— Хай би яка вона була, але вона твоя мати, — сказав Віктор. — Цього вже достатньо, щоби бути для тебе найкращою. Я у твоєму віці мало турбувався про свою маму. Тепер мені страшенно прикро, коли згадаю. А вона вже померла, і нічого не повернеш. Тому шануй маму, поки вона є. Намагайся робити їй лише приємне й не ображати. Обіцяєш мені?

— Обіцяю, — відповів Олег, дуже серйозно, мимоволі спастично ковтнувши слину.

Якби-то він був старшим! Якби-то їм довелося заприятелювати, коли хлопець уже б підходив до того віку, в якому розуміють такі речі як кохання, пристрасть… Якби ж то. Усе було б інакше, і Віктор, напевно, міг би також знайти у нього підтримку та розуміння. Можливо, і мати його розуміла необхідність такого друга для свого сина. Звісно, якби це був хтось інший. Тільки не Віктор.

Усе скінчилося приблизно так, як він і передбачав, дивно лише, що не так швидко. Олег не з’являвся упродовж тижня, і Віктор запідозрив, що щось сталося, а водночас відчув, що хвилюється за хлопця. Довелося під'їхати під школу й зачекати до кінця уроків. А коли побачив Зоряну, то зрозумів усе. Вона забирала його, наче маленького. Він лише зиркнув на машину з тимчасовими номерами, що стояла неподалік, і отримав від неї кілька напутніх слів. Сама Зоряна навіть не глянула в його бік, хоча, безперечно, знала, хто сидить у цій «дев’ятці». А ввечері пролунав дзвінок по мобільному.

— Слухаю…

Вона не спромоглася навіть на вітання:

— Я вимагаю, щоб ви припинили переслідувати мою дитину. Ви розумієте мене? Якщо ви цього не зробите, я знайду на вас управу. Ви добре мене зрозуміли?

Голос її дзвенів, і в ньому чулася напруга. Таким він не був ще ніколи.

— Я не переслідував твого сина, — сказав Віктор, відчуваючи, як холонуть долоні — не від погроз, звісно, — від зв’язку з цією жінкою, що встановився зараз через апарат. — Він сам звернувся до мене. Я не міг його прогнати, адже це…

— Як це сам? Він ще дитина.

— Він дитина, яка скоро стане чоловіком, — сказав Віктор. — І перетворення його на чоловіка відбувається дуже важко й болісно, бо хлопцеві немає кому допомогти.

— Мені не потрібно від вас ніякої допомоги. Я не збираюся слухати ваших балачок і хочу лише одного — щоб ви залишили нас у спокої!

— Зоряно, — попросив він, — не кидай, будь ласка трубку, а послухай мене кілька хвилин. Олег познайомився зі мною випадково, я навіть не знав, хто він такий. Це був просто хлопчик, як і всі, схиблений на машинах, та й не тільки — на всьому, що й має цікавити хлопця і чого він позбавлений…

Віктор не впізнавав себе. Несподівано, з якогось дива у нього розв’язався язик і з’явилися потрібні слова. Він ясно і зрозуміло пояснював — ні, не Зоряні — насамперед матері Олега, чому хлопець не може прожити у цьому віці лише її любов’ю та турботою, пояснював, що не зробив йому нічого лихого, навпаки, допоміг у розв’язанні проблем, яких вона просто не бачить і не розуміє. Що не мав навіть на думці якихось непорядних задумів. Просив подивитися у щоденник сина, називаючи дату, коли вони познайомилися, поговорити з учителями, щоб побачити зміни, які сталися з її дитиною. Усе це з нього лилося й лилося суцільним потоком, течія якого ставала все швидшою, і він боявся єдиного — щоб у телефоні раптово не запискотіли «короткі». Але там стояла тиша, а він говорив, не впевнений, що його чують, і не знаючи, коли зупиниться.

Нарешті слова скінчилися. Яким чином видав оце все, і як спромоглася вона вислухати? Невже… Що, як він переконав її? Що скаже вона у відповідь?

— Зоряно… Я знаю, що байдужий тобі. Я звик до цього. Ні, швидше, змирився, звикнути неможливо. Але я не хотів і не зробив нічого поганого ні тобі, ні твоєму синові й не зроблю… Навпаки, якщо буде потрібно, я хочу, щоб ти знала…

— Ви все сказали? — перебила вона його.

Від тону, яким це було сказано, йому таки відібрало мову.

— Я вислухала вас. — Голос її тепер докорінно змінився і був спокійним, навіть тихим, але холодним і чужим. Таким, як і належить.

