Щоправда, не по «німцях». Вони вже «наймали адвокатів» і дірявили до нестями одне одного з іграшкових пістолетів з насадженими на стволи банками з-під кока-коли, що імітували глушники, часто роблячи це із засади та у спину. Вони ступили значний крок уперед у справі раціоналізації цих «безневинних» дитячих ігор, бо сперечатися до сліз щодо того, хто ж має бути «німцем», вже не було кому. Адже всі герої їхніх ігор були однаково поганими.

Вони впускали в одне вухо штамповані постулати духовності та патріотизму, сяк-так сформульовані напівголодними, зацькованими вчителями, і благополучно випускали їх крізь протилежне. «Нові» школярі… Діти дуже гостро відчувають безкарність. Тому це покоління, ще дивлячись потворних «телепузиків», уже розуміло, що за кілька років лізтимуть угору успішніше не ті, хто краще вчиться і слухає вчителів, а чиї батьки зароблять більше «зелених». Тому, імітуючи бурхливу діяльність із виховання нового покоління, покинута державою напризволяще, давно вже беззуба школа успішно, часто сама цього не підозрюючи, ростила майбутніх «беспредєльників». Саме так, адже адекватного перекладу цього слова з російської не існує.

Вони не кинулися врозтіч, побачивши, що господар авто виходить із крамниці, а лише трохи відійшли, зберігаючи почуття власної гідності, хоча захвату від леопарда на його м'язистому плечі приховати не змогли. Відчинивши дверцята, Віктор закинув на заднє сидіння пакет і вже поставив ногу сідати.

— Дядьку, а в неї який міст ведучий — передній чи задній? — несподівано почулося позаду.

Він обернувся, так і не сівши. Запитував худенький хлопчик у старих джинсах, який наблизився до нього. Решта скупчилася біля тротуару.

— Задній, — цілком серйозно відповів йому Віктор. — Хочеш купити?

Дехто з хлопців позаду засміявся.

— Нє-а… — протягнув той. — Не хочу. З переднім краще.

— Не заперечую, — погодився Віктор. — Хочеш із переднім — можу пригнати.

— Нє-є, не треба, — мовив хлопець.

— Він стільки грошей не має, — кинули репліку ззаду. — Ви нам приженіть.

— Добре, тільки-но закінчите школу, одразу ж приходьте.

Двері «БМВ» зачинилися, і Віктор побачив у дзеркалі заднього огляду, як двоє чи троє, підскочивши до того, який запитував, нагородили його копняками — очевидно, він програв парі. І раптом Віктору здалося, що хлопчика цього він уже якось бачив — тоді він так само захоплено розглядав якусь іншу пригнану ним машину. От тільки де — цього Віктор згадати не міг.

«Беха» затрималася в нього на чотири дні. А вже збираючись на авторинок, пораючись на подвір'ї, він помітив того самого хлопця на схилі пагорба, з якого добре проглядалося місце, де стояла машина. На тому пагорбі часто товклися діти, які ганяли корів на пасовисько, і Віктор ніколи не звертав на них уваги, а тут… Словом, хлопчика впізнав одразу.

— Егей! — махнув йому рукою Віктор, а коли той підійшов, запитав: — Чого тобі?

— Нічого… — відповів той, не знаючи, чого очікувати від того, хто питав.

— Любиш машини? — запитав знову Віктор.

— Иги…

— Я теж.

— А я бачив, у вас усякі бувають… — набрався хоробрості хлопець. — Ви їх переганяєте?

— Їжджу просто, — сказав Віктор. — Одна набридне — іншу купляю.

— А я бачив у вас колись «Хонду», — несподівано заявив хлопець. — То що, вона вам набридла? І ви її на «вісімку» поміняли? Так я й повірив!

І Віктор вислухав цілу лекцію на тему «Чому „Хонда“ краща за „вісімку“».

— А хіба не так? — По-своєму сприйняв його посмішку хлопчик.

— Усе так. А копняка ти за що отримав?

— А-а… — спохмурнів той, — так…

— Спір програв?

— Иги…

— І ти, такий спец, не знав, що в цієї розвалюхи зад ведучий?

Той лише опустив голову і промовчав.

— Ну, гаразд. Тепер знатимеш. Взагалі, у більшості масивних автомобілів задній міст ведучим роблять. А ця диви, яка здорова.

Несподіваний гість слухав із роззявленим ротом.

— Як тебе звати? — запитав Віктор.

