Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога моя натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув на асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій з мене як рукою зняло — за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса в мене лишалося п’ятнадцять хвилин, а що він часто приходив і раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в’язаній шапочці.

— Слава Богу! — сказала вона, йдучи мені назустріч.— А я вже думала, не дістав моєї телеграми.

Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.

— Ще п’ятнадцять хвилин до прибуття,— пробурмотів я.

— Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,— сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти “країни” не говорила; очевидно, це вже був Артуровий вплив.

— Скільки маєш часу? — спитав я.

— А ти вже рахуєш час, щоб поїхала? — звела вона брівки.— На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу — за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?

— Можна,— сказав я, і ми пішли до кас.

— Ні разу не була в Києві,— промовила Лариса.— Скільки тут машин-н-н!

— Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.

— Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,— мовила Лариса.— Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?

— Залежно від того, кого ти вдаватимеш,— мовив я.— В Житомирі я так на тебе не дивився.

— Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!

— Перестань, Ларисо,— сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.

До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та й я вже давно не ставився до неї, як до дурочки,— її наївна мудрість часом таки вражала.

Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але наполягла, щоб узяти на другу.

— Але ж за цей час нічого не побачиш! — розчаровано сказав я.

— Побачу іншим разом,— мовила вона незворушно.— Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.

— Такі вони в тебе деспоти?

— Не деспоти, а я так обіцяла.

Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.

— А чому не сказала, що ідеш до Києва? — спитав я.

— Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!

— Але ж чому заборонено?

— Бо ти в моїх батьків, як це сказати... ну, викликав негативну реакцію.

— А хто їм сказав, що я в Києві.

— Я,— незворушно мовила Лариса.— Це для того, щоб не гризли мені голови.

Інформація була нова й трохи приголомшила мене. Отже, Ларисі вдома заборонили зустрічатися зі мною, бо я викликав у її батьків негативну реакцію. Нічого дивного: вони в мене викликали не менш негативну реакцію, але чому Лариса виявилася така слухняна? Судячи з її норовливого характеру, слухняною не повинна бути.

— Чим же я не сподобався твоїм батькам?

— Вони вважають, що ти погано закінчиш,— засміялася Лариса.— Уявляєш! Таке дурне! Та ти ж як овечка!

— Я овечка? — Мій голос зламався.

— Ну да,— мовила Лариса.— При найменшій небезпеці овечка сахається в кущі. Оце і є те, що мені в тобі не подобається. Саме тому я й стала Артуровою подружкою, бо хто погано закінчить, так це Артур. Артур твердий, він або зламається, або вистоїть. А ти не зламаєшся і не вистоїш...

Від цих слів я почервонів до вух — кров мені вдарила у скроні. Лариса глянула на мене і схаменулася, що сказала забагато.

— Ох! — мовила вона.— Я тебе не образила?

— Ні! — пробурмотів я, але вона таки мене образила. Загнала в мене не колючку, а ножа, бо, здається, мала рацію. Дожився: дівчина, в яку закохався, вважає тебе овечкою. “Овечка, овечка!” — стукало мені у скроні.

— Чого ж ти до мене приїхала? — спитав я згнічено.

— Як чого? — здивувалася Лариса.— Щоб ти показав мені Київ. А, окрім того, ми ж друзі... Чи, може, не так?

— Ясна річ, що друзі,— сказав я, намагаючись опанувати себе — мені це давалося важко: чар зустрічі з коханою дівчиною пропав.— Що б ти хотіла побачити?

— Цікаве,— мовила Лариса.

— Київські печери, хочеш?

— Печери? Чудово! А що в тих печерах?

— А ти не знаєш? По-моєму, цілий світ це знає... Там гроби святих.

— Гроби й печери — це цікаво. Гайда!

Ми вскочили в 1-й тролейбус і поїхали. Людей було напхом, і ми ледве стояли — стискали нас зусібіч. Лариса трималася стоїчно, а я вже до того звик. Однак розмовляти не могли, більше того, нас відтисли одне від одного, і ми могли тільки переглядатися. Це, може, було й добре, бо ураза, завдана мені дівчиною, ще не минула — я хотів оговтатися. Відчував тим більшу прикрість, бо пережив учора оту дурну ейфоричність, за яку був удруге покараний. Даремно ладнав я ілюзії; Лариса, приїхавши, ні на цаль не стала мені ближча, навпаки, але цього разу не тому, що я того не хотів, а тому, що у нас так складалося. Отже, те, що я від навислої загрози весь час тікав: вихід зі школи, втеча із Житомира, Лариса сприймала за малодушність. Тоді виходить, що й мій батько з його теорією відстороненого життя малодушний? Ні, то була, звісно, надто елементарна оцінка, результат військово-патріотичного виховання, яке вселяло фашистську ідею безстрашного, сильного й нездоланного борця за певні ідеї, який, не задумуючись, кладе голову за свого начальника, хоч той начальник може бути дурбаком з дурбаків або й безчесним. Ні, я був таки не боєць, бо не мав переконання в доцільності боротьби, але чи не значило це, що я, певною мірою, духовне рабство прийняв, принаймні визнав зовнішні його форми існування, корюся їм і протестую тільки в душі, тобто закон самозбереження у мені сильніший закону героїчності? Очевидно, й тут Лариса мала рацію: є люди з різним дійовим статусом: один здатний на героїчну безрозсудність, а інший ні. І не ступінь рабськості грає тут ролю, а закон природження. Один народжується воїном, а інший для того, щоб спокійно трудитися,— цінність же людини визначається не суспільною її заангажованістю, а мірою її моральної досконалості. Тут уже має рацію мій батько і не має рації той, котрий хоче (за байкою Сковороди), щоб усі годинникові колеса, тобто суспільної машини, гойдалися в один бік, одні колеса мусять хитатися в той, а інші у зворотний бік, бо що стає із суспільством, де всіх примушують хитатися в один бік, ми вже знаємо: воно деградує!

Отакий рій думок викликали в мене оті принагідно кинуті Ларисині слова, і тут уже ніде дітися, треба було признати: має рацію Лариса чи ні, але ми з нею, очевидно, парою ніколи не будемо.

Я все-таки спробував пробитися до Лариси через людський юрт.

— Клас! — сказала вона мені.— Мене зараз задушать!

Я став так, щоб охоронити її від натиску животів та спин, приймаючи той тиск на себе. В тролейбусі стояв звичний гомін, люди голосно розмовляли. На площі Толстого ми вивалилися на хідника, і Лариса перевела дух, була вона розрум’янена, а шапочка збилася.

— Це у вас так завжди?

— Не завжди, але часто,— сказав я, чекаючи, поки вона опорядкується.

— А в тих печерах теж буде стільки людей?

— Ну, ні,— засміявся я.— Не всім хочеться дивитися на гроби та людські кістки.

Ми пересіли на 20-й тролейбус, зумівши захопити місця,— зупинка була кінцева.

— А де цей ваш знаменитий Хрещатик? — спитала Лариса.

— Зараз по ньому поїдемо,— сказав я.— Чому так довго до мене вибиралася?

— Забула твою адресу, а спитати в Славка чи Артура соромилася.

— Чого ж соромилася?