Що такій жінці його белькотіння?

— А тепер прошу ще раз і востаннє. Залиште у спокої мене й мого сина. — Кожне її слово вимовлялося окремо, наче реченнями розуміти він не міг. Але емоції взяли гору і з неї також посипалася навала слів, жахлива навала на його бідну голову. — Хто вам дозволив звертатися на «ти»? Ми з вами чужі люди! Скільки можна мене мучити? Ви помиляєтеся, я не байдужа до вас. Це не байдужість. Я… мені неприємно! Ви можете це нарешті зрозуміти? Мені просто фізично неприємно, коли ви поруч, коли ви на мене дивитеся… Мені гидко, коли ви мене обмацуєте очима чи думками! Ви здатні це усвідомити? Послухайте, вам знайоме відчуття неприязні? Ви любите тарганів? Або щурів? Господи… ну як ще я маю це пояснити? Ви знаєте Трусю? Її все місто знає…

Трусею в місті називали жінку років сорока, в якої було не все гаразд із головою. Вона цілими днями вешталася вулицями, брудна, обдерта й заслинена, і вічно жувала щось знайдене на смітнику. До чого тут вона?

— От уявіть собі, що ви їсте з нею за одним столом… Уявіть, кінець кінцем, що ви спите з нею, якщо вже так! Уявили? Оце називається бридко, неприємно. Отаке ви робите мені щоразу вже дуже давно. Дуже давно! Чим я завинила, щоб оце постійно терпіти? Я не можу більше! — Вона насилу віддихалася, зробивши вимушену паузу, а потім додала: — Я гадаю, що ви мене зрозуміли, і сподіваюся більше вас не бачити.

Ось тепер апарат вимкнувся. Спершу Віктор просто не збагнув, що це йому наговорили. А потім… Зміст сказаного Зоряною доходив поступово. Дуже повільно. У його свідомість наче заповзало нове усвідомлення самого себе. Несподіване, страшне усвідомлення. Заповзало напрочуд цупко, навіть, швидше, проростало у власну сутність, спікаючись із нею навік. От хто він для неї. От хто він тепер насправді, адже саме цією жінкою досі визначалося все його життя.

Попри все бажання, Віктор не зміг би якось назвати оте почуття, що заволоділо ним, коли сидів на лавці під кривою яблунею й дивився невидющими очима. Відчуття несправедливості, незгоди, образи, розпачу — все одночасно.

І ще — страшенна відраза. Відраза до себе самого. Можливо, він просидів би так цілу ніч, але раптом побачив перед собою Олега — того, для кого більше не міг бути великим другом.

Хлопець зовсім захекався: біг довго. Бідолашний навіть не знав, з чого почати.

— Вам треба кудись тікати, — видихнув він. — Мама казала, що нашле на вас міліцію, і ви більше не будете возити машин!

А ще він казав, що вона скоро заспокоїться, відійде й усе буде гаразд.

Віктор лише потріпав його по волоссю й мовив:

— Не переживай, нічого мені міліція не зробить, я ж не злочинець. Дякую, що попередив, але не треба було сюди бігти.

— Чому? — не зрозумів Олег.

— Бо твоя мама не хоче.

— Ну і що? Що ж я, не можу більше прийти? Вона заспокоїться, забуде про міліцію, й тоді…

— Ні, — сказав Віктор, — річ зовсім не в міліції. А маму треба слухати. Ти ж обіцяв мені.

— Як?! — Це було для нього несподіванкою. — Що, мені не можна до вас приходити?

— Можна, — сказав Віктор, — але треба насамперед слухати маму. Отже, виходить, що не можна.

Олег часто задихав і відвернувся.

— Що поробиш… — Віктор поклав йому руку на плече. — Головне — ти не повинен засмучувати її.

Він пробував ще щось пояснити Олегові, але той несподівано зірвався з лавки й побіг. Побіг додому. Душачи в собі образу й ковтаючи сльози. Так його кохання до Зоряни зробило боляче, зробило дуже зле ще одній людині, маленькій та беззахисній, яка, навпаки, заслуговувала на допомогу.

Ось тепер кінець усьому. Про те, щоб хотіти чи не хотіти його, навіть не йшлося. Їй було би гидко навіть витерти об нього брудні черевики. Ні, швидше, вона з огидою усвідомлювала, що змушена жити з ним в одному місті, можливо, навіть, в одній країні чи — тепер би він уже не здивувався — й на однім світі. За що ж це?! Невже він має піти з цього світу, щоб їй жилося легше?