ето такое? — спитав чорний ангел.

— Виписки з цієї книжки,— мовив я невинно.— А що ви шукаєте?

— Антісовецкую літературу вєзьош? — спитав той другий.

— А вона в нас виходить?

— Нє дєлай із сібя дурачка,— ревнув тип.— Раздівайся!

— Як, зовсім? — здивувався я.

— Ну, труси і майку можеш оставіть,— сказав, ніби лікар, тип.

Я роздягся. Вони облапали мою одежу, передивилися гаманця і те, що було в кишенях, але нічого цікавого не знайшли.

— Зачем тащиш ету мукулатуру? — люто спитав чорний ангел.

— Бо не маю де тримати книжок у гуртожитку. Крадуть.

— А почему только українскіє кнігі?

— Були й російські,— сказав я незворушно.— Але їх украли.

— Да, ету мукулатуру ніхто і даром не возьмйот. Ладно, убірайся! І не попадайся нам у рукі, пойнял?

— По-моєму, ніхто не хоче потрапляти вам у руки,— сказав я.

— Говори на чіловєчіском язикє! — з’єрепенився тип.

— Ну, брось, Міша,— сказав чорний ангел.— Пусть говорит, как хочєт.

І я побачив раптом очі отого “Міші” — очі хижого звіра, непорушні, з холодною іскрою в них, ніби застромлена голка, з глухою ярістю чи ненавистю — ні, це не були людські очі. Зелений тигрячий вогонь горів у них, і я виразно відчув: коли б його воля, цей чоловік роздер би мене, як ягня. Згодом такі очі я бачив у тигра в зоопарку і в деяких вівчарок, отже, це була не людина, а навчений на людську кров пес у людській подобі — з такими істотами й справді “шутіть” не випадає. По спині мені загуляв неприємний холодок, а загалом було таке відчуття, ніби не виходив із однієї кімнат автовокзалу, а вилазив із клозетної ями. Морочним і холодним вітром мене обдало, і я відчув, що тепер, коли все скінчилося, в мене починає тремтіти кожен нерв. І згадав Степана Вітличного, його усмішку і спокійний голос, який повідомляв, що його мають арештувати — яку він все-таки мав рацію, коли попереджував, що зараз нічого везти не можна. Отже, моя поїздка таки конче була потрібна зараз, поки вони ще не кинулися на людей з обшуками. Щодо мене ошукалися — чи мали неправдиву інформацію, чи сподівалися на стихійний облов.

Я їхав у тролейбусі, і мені прийшло до голови два запитання: чому були переконані, що я везу нелегальну літературу, може, мали щодо того якийсь сигнал? І друге: звідки Степан Вітличний знав так твердо, що готуються арешти і що його мають заарештувати? Запитувати про те при розмові не випадало, але відповідь могла бути одна: хтось із кагебістів українській інтелігенції співчував і чи не той-таки співчувальник попередив, щоб зараз літератури й самвидаву не возити? Можливо, вони такі облавні обшуки роблять зараз повсюдно, але дивне й те, що Степан Вітличний знав і це. І мені тоді здалося (пізніше я визнав, що цілком помилково), що я мимовільно ув’язався у якусь велику конспірацію, і це могло бути не тільки читання чи виготовлення нелегальної літератури — неприємний холодок знову поповз мені спиною. Зрештою, й самої літератури досить було, щоб запроторити всіх нас до буцегарні, хоч література та читалась у дуже вузькому колі і широкого резонансу не мала та й не могла мати. Але є один цікавий закон: про нього я вичитав у романі Леона Фейхтвангера “Лже-Нерон”: тиран упав не тому, що проти нього підняли повстання, а тому, що гончарик Теренцій склав про тирана насмішливу пісеньку, і ця пісенька поширилася серед підданих лже-Нерона. Отож ота література, загалом ще дуже негостра й проста, тепер була ніби пісенька гончара Теренція, а спрут — закон про ту пісеньку чудово розумів. Отож він ударив у гонг, і в небі пролунав грім, і тисячі нюшкарів, провокаторів, нишпорок кинулися обловлювати ту літературу. Ні, не кинулися, а розробили хитромудрого плана, ще й на духу не відчуваючи своєї приреченості і не враховуючи того елементарного факту, що пісеньку гончара Теренція можна було задушити разом з гончарем тільки тоді, коли він би її не склав і не заспівав.

І все-таки той обшук справив на мене гнітюче враження: одне діло міркувати чи навіть чути від інших про такі ганебні речі, а друге, коли це зачіпає тебе самого.

Батьки були вдома і зустріли мене радісно, бо я таки не приїжджав від Нового року — мати відразу ж заклопоталася й побігла розігрівати їжу, батько зайшов у мою кімнату і тут, викладаючи книжки, я розповів про свою пригоду. Батько посутенів.

— Це значить, що вони тебе не залишили в спокої,— мовив він.— Будь дуже обачний, синку!

— По Києву ходять чутки, що готуються політичні арешти,— сказав я і пожартував.— Коли в тебе є якась нелегальна література, сховай!

— У мене тільки одна недозволена книжка,— не зрозумів мого гумору батько,— це Біблія. Але, очевидно, маєш рацію, треба сховати і її.

— Ну, Біблія, це, по-моєму, не антирадянська книжка.

— Даремно так вважаєш,— сказав батько.— Як на мене, та й вони так вважають — це найбільш антирадянська книжка.

— Отже, Бог перший антирадянщик?

— А що ти думаєш? Коли б не так, чого б вони воювали з релігією і нищили храми? А все тому, що вони — поріддя дияволове, це річ конечна.

— Чого ж Бог терпить їх так довго? — спитав я.

— Бо він і диявола терпить. Для того, щоб спитувати людей.

Але цю нашу теологічну балачку припинила мати — треба було йти на кухню, де вже стерно розмови захопила вона, розпитуючи мене про речі практичні й пожиточні. Тут на слова я був скупий, бо мене це мало цікавило, а ще й голодний був, поїхавши до Житомира без сніданку. Батько сидів обіч, а що недавно поснідав, а до обіду ще рано, пив чай з домашніми коржиками — обличчя мав незворушне.

Спершу я подався до Артура, незважаючи на те, що його сестра заборонила мені переступати їхній поріг і на наші любовні з ним непорозуміння, — до Артура мені ближче, та я й справді хотів із ним побачитися. Артур сидів у саду й зубрив, він складав іспити на атестата зрілості. Ми з ним обнялися по-братському.