— То я Толик і є.

— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?

— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

— А це ж чому?

— Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?

— Будь ласка,— згодився я.

— А голубчика?

— Будь ласка,— сказав я.

Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?

— Це ваш батько? — спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.

— Правда, я на нього схожа? — розцвіла Ляля.

— Як дві краплі,— зіронізував я,— хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?

— Ну, це зрозуміло,— хихикнула Ляля.— Двох кавалерів не запрошують.

— А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.

— Правда? — засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.— Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.

Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.

— Навіщо вам та правда? — спитав я.

— Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,— просто сказала Ляля.

Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив’яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.

Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося — на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.

— Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? — Він знову понуренько на мене зирнув.— Ляля моя дівчина, пойняв?

— Ну, й чудово,— сказав я.— Дуже з того радий.

— І ти до неї там не тулися й не загравай.

— Не збирався,— мовив я.— Може б, ми місцями помінялися?

— Місцями? — Молодик зирнув на мене олив’яними гудзиками.— Не, попарно не садять... Просто, я тебе попередив, бо шуточок не люблю.

— А, ви тут, молоді люди,— сказав, виходячи, діккенсівський тип.— Може, вгостите цигарочкою?

Я вгостив, щось вони катастрофічно не мали власних цигарок.

— Бачите,— довірливо підморгнув мені діккенсівський тип.— Вони мені не дозволяють курити. З цими бабами здуріти можна! Хочете, розкажу анекдотець?

Він розказав анекдотець, досить солоний. Прищавий молодик реготався, а я ні. Відчував у собі напругу і хотів звідси піти.

— Ви не смієтеся, Акакію Акакійовичу? — єхидно спитав діккенсівський тип.

— У мене почуття гумору на нулю,— відповів я.

— Його звуть Акакій Акакійович? — витріщив очі прищавий молодик.

— Не звуть, а прозивають,— сказав задоволено діккенсівський тип.— А щодо гумору, то я б не сказав, що у вас його нема. Да, молодий чоловіче! Земля кругла, чи не так?

— На жаль,— мовив я.

— Акакій Акакійович,— знову, трохи запізно, зареготав молодик.— Ви як скажете, Миколо Миколайовичу! Тебе й справді так звуть?

— Абсолютно,— сказав я. Почував себе кепсько, навіть жахливо і вже конче хотів звідси піти.

— Мені, може, більше жаль, що земля кругла,— сказав діккенсівський тип.

— При чому тут земля? — не зрозумів молодик.

— Є такий анекдот,— сказав тип.— Ми його з Акакієм Акакійовичем знаємо, а ти, Вікторе, ні.

— То розкажіть! — аж подався пожадливо Віктор.

Але в прочілі постала Ларисина мати.

— Миколо! — вигукнула вона тонко.— Ти куриш?

— Раз на рік, Милочко,— зажебонів діккенсівський тип.— Раз на рік!

— І разу на рік тобі не можна! — люто сказала Ларисина подоба.— Викинь зараз же! І не давайте йому цигарок! — Вона поставила до мене сердиті очі.

Діккенсівський тип поспішно викинув цигарку й моргав винувато.

— Ходіть уже до столу,— сказала жінка мирніше, і ми, як гуси, пішли до кімнати.

— Нудьгуєш? — спитала Лариса, подивившись на мене уважно.

— А ти як думаєш?

— Не дуйся! — шепнула вона й пішла, була увіч пригноблена.

І зовсім дивно стало мені на душі. Ми от зібралися вкупі, але які ми одне від одного відгороджені! Віктор любить Лялю, а Ляля тисне ногою ногу мою, хоч чудово знає, що не викликає в мене амурних емоцій. Лариса від мене в цьому товаристві стала ще далі, ніж була, а про моє ставлення до діккенсівського типа годі й говорити. Ларисина мати тероризує свого чоловіка, але чому Лариса вирішила ввести в це пекло мене? Але не це мене зачіпало, а інше: діккенсівський тип її батько! Ось він корінь усього! Господи, подумав я запаморочено, як це сталося, що діккенсівський тип її батько? Найліпше було б тихенько вислизнути звідси, але якась нездорова цікавість ще тримала мене в цьому домі. Зрештою, почалися танці, танцювали козлолиций із Ларисиною матір’ю, діккенсівський тип із Лялиною матір’ю, молодик із Ларисою, а мені знову дісталася Ляля. Я ледве двигав ногами, молодик кидав на мене лютим поглядом, а Ляля тислася до мене всім тілом.

— Хі-хі! — сказала вона.— Ви зовсім не вмієте танцювати.

— В дитинстві я переніс параліч,— витне я.

— Знову неправда,— сказала, закочуючи очі, Ляля.— У вас таке м’язисте тіло. Я б навіть згодилася погодитися, що ви й справді працюєте кочегаром.

— Бо я ним і працюю,— сказав я трохи сердито, відзначивши подумки стилістичного шедевра: “згодилася погодитися”.

— Ах, як це романтично! — охнула Ляля.— Нє, Лариска знає толк!

Нарешті всі розбрелися, а я вислизнув у коридорець. Побачив у розчинені двері кухні, як козлолиций тискає Ларисину матір, а та відхиляється і сміється. Тихо відтягнув замка й вискочив у передухіддя. Обличчя в мене палало.

“Ось вона, Ларисина компашка!” — думав я, цокочучи сходами.

Було мені якось важко, неприємно, так, що я ладен був виблювати на вулиці ту їжу й питво, бо здалося воно мені отруєним. Може, я перебільшував у цих своїх негаціях, але досить було хоч би того, що Ларисин батько — діккенсівський тип, тобто саме той донощик, котрий напевне доніс на мене на Миколаївську, і Лариса це знала, знала! А тоді, коли я вийшов з бібліотеки й раптово зустрівся з нею (чи не до батька вона йшла), вона з моєї розповіді так щиро й безпосередньо сміялася. І раптом мене мов обухом по голові вдарило: а що, коли й Лариса була впроваджена в наше товариство чорними янголами? Дочку донощика не важко було мобілізувати. І ось лише тепер, коли ми реально відчули, що біля нас затягується зашморг, що нас оточено петлею підслухів та стежень, у ній, можливо, заговорило сумління — чи так це? Тож і запросила мене до себе, не Артура, не Славка, а мене, щоб я усе зрозумів і щоб сказати оте останнє слово: “Не дуйся на мене!” Але я не міг на неї не сердитися, я мав би її проклясти, бо не лише себе підвів, але й своїх найліпших приятелів. І ми по-дурному позакохувались у цю вертихвістку, і вона крутила не тільки хвостом, а й нами, ми по-дурному ввели її у братство, а вона з нас, телепнів, потішалася, а потім, як і її батечко, продавала нас з потрохами.

Треба було зараз-таки зустрітися із Славком чи Артуром і все їм розказати, інакше мені немає прощення. Було мені печально і страшно. Я майже біг вулицями, задихаючись.

Артур жив на вулиці без ліхтарів. З-за хмар з’явився місяць і обілляв усе навколо мертвим світлом. Усе тремтіло й блищало: мокрі дахи, шибки, калюжі від учорашнього дощу, навіть пожовкле листя. Все було обарвлено у фантастичні приглушені тони, і я аж застогнав, так мені було на душі бридко.