— Олег.

— А живеш де?

— У центрі.

— А в якому класі вчишся?

— У п’ятому.

Спілкування хлопцю безумовно подобалося, і він час від часу кидав заздрісні погляди на оголений торс господаря машини, який щойно скінчив її мити. Саме так виглядали круті чоловіки з американських бойовиків, якими сам він захоплювався й міг дивитися день і ніч, якби, звісно, мати дозволяла.

— А як твоє прізвище? — раптом запитав його Віктор.

— Швед.

— Як?!

Він не вигукнув це, перепитав доволі тихо, проте щось було таке в його голосі, що хлопчик здригнувся.

— Шве-ед…

Усе-таки доля існувала. Навіть більше — досі не забула про нього, адже чому тоді до машини підійшов саме оцей хлопчина, ім’я якого Віктору абсолютно нічого не говорило, натомість прізвище… Невже тепер вона втілилася в цю дитину? І не встиг Віктор збагнути, добре це чи погано, як маленький, але доволі самостійний чоловік, що вразив його цим коротким словом, зрозумівши по-своєму його реакцію, додав:

— Нормальне прізвище… А хлопці часом сміються, кажуть, що всі — українці, а я — швед…

— Прізвище не просто нормальне, а навіть гарне, — впевнено сказав Віктор. — Як на мене — то навіть найгарніше з усіх, які бувають.

Олег глянув на нього з недовірою, не розуміючи, чого цей крутий дядько підлизується до такого хлопчака.

— Чесно, — повторив Віктор. — Що-що, а прізвище в тебе дай Боже. Принаймні, як на мій смак. А на те, що вони кажуть, не зважай.

— Ага, не зважай… — не погодився Олег. — Вам добре казати.

— Що, дістається часом?

— По-всякому буває, — філософськи відповів той.

— А ти не піддавайся, — порадив йому Віктор.

— Вони дужчі. Інші ще так-сяк, а Гриневич старший, що йому зробиш…

— Піддаватися однаково не можна, — сказав Віктор. — Ліпше зразу стояти за себе, навчитися це робити, бо потім, як підростеш, а звикнеш піддаватися, — буде важче.

— Вам добре казати, — не погодився Олег, — ви он який здоровий…

— А тобі хто заважає? Працюй над собою — будеш ще здоровішим. Зарядку робиш?

— Нє-а…

— Ну от. І з фізкультури, напевно, сачкуєш. Так?

Той лише промовчав.

— Я ще гірший за тебе у школі був, — вів далі Віктор. — 3 мене також сміялися.

— Иги, скажете… — не повірив Олег.

— Чесне слово. Якби я ще у твоєму віці зрозумів, що треба над собою працювати, було би легше. А так… довелося потім натерпітися. Краще зразу. Гриневич твій і всі решта ще малюки — такі самі, як ти. Отже, на смерть не заб’ють, просто не зможуть — діти ж. Тому й потрібно на них вчитися бити пики й не давати себе кривдити. Поки що це безпечно. А не навчишся зараз, виростеш таким — отоді вже терпітимеш від дорослих. А дорослі і на смерть можуть…

— А ви де, у морській піхоті служили? — Хлопець показав на татуювання.

— Ні, повітряний десант.

— І… з парашутом стрибали?

— Двадцять вісім стрибків.

Очі хлопця вже горіли, і Віктор зрозумів, що розмова затягнеться надовго. Проте сам уже зупинитися не міг. Поїздка полетіла до біса. Олег, швидко адаптувавшись до нового знайомого, буквально закидав його по-дитячому безпосередніми запитаннями. Зараз, у цей момент, дитині, яка сиділа перед ним і була не менше за інших вражена отим загальним синдромом, про який ішлося вище, вже не потрібно було ніяких «баксів», «базарів», «Денді» та інших речей, що цікавили його однолітків. Він слухав Віктора із роззявленим ротом.

Вони пообідали запеченою у вогнищі картоплею з шинкою, і Віктор пошкодував, що не має під рукою чогось такого з отих дитячих ласощів, яких там, де він регулярно буває, просто завалися. Насувався вечір, і він розумів, що треба швиденько спровадити хлопця додому, не дай Боже… Від уяви про можливі наслідки ставало дибки волосся. Насамперед вона, жінка без якої він не міг існувати, звинуватила б його в тому, що через дитину він добирається до неї. Сто відсотків. Звинуватила б у підлості, використанні недозволених методів. Що може бути гіршим?