— Сваволиш? — спитала вона.— Що це за жарти?

— А це зовсім не жарти,— сказав я.— Давайте виберемо собі по яблуку.

Сестра крутнулася на дзиглику, встала, підійшла до столу, обличчя в неї було, мов крейда. Простягла білу, як крейда, руку й потяглася до яблука смерті.

— Ні! — вигукнув я.— Бери інше!

Біла, як крейда, рука потяглася до іншого яблука, і це також було яблуко смерті. Я прикусив губу й безгучно заплакав, а моя старенька тітка лукаво примружила око й потяглася до яблука спокуси.

— Брати це? — спитала вона лукаво.

— Як хочете! — мовив я і побіг на сходи, гримлячи чобітьми.

— Чому не розувся? — закричала тонко тітка, я озирнувся й побачив сестру свою в темному, білу, мов крейда, яка тулила до грудей яблуко смерті. І я не витримав цього видовища й побіг по сходах далі, і вони повели мене зовсім не в мою кімнату, а в інший часовий простір, у підвал, в якому сидів закутий у заліза архімандрит Мельхиседек Значко-Яворський, тобто так само я. Саме в цей момент розчинилися вгорі двері, і в них ввалилися козаки, які прийшли звільнити мене з неволі. Мене вивели, взявши під руки, нагору, і я засліпився яскравим сонцем.

— Отче,— сказали мені козаки.— Казали, що цариця Катерина нас підтримає, а вона послала проти нас військо. Чи зрадила нас, чи, може, мали облуду ми? Скільки разів ми уже потрапляли в таку облуду, і скільки разів нас одурено було? То що ж нам тепер робити, отче, адже не встоїмо?

— Це мій гріх! — сказав я самими вустами.— Не можна сподіватися на того, хто тебе ненавидить і зневажає. Сховаймося у покору, коли не можемо відвоювати собі волі, збережімо ж хоча думки про неї, аби передати їх дітям нашим!

Вони стояли довкола мене: вусаті, мужні, жилаві, але незвично смутні, повпускали руки із шаблями, на яких вилискувало сонце, і я пішов у шерезі між них, пішов, опустивши голову й шепочучи молитву знову-таки в інший часовий простір, якого раніше ще, здається, не відвідував. І побачив, що переді мною двері шинку, а на плечах своїх відчув убогу одежу мандрованого дяка, в шинку ж стояв довгий стіл, а за столом сиділи люди, які всі разом обернулися до мене.

— Гетьман Іван Мазепа впав,— сповістив я.— Безтямно тікає у степи разом із тим, на кого сподівався. Темна ніч приходить у наш край!

— Отже, ти назвав царство його пресвітлої царської величності темною ніччю? — вкрадливо спитав чоловік у козацькому кунтуші з круглою, як гарбуз, головою — його й прізвище було Гарбуз.

— Так,— відповів я.— Плачу на прийдешнє своє і наше. Бачив оце щойно на небі знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікає кров. Коли не вірите, вийдіть на двір і подивіться.

Всі вискочили надвір й побачили серед неба знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікала кров. Люди попадали на коліна і звели угору руки, молячися. Не впав тільки один Гарбуз — за столом він здавався великий, а на ногах був малий, коротконогий, з важким тулубом і круглою головою. Схопився за ту круглу голову й побіг геть.

— Заплачмо, люди добрі, на майбуття своє,— мовив я.— Бачимо віщі знаки, а ці знаки увіч не на добро!

Потім знаки з неба почали пропадати: зникла спершу рука-мітла, потому меч, лише одна велика зоря лила на землю червоне моторошне світло, ніби з неї лилася кров.

Ми встали, пішли в шинок, і шинкарка поставила нам горілки. Пили ту горілку із поставця й пошепки перемовлялися. Говорили про біди, які впадуть на вітчизну нашу, Україну, і про те, що не зможемо їх відвернути. Що тепер у нас немає сили, аби захиститися, бо сила та у ворожих руках. Що нам виклює північний орел очі наші і серця — станемо сліпі й нечутливі. Сидітимемо біля власних корит й плямкатимемо, як свині. І з нас дертимуть шкуру і топитимуть сало для північного орла. І повіримо, що не тільки ми, а цілий світ сліпий, а серця в усіх нечулі. І будемо підхлібно служити північному орлові, і за ласку матимемо, коли він плюне нам ув обличчя. Ось про таке говорили ми, пускаючи по колу поставець і сидячи за столом, освітленим тільки однією свічкою. І сиділи б, може, більше, коли б не відчинилися двері і в них не постав карлик у козацькому кунтуші і з круглою, як гарбуз, головою, він і прозивався Гарбузом. За карликом стояли москалі.

