— Цього разу я тебе обскубу, — ревів він між наскоками. — Мені вистачить і однієї шпори, щоб тебе, нікчемо, знищити! — він підняв стиснутий кулак, збираючись нанести Феліксові немилосердний удар, але той так угрів його крильми, що Оксамитовий Лицар гунувся об стіну поруч із дверима.

— Ось почекай, поки я знайду другу шпору, — спинаючись на ноги, запихтів темний ангел. — Тоді ти втратиш будь-який шанс.

Фабіанові в голову сяйнула неймовірна ідея. Він просунув голову в шпарину дверей і привітно всміхнувся.

— Ти часом не її шукаєш? — єлейно спитав хлопець, помахавши срібною шпорою перед носом Оксамитового Лицаря.

На обличчі темного ангела з’явилась така бридезна гримаса, якої Фабіан ніколи досі не бачив. Його серце стиснулось, і він, не тямлячи себе від жаху, помчав у бік галереї. Він чув за собою репет Оксамитового Лицаря, повен ненависти, і якийсь гул у повітрі, — все воно свідчило про те, що його ось-ось схоплять. І що з ним буде тоді? Фабіан боявся про те навіть думати, він просто біг.

Зненацька до нього долинуло лопотіння крил, і він побачив, що вгорі летів Фелікс.

— Гарно придумано, — похвалив його Фелікс. — Дай її мені, зараз же!

Фабіан віддав йому шпору й кинувся вниз. Ангел застрибнув на балюстраду й глумливо закричав.

— Асмодеееууусе! Глянь сюди! — він здійняв шпору високо над собою, а сам метав такі сліпучо-сині іскри, як і належало світлому ангелові. — Іди й візьми її, якщо зможеш!

Гукнувши те, він кинувсь у неф, шугонув головою вниз, зник із виду, тоді завертівся в повітрі як дзиґа, перекидаючи срібну шпору з руки в руку. А під ним унизу постаті в чорних плащах і далі невпинно зривали ангелів і спустошували церкву від мистецьких скарбів, лише Юнсон і секретар, звівши очі вгору, вклякли на одному місці, мов зачакловані. Вони бачили, як там і тут між стелею та стінами безугаву сіявся якийсь синій іскристий дощ, а їхній патрон, пан Фенвік, виповзав на балюстраду галереї й зістрибував із неї, як божевільний. На галереї стояв сторопілий Фабіан і дивився на все це, як у сповільненому кіно. Оксамитовий Лицар спустився на середину проходу й твердо став на ноги. Фелікс висів у повітрі й задирливо махав шпорою — досить низько для того, щоб можна було підійти й вихопити її в нього. Оксамитовий Лицар люто кинувся в атаку, але промахнувся, і Фелікс захихотів.

— Ану зберися з силами, Асмодеусе. Будь трішки спритніший, якщо твоя ласка. Спробуй іще раз. Ось так, як я…

Перевернувшись навзнак, він завертівся над серединою проходу спиною до центральних дверей. Фабіанові стало ясно, що він задумав. Фелікс зупинився, висячи в повітрі десь на висоті двох метрів. Оксамитовий Лицар спробував підстрибнути до нього. І тут Фелікс випустив срібну шпору.

— Лелечки! — злякано скрикнув Фелікс і підняв руку до рота.

Фабіан важко задихав.

Що ж воно буде, коли Оксамитовий Лицар матиме обидві шпори?

Що він утелентує від злости? Але потім Фабіан збагнув.

Усе сталося так, як Фелікс і хотів. Бо тепер Оксамитовий Лицар нестямно кинувся вперед, щоб схопити шпору, щось переможно вигукнув і… впав навкарачки посеред лабіринту. Там він одразу ж почав повзати — сюди й туди, туди й сюди, дедалі швидше й швидше.

— На поміч! — зарепетував він. — Ідіть сюди й допоможіть мені! Сторожа!

Але ніхто на нього не звертав уваги. Він повзав по підлозі, а довкола нього роїлися істоти, яких він сам створив і які тепер не здатні були йому допомогти. Здавалось, що ніхто з них не міг навіть зайти в лабіринт. Невже Фелікс його якимось чином відімкнув?

Юнсон і секретар стояли край лабіринту, перелякано витріщивши очі.

— Зробіть щось! Витягніть мене звідси! — сичав Оксамитовий Лицар, повзаючи мимо них на шаленій швидкості по підлозі. — Я скоро здеру на колінах усю шкіру!

Юнсон сторожко простягнув руку в бік лабіринту, проте ангел, якого він не помітив, ударив його крильми так, що той тут же відскочив.

Фелікс злетів до Фабіана на галерею.

— Дзвони, — мовив він. — Нам треба закалатати в дзвони!

Вони забігли в дзвіницю, і Фабіан надягнув на вуха вовняні навушники. І тільки він збирався смикнути мотузку, як хтось схопив його ззаду й міцно стиснув.

— Е ні, хлопче! — розлючено сказав Юнсон. — Ти не кликатимеш на поміч, покіль ми не отримаємо те, що нам належить! До того ж із тебе буде вигідний заручник!

Фабіан кинув панічний погляд на Фелікса, який, очевидно, для тих двох негідників, був невидимий.

Фелікс стенув плечима й випустив із рук мотузку дзвона. Потім тицьнув пальцем на люк, що вів на дзвіницю вгору.

Фабіан зрозумів його. Він брикнув ногою і добряче влупив Юнсона по гомілці, що була обтягнена шкіряними чобітьми. Чоловік заревів і розслабився. Натуживши всі сили, Фабіан випручався, мерщій поліз мотузяною драбиною до люка й зник на дзвіниці. Юнсон і секретар метнулися слідом. Дзвони висіли один над одним, на самому вершечку вежі, з кожного боку якої була вузенька привісна драбина. Найнижче від усіх висів здоровенний дзвін, що гудів басом, той, якому підлягали всі інші, — він дзвонив на завершення відправи або тоді, коли хтось помирав. То був дзвін, що приносив славу всім дзвонарям у церкві.

Фабіан проминув його й поліз далі угору вежі. Там було страшенно високо й дуже просторо, і він відчув запаморочення й страх, хоча напевно знав, що мало статися. Юнсон і секретар якраз перебували біля того здоровенного дзвона, коли Фелікс смикнув за мотузку в приміщенні під ними.

Дзвін подав єдиний гучний удар: БААААМММ! І хоч Фабіан мав навушники, однак не був готовий до таких потужних розкотистих звуків у вежі. Вони вдарили його, як могутні, дзвінкі хвилі, й він загойдався, мов очерет у шторм, стоячи на драбині й міцно за неї тримаючись. Коли він знов трохи опанував собою, то сторожко глипнув униз. Переслідувачі теж стояли начебто закуті в кригу, широко повитріщавши очі. Потім вони майже водночас розімкнули пальці й, мов ті спілі сливи, полетіли прямісінько через люк у приміщення внизу. Там вони й лежали один на одному купою — з дурнуватими посмішками на обличчях. Фабіан швиденько поліз униз, закрив люк і обвів поглядом дві непритомні постаті.

— Вони ще оговтаються, — сказав Фелікс. — Але, напевно, якийсь час не зможуть добре чути.

Потім ангел підхопив мотузки двох дзвонів і заходився дзвонити. Фабіан не зводив із нього очей.

Від того першого розкотистого передзвону всі мешканці Вовчих Гір одразу посхоплювалися зі своїх ліжок. Фабіанова мати Віта виглянула надвір і побачила, що туман уже трохи розсіявся. Незабаром цілий будинок був на ногах. Аж тут раптом дзвони закалатали на всю силу. Вони пробивалися крізь туман, наповнюючи його тремтячим звуком так, що аж вібрувала бруківка. Всюди одні за одними відчинялися двері, й люди виходили надвір. Вони рушали в бік церкви. Дзвони показували дорогу. Вулицями плинув безкінечний людский потік. І з кожним кроком у людей з’являлося більше сподівань і більше радости в серці.

Бурґомістр Кресп, спираючись на палицю, накульгував між Вітою й пастором. Іти швидко їм не вдавалося, але вони знали, що ось-ось усе зміниться.

У церковному нефі всі наглядачі, познімавши з себе плащі, сиділи долі. Дехто плакав, решта сиділи затуливши обличчя руками, а хтось просто стояв і ошелешено розглядався навсібіч. Ніхто не розумів, що відбувалося. У лабіринті посеред проходу шарпався туди-сюди Оксамитовий Лицар, а його красиві оксамитові штани звисали на ногах закривавленими штріпками.

Раптом велично загримів орган. Птахоспівові пощастило пробратися до свого улюбленого інструмента, і він заходився грати все, на що був здатен. Дивовижні звуки заполонили церкву.

Здавалось, ніби житєдайний потік обвівав усіх, хто там був, вочевидь, музика завдавала страждань лише Оксамитовому Лицареві. Те, що тішило людські душі, для темних ангелів було чистою отрутою.