— Проголошую слово і діло государеве! — сказав дзвінким хлоп’ячим голосом карлик Гарбуз.— Ці люди говорили проти його пресвітлої царської величності. Марновірно казали про якісь знаки на небі, а я в небо дивився і ніяких знаків не побачив!

Москалі дзвякнули зброєю і ввійшли у шинок. Зайшов і офіцер, витяг шаблю й проголосив голосно:

— Іменем його пресвітлої царської величності, государя нашого, ви заарештовані...

Отаке чудне привиділося мені в короткому забутті чи півсні, чи в маренні, коли я приліг на ліжко в порожньому своєму домі. Вдарили двері — зайшла мати. Пішла поцілувати мене, вся засвітившись од радості. Від неї пахло морозом і снігом.

— Холоднішає на ніч,— сказала.— Я така рада, що ти приїхав. А ми вже думали з батьком святкувати Новий рік самим. Він ще не прийшов?

Але він уже прийшов також. Стояв у прочілі кімнати, як завжди притомлений та смутний, і всміхався до мене славною усмішкою.

— Чудово, що приїхав,— сказав він,— бо ми вже з матір’ю трошки й засумували.

Я помітив, що горить уже електричне світло, і це світло падало просто на батькове обличчя, і ще я помітив, що те обличчя мені невимовно рідне і знайоме, як і друге, жіноче,— материне. І радість, яка щиро струмувала із тих лиць, була трохи й таємнича, бо всі новорічні ночі таємничі, бо ми підійшли до чергового рубежу, який готувалися переступити, і нам від того сумно й радісно водночас. І це так чудово, коли тобі, мандрівникові, можна повернутися додому, бо що ми в цьому світі без дому й родини? І я відчув, як з мене спадає брила тільки-но побаченого видіння, брила отих різних часових площин, у яких блукало моє “я”; як добре, що тих часів уже немає! Але в глибині душі я знав, що це облуда, бо минулі часи є, а я в цій хаті уже не господар, а гість, що самотність моїх батьків не зникне від того, що я приїхав їх навістити,— вона тільки починається.

— Що ж,— сказав я, встаючи,— будемо святкувати Новий рік!

І ми святкували Новий рік. Просто й буденно, як це робили не раз: трохи випили, трохи поїли, а потім вирішили з батьком прогулятися. Мати від прохідки відмовилася, ніби відчуваючи, що між нами поведеться чоловіча розмова, отже, залишилась удома. Ми ж одяглися, пожартували з матір’ю, звинувативши її за домосидність, і вийшли надвір. І раптом зупинилися, вражені: серед неба висіли меч, червона зоря і відрубана рука, що нагадувала мітлу, з якої точилася кров. Безмовно стояли, закинувши до неба голови, а знаки серед неба почали мінитися, розтавати, нарешті зникли.

— Що це було? — спитав батько.— Дивні речі!

— Знаки небесні,— мовив я і раптом відчув, що говорю це не своїм голосом, а голосом мандрованого дяка з початку XVIII століття, власне з 1709 року.— Ці знаки увіч не на добро!..

— Віриш у такі речі? — спитав батько.

— А ти?

— Не знаю... Поживемо, побачимо. Зрештою, з новим правлінням сподіватися чогось доброго годі,— він раптом засміявся.— Ні, я не вірю в небесні знаки.

Пішли по засипаній снігом вулиці, машини тут не ходили, приморозило, сніг рипів, і кроки наші голосно відлунювали. Вікна ще здебільшого світилися — люди святкували. Небо було чисте, і місяць обливав нас, відкидаючи сірі тіні. Я розповів батькові про свій сон-видіння, він слухав уважно, але мовчав.

— Тобі нічого не ввижалося подібного? — спитав я.

— Багато чого може ввижатися,— сказав батько.— Не надавай цьому значення.

Але я бачив, що він був уражений. Щось я у ньому зачепив сокровенне. А може, його вразили ті знаки на небі, і він хотів мене заспокоїти.

Вийшли на Чуднівську, тут стояли ліхтарі й світили, вряди-годи проїжджали машини. Тобто знаходилися люди, які замість того, щоб святкувати, мали обов’язок кудись їхати. Дивний усе-таки цей